Ми підійшли до завершення року, що був зітканий з протиріч, наповнений тривогами і надіями, втратами і набуттями, сумнівами і вірою. Неясні контури його богословських смислів можна збагнути, лише усвідомлюючи парадоксальність і суперечливість буття людини, особливо, людини віруючої у світі.

Отож, по-перше, минулий рік з такою необхідною нам загостреністю виявив одночасні велич і вразливість людини. Блискавичне поширення вірусу по всій планеті великою мірою обумовлене високим рівнем глобалізації та відкритості світу. Здається, що до початку карантину і пов'язаних з ним обмежень ми навіть не усвідомлювали, наскільки доступним став наш світ. Але за цією досяжність, за можливістю подорожувати, вчитися, працювати і відпочивати закордоном стояли десятиліття невпинного технологічного розвитку, підвищення доходів жителів багатьох країн, спрощення правил перетину кордонів, зниження рівня воєн і насильства. Завдяки розвитку технологій, поширенню знань, розширенню демократичного врядування та прав людини життя людей ставало все більш захищеним і вільним. Ці процеси давали привід мислителям на кшталт Стівена Пінкера стверджувати, що, ґрунтуючись на ідеалах Просвітництва, людство неухильно йтиме шляхом прогресу в найважливіших вимірах нашого буття. Зростала надія, що завдяки силі розуму, волі і гуманізму людина здатна подолати всі вади цивілізації. Однак рік, що минає, став бентежним нагадуванням про те, що досягнення цивілізаційного розвитку не усувають радикальної уразливості людини. Вірус, який неможливо навіть побачити неозброєним оком, протягом декількох місяців позбавив життя майже двох мільйонів людей, призвів до закриття кордонів і глибинних трансформацій в економічних процесах, соціальних відносинах, психологічному стані суспільства, філософії освіти та багатьох інших сферах. У подіях останнього часу виразно проявилася сутнісна незахищеність людини в її соціальному, економічному і навіть біологічному бутті. Як зауважив Райнхольд Нібур, «іронія історії» полягає в тому, що передбачувані чесноти і переваги цивілізації з часом виявляються її хибами і недосконалостями. Після багатьох років гордовитого заперечення обмеженості людської природи досвід пандемії став моментом протверезіння, усвідомлення людиною своєї вразливості, нездатності протистояти авторитарним домаганням влади, нестачі солідарності, зреченню від проголошуваних раніше цінностей в ім'я виживання. Людина залишається фундаментально незахищеною істотою, що перебуває у владі іншого – уряду, лікарів, рідних. Розробляючи плани про підкорення Марса і розшифрувавши геном людини, вона все ще є Божим творінням, тендітним, смертним і залежним від Творця та створеного ним світу.

По-друге, в році, що минає, церква також постала в парадоксальній і нерозривній єдності своєї слабкості і сили. Необхідно чесно визнати, що християнська спільнота виявилася абсолютно не готовою до викликів пандемії, соціальної ізоляції, обмежень нормального ходу церковного життя. Загострилися суперечності між прихильниками християнського гуманізму, які наполягали на дотриманні всіх норм карантину заради безпеки прихожан, і їх консервативними антагоністами, для яких найважливішим пріоритетом є збереження непорушності канонічного і літургійного порядку церкви. У всіх основних конфесійних традиціях зросла кількість прихильників різних конспірологічних теорій. Зазначена тенденція свідчить про провал роботи з просвітництва церковної аудиторії, зрощування у християн здатності до цілісного прочитання Писання і розважливості. Як і майже в кожен попередній рік, нас знову глибоким засмучували звістки про падіння відомих служителів і вчителів, які зневажали в особистому житті саме ті цінності, котрі так авторитетно і наполегливо проголошували з кафедр. У Європі та Північній Америці багато християн не встояли перед спокусою популізму, дозволивши політичним інституціям та ідеологіям маніпулювати собою, використовувати християнські цінності та символи як інструменти для досягнення владних цілей. Акомпанування партійним структурам, запозичення їх риторики і тактики неминуче призводить церкву до втрати пророчого бачення сучасності, відмови від виняткової відданості Царству Божому і його Царю. Однак, попри всю слабкість, чергову нездатність розпізнати виклики часу, церква тим не менш не безсила. Її сила – в єдності з Христом, вічним джерелом її оновлення. Завдяки вчительству Духа Святого вона здатна вчитися зі своїх поразок. І скільки б разів її не вважали за надійно поховану, вона силою Бога воскресає і являє себе світові. Не всі конфлікти вже завершилися примиренням, не все лицемірство викрите і не на всі питання знайдені надійні відповіді, проте пастирі і богослови крок за кроком наближаються до розуміння того, що означає бути церквою в новому світі, як будувати спілкування, здійснювати таїнства, практикувати дисципліну і учнівство, свідчити і любити в нових умовах. Пандемія відкрила повну правду про нашу уразливість: наша доля не в наших руках. Водночас ця ж правда стає підставою для глибокого досвіду безпеки і спокою – якими б слабкими ми не були, проте наше життя - в руках Бога, і Його сила є найвищою і вічною.

Третє твердження стосується місії церкви, недосяжної і все ж реальної. Карантинні обмеження буквально змусили багато християнських громад виходити у відкритий віртуальний простір, освоювати соціальні технології. При цьому є підстави говорити про поширення наївної віри в силу технологічного підходу, в те, що використання правильних інструментів гарантує якщо не успіх, то хоча б виживання. Намагаючись не відстати від актуальних трендів, чимало церков часто говорять про місію, соціальну відповідальність, відкритість. Але технологія не може замінити суті. Тому, під місією мається на увазі прозелітизм, соціальна відповідальність маскує допомогу потенційним прихожанам, а відкритість обмежена тільки тими, хто відповідає стандартам конфесії. Механічне застосування модних форматів без живої присутності Христа стає формою ідолопоклонства, позбавляє свідоцтво церкви переконливості. Криза інституційної церкви, посилена карантинними обмеженнями, може призвести до сумного висновку, що місія церкви – проголошувати й втілювати Євангеліє Божої любові – в наш час недосяжна. І, тим не менш, церква має величезний історичний досвід з реагування на надзвичайні ситуації. Наше завдання, як і завжди в подібних обставинах, полягає в тому, щоб нести надію і підбадьорення, допомагати долати страх, піклуватися про постраждалих, особливо про найбільш вразливих. Перед обличчям хвороб і сумнівів церква повинна стати мережею співчуття, діяльної любові і солідарності з «найменшими». Карантинні обмеження допомагають їй повернутися до своєї справжньої природи як спільноти, яка не має пристановища в цьому світі, але в той же час досягає кожен дім. Церкви, котра сповідує і втілює Царство Боже навіть найменшою клітиною свого організму.

Визнаючи свою слабкість, вразливість і складність поставлених перед нами завдань, ми знаходимо в Бозі велич, силу і здатність досягати недосяжне.