Паїсій Величковський. До 300-ліття з дня народження

Паїсій Величковський не просто був сучасником Сковороди. Він майже одночасно народився зі Сковородою (різниця близько місяця) і майже так само одночасно помер з ним. Величковський, як і Сковорода, студіював у Києво-Могилянській академії. І той, і другий цей навчальний заклад так і не закінчили. Обидва за своїми поглядами були християнськими неоплатоніками, високо цінували твори Отців Церкви. Величковський ніби був «духовним альтер его» Сковороди. Однак якщо Сковорода відмовився стати ченцем, вважаючи, що «риза» не наближає людину до Бога, то Величковський, попри певне критичне ставлення до порядків у монастирському середовищі, обрав не лише стезю монаха, а й зробився своєрідним лідером православного чернецтва в Молдавії. У нього було чимало послідовників на теренах України. І саме вони поширили вчення Величковського, яке часто іменується «старчеством», на Росії. На це, зокрема, звертав увагу Федір Достоєвській у романі «Брати Карамазови», де він оспівує «старчество». Вважається, що наставником відомого в Росії святого Серафима Саровського, який, до речі, походив зі Східної Слобожанщини, фактично, українських етнічних теренів, був старець Досифей, послідовник Величковського.

Паїсій (в миру – Петро) Величковський народився 21 грудня 1722 року (за Григоріанським календарем – 1 січня 1723 року) в місті Полтава. Батько його Іван Величковський був протоєреєм Полтавської Успенської церкви, мати ж походила зі знаного в Україні роду Манденків, який започаткував купець, єврей-вихрест Мандя. Полтавськими протоєреями були дід і прадід Петра. До цієї священицької родини належав відомий український бароковий поет Іван Величковський.

Батько Петра помер відносно рано, в 1727 році. Мати ж разом зі своїм братом Василем Манденком та старшим сином Іваном Величковським просила архиєпископа Київського, Галицького й всієї Малої Росії Рафаїла Заборовського визнати їхнє право на наслідування батькового протоєрейського престолу. Архиєпископ не відмовив. Старший брат Петра впродовж п’яти років був протоєреєм полтавським. Але теж помер у молодому віці. Коли це сталося, Петрові було тринадцять років. Тоді мати повезла його до архиєпископа Рафаїла Заборовського, щоб той дозволив йому успадкувати священицтво в Полтавській Успенській церкві. У той час практика такого успадкування була поширеною в Україні. Заборовський і на цей раз не відмовив, але поставив вимогу, щоб Петро пішов навчатися до Києво-Могилянської академії. Це й стало своєрідною «точкою біфуркації» в житті майбутнього подвижника. Якби не навчання в Києво-Могилянці, певно, доля б його була іншою. До речі, саме в той час тут студіював Сковорода.

Щоправда, навчання в академії не приваблювало юного Величковського. Він виявив бажання стати ченцем й хотів покинути студії. Префекту (помічнику ректора) цього навчального закладу Петро назвав три причини такого рішення:

«Я хочу найскоріше прийняти чернецтво, і твердо постановив це, бо ж смертний час нікому не відомий…

Мене навчають в академії світських наук, а вони не приносять мені ніякої користі… Я чую в академії лише про поганських богів та мудреців: Цицерона, Аристотеля, Платона. Навчаючись такого, від чого світ збився з належної дороги, не бачачи користі для моєї душі від такої науки, я й покинув її, щоб і мені самому не споганитись.

А третя причина така: розглядаючи плоди цієї науки в духовних особах монашого стану, я бачу, що вони, наче світські сановники, живуть у великій честі та в славі, зодягаються в дорогі одежі…, їздять прехорошими кіньми та в дорогих повозах. Не на осуд їх говорю це… Я боюся, щоб і мені самому, навчившися цієї світської науки і ставши монахом, не впасти ще в гіршу недугу… Ось через це все я й постановив покинути світську науку!»

Зрештою, в сімнадцятилітньому віці Величковський зумів «вирватися» із Києво-Могилянської академії. На цей час він встиг закінчити лише клас риторики. Спочатку Петро подався до Любецького Антонівського монастиря. Проте через грубе, деспотичне ставлення до нього ігумена Германа Заборовського покинув цю обитель й пішов до Медведівського Микільського монастиря. Там він у 1741 році прийняв чернечий постриг, взявши ім’я Платон.

Однак його перебування в цьому монастирі тривало недовго. Монастир мав перейти до уніатів. Не бажаючи там залишатися, чернець Павло покинув цю обитель і перебрався до Києво-Печерської лаври, де працював гравером у друкарні.

Матері молодого ченця важко було прийняти вибір сина. Вона все ж сподівалася, шо після навчання в академії він повернеться до рідної Полтави й стане служити, як і його предки, в Успенській церкві. Принаймні таке становище забезпечить безбідне існування і йому, і його родині. Але зрештою мати ченця Павла змирилася з тим, що цього не буде. І навіть сама прийняла чернечий постриг, опинившись у Полтавському Покровському монастирі.

У 1743 році Величковський опиняється в Молдавії. У цій країні, що була васалом Османської імперії, були сильні позиції православ’я. До того ж молдавські землі були тісно пов’язані з українськими. Як і в Україні, там богослужбовою мовою була церковнослов’янська. До того ж у Молдавії значну частку населення становили українці. Так що Молдавія для ченця Павла не була зовсім «чужою стороною».

Зрештою, перебування Величковського в Молдавії не було тривалим. У 1746 році він перебирається на Афон, де в 1750 році прийняв чернечий постриг у мантію, взявши ім’я Паїсій. У 1758 році його рукоположили в сан священика. З дозволу ігумена монастиря Пантократора, який знаходився під покровительством Запорозької Січі, Паїсій оселився в келії святого пророка Іллі. Там він заснував Святоіллінський монастир, що став одним із найбільших на Афонській горі. Його ченцями були українці.

Саме на Афоні Величковський продовжував вивчати ісихастське вчення й практики, із якими почав знайомитися ще в Україні й Молдавії. Тут він студіював святоотцівські аскетичні писання – Антонія Великого, Григорія Синаїта, Ісихія Єрусалимського та інших. Також з іншими ченцями зайнявся перекладом їхніх творів.

У 1763 році Величковський покинув Афон із 64 ченцями. Він повертається до Молдавії й з дозволу молдовлахійського митрополита Гавриїла Каллімаха оселяється у Святодухівському монастирі біля Драгомирни, що знаходився неподалік міста Сучави – центру Південної Буковини, де значну частину населення становили українці. Тут Паїсій прийняв схиму – найвищий ступінь чернецтва, що передбачала затворництво й суворі обмеження. У Святодухівському монастирі він написав свій основний твір – «Про умну чи внутрішню молитву». Варто зазначити, що «умна» чи то внутрішня молитва – це основний момент у вченні ісихастів.

Братія монастиря швидко зростала. Кількість ченців сягала там 350 чоловік. Проте о. Паїсій з більшою частиною братії змушений був покинути цей монастир. У 1768-1774 роках відбулася війна між Росією й Османською імперією, в результаті якої остання зазнала поразки. Цим, зокрема, скористалася імперія Габсбургів (Австрія), яка в 1775 році зайняла Буковину, що входила до складу Молдавії, котра залишалася васалом османів. Австрійська влада намагалася контролювати церковне життя. Зокрема, встановила правило, що в монастирі має бути не більше 25 ченців. Власне, це й змусило Паїсія разом із його прихильниками покинути Буковину.

У жовтні 1775 року Паїсій разом із двома сотнями ченців перейшов до Секульського монастиря в Молдавії. А через чотири роки очолив сусідній Ніамецький монастир. Там він організовує братію згідно з афонським чином, наголошуючи на покорі, смиренні та молитві. Під час його правління кількість ченців у цьому монастирі зросла до 700 чоловік. Сам же монастир став центром паломництва, а також прихистком для біженців. У 1790 році в Ніамецькому монастирі Паїсій прийняв сан архимандрита. У цій обителі він разом з іншими ченцями працював над перекладом «Філокалії» на церковнослов’янську мову. Це багатотомна книга, в якому зібрані твори 38 письменників християнського Сходу – Антонія Великого, Григорія Синаїта, Ісихія Єрусалимського, Йоана Лиственичника, Максима Сповідника, Авви Дорофея тощо. Цими текстами користувалися ісихасти. У них, зокрема, йдеться про безперервну Христову молитву, практиковану представниками цього напрямку.

19 листопада 1794 року Паїсій, захворівши, помер. Його поховано в головній церкві Вознесіння Господнього Ніамецького монастиря. На його могильній плиті, де був зроблений напис церковнослов’янською й румунською мовами, зазначалося, що він є «малоросіянином», тобто українцем.

Ім’я Паїсія Величковського є знаним серед православних Румунії, Молдови, України й Росії. Він був у 1988 році канонізований Російською Православною, а в 1992 році Румунською Православною Церквами. Шанованим Паїсій також є у Православній Церкві України (ПЦУ). Так, у Полтавській єпархії була встановлена премія імені Паїсія Величковського, а цього року з благословення предстоятеля ПЦУ, Митрополита Епіфанія був знятий документальний фільм «Паїсій Величковський. Добротолюбіє. Наближення до суті». Певно, нам варто звертати більше уваги на цю шановану в православному світі постать й згадувати, що породила його земля українська.