Перша частина розповіді про міжнародну конференцію «Парохія – місце надії» в Ньїредьгаза, Угорщині, що відбулася від 17 до 22 липня 2011, де говорилося, що надія – це людська потреба. Вона однак має пасхальний вимір. Існує внутрішній зв’язок між вірою, надією і любов’ю. Свідчення повинне бути присутнє в парафіях.

В Угорщині, в місті Ньїредьгаза, від 17 до 22 липня 2011, відбулася міжнародна конференція представників католицьких парафій 14-ти країн Західної і Східної Європи. Тема конференції була «Парафія – місце надії». Такий захід організується вже 50-ий рік товариством «Colloque Européen des Paroisses» [«Європейський Колоквіум Парафій»]. В час зустрічі цікаво було побачити як різні народи по-різному пережили страшну минулу історію, і що все-таки це минуле провадить до майбутнього. На такому прикладі легше було будувати надію на нинішній розвиток християнської думки в європейських парафіях, зокрема в наш час релятивізму. На цій основі можна було говорити про надію супроти безнадії. Теж було сказано, що екуменізм приводить до надії. Однак в цьому випадку, а також в інших, треба мати сильну віру і любов, щоб впроваджувати надію в дію. Колоквіум став місцем побажання Божої любові парафіям, щоб ставали спільнотами відкритими, як вогонь надії.

На початку зустрічі, один із постійних експертів Колоквіуму, отець Лука Брессан, (Італія) запитував «чи воно дійсно так, що парафія є місцем надії?». На це запитання, він відповів, що багато разів в парафіях надії бракує, хоч вона багатьом людям потрібна – як для особистого життя, так і для спільноти. Цю думку доповідач висловив так: «Ми в себе вже не почуваємося вдома». Такий стан існує з різних причин: надто швидко світ міняється, існує велика плинність людей, на Заході церковна спільнота чисельно зменшується і старіється, люди відчувають, що ідеї, за які боролися, не сповняються – все це негативна сторона. З позитивної точки зору, бачимо, що хоч парафія, це юридична особа, вона однак залишилася місцем зустрічі між християнами та іншими людьми; спостерігаємо, що наші інституції вміють допомагати бідним; а також досвідчуємо, що, якщо вчимося обмінюватися вірою, ми можемо творити надію. Тут появляється знову трудність, бо спостерігаємо, що не маємо відповідної мови, щоб передавати Святе Письмо та традицію собі та іншим. З тих причини тема і ціль колоквіуму – щоб ми навчилися мови, якою ми зможемо передавати віру.

Після такого провокативного вступу виступив Губерт Віндіш – отець професор практичного богослов’я із Німеччини. Заголовок його доповіді: «Чи наші парафії можуть бути місцями надії!»

1. Почав він від подяка тим, які витривали у вірі під-час переслідування. Для цього узяв Святе Письмо і прочитав уривок Послання до Колосян (1:3-5): «Ми дякуємо Богові й Отцеві Господа нашого Ісуса Христа завжди молячись за вас, відколи ми почули про вашу віру в Христа Ісуса та про любов, що маєте до всіх святих задля надії, що вам збережена на небі, що про неї оповіщення ви нещодавно чули у проповіді Євангелії правди.» Таким же чином, сказав о. Віндіш, і ми хочемо подякувати тим, які жили в добі комунізму; ми їм дякуємо тому, що через їхнє свідчення впевнені, що ми можемо бути християнами у всіх часах і формах правління. Це для нас є і наукою, що – для того, щоб завжди і всюди бути християнином треба сягати глибини християнства у собі. Протестант Ганс Геземан каже, що навіть економічно християни через Хрещення повинні міняти свого господаря – це має стати Христос. Свідчення  християн на Сході є корективом пихатості західного християнства.

2. Друга частина доповіді, це погляд повний скорботи на ситуацію Церкви на Заході Європи. Такі є дані і факти, не нарікання, а реальність у правді. Німці відчувають швидкий процес зменшення Церков і християнства – якісно і кількісно. В Німеччині 82.000.000 населення, з яких 1/3 католиків, ще менше протестантів, 3% мусульман, решта невіруючі. В деяких регіонах 60% людей вже не хрещені. Християнство на Заході вже не прямує вперед. В 1900 році, 90% населення в Європі і США було християнським, а зараз 40%; передбачається, що в 2050 р. буде 20% християн в тих регіонах світу. Один науковий інститут в Далас (США) ствердив, що в 9 країнах світу релігія (не тільки християнство) буквально вмирає: Австралія, Австрія, Канада, Чехія, Фінляндія, Ірландія, Нідерланди, Нова Зеландія, Швейцарія. Шведське дослідження показало, що тільки половина членів Шведської державної протестантської Церкви вірить в Христа. В Німеччині, зараз (липень 2011 р.), із приводу підготовки візиту Венедикта ХVІ, сильно відчувається, що християнство і Церква відкидаються.

3. Така ситуація спричиняє, що існує велика боязнь по парафіях, де люди себе питають – хто ми ще є? Що, ще можемо принести цьому світові і часові? В реакції на ті легітимні боязні є дві небезпеки про які 70 років тому писав протестантський богослов Карл Барт: це Церква, яка забагато прямує до світу, або Церква, яка закрита на себе. Церква, яка в небезпеці, бо вона «дефектна», тому що хотіла б бути всюди, бути визнаною, у всьому брати участь – але вона не встигає, стала неактивна. Інша крайність, це Церква, що закривається на собі, існує тільки сама для себе, вже не є місійною.

4. Де ми знайдемо надію? Знаходимо відповідь в писаннях святого Петра (І. 1: 1,3). Він пише: «Петро, апостол Ісуса Христа, вибраним переселенцям, розсіяним Понту, Галатії, Кападокії, Азії та Вітинії, згідно з передбаченням Бога Отця, освяченням Духа, на послух і на скроплення кров’ю Ісуса Христа: благодать і мир вам хай помножиться! Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що у своїм великім милосерді відродив нас до живої надії через воскресіння Ісуса Христа з мертвих…» Лист Петра приносить нам знання про первинну спільноту Церкви в 60-их роках І століття. Звідси можемо зрозуміти, як християни тоді відчували себе. Це були чужинці серед цього світу. І для того, трохи далі (І. 1: 17) Петро пише: «І коли Отцем звете того, хто без уваги на особу буде судити кожного за його вчинками, то поводьтеся з острахом за час вашого вигнання». Живіть життям у боязні Бога. Кажу, не піддавайтеся поганам, будьте відважні. Треба теж знати, що «чужинець» по грецькою «паройкія». Дуже то промовисте, що парафія означає чужинець. Зараз в Західній Європі, християни повернулися в час первинного християнства, де вони є чужинцями в парафії. Св. Петро писав (І. 3: 14-15) «Бо коли і страждаєте за справедливість – ви щасливі! Їхньої погрози не бійтесь і не тривожтесь, а Господа Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію.» Будьте завжди готові відповідати надією, яка у вас замешкана. Свідчити про це, що у нас! Ми не можемо мовчати про це, що ми бачили і почули, ми маємо свідчити. Задля того, ми християни, ми є «парохією» в цьому світі. Ми маємо показувати Христа світові, як це в монстранції, в іконі – це представлення себе, свідчення цього, ким ми є.

5. Як ми маємо поводитися, бути, щоб показатися «монстранцією»? Св. Петро дає таку відповідь (І. 3:16): «Однак, із скромністю та острахом, маючи добру совість, щоб, власне, тоді, коли вас обмовляють, були осоромлені ті, які вчиняють наклепи на вашу добру в Христі поведінку.» Відповідайте із скромністю і повні пошани, бо ви маєте чисту совість. Це нове життя в Христі, яке нас особисто доторкається – надія в надії. Це нове, що появляється, – це наша чиста совість, наше добре життя, повне надії. На таких основах парафії можуть бути місцями надії.