Перетворити досвід війни у гумус суспільного преображення
За своєрідний епіграф до свого виступу я хотів би взяти слова карфагенського богослова ІІІ століття Тертулліана: «Кров мучеників – насіння Церкви». За цією фразою стоїть християнська переконаність, що мученицька смерть в обстоюванні добра не є марною втратою життя і не проминає безслідно. Навпаки, жертва мученика надихає інших людей і стає золотим покриттям задекларованих принципів. Слова мученика набувають ціни, а його дії стають взірцями найвищої самопожертви.
Отже, Україна переживає сьогодні пасхальний час і накопичує величезний духовний капітал самопожертви, який може стати гумусом суспільного преображення. Може і повинен би – але не мусить. І в цій різниці модальностей – чи не найголовніший виклик нинішнього часу. Над цим мені й хотілося б поміркувати разом із вами: що́ нам треба зробити, щоб не розтринькати цей капітал і не змарнувати свої новітні шанси?
Найкоротша відповідь на це запитання, як на мене, звучить так: стати нарешті зрілим державним народом. Це означає виробити й закріпити в собі ті риси, яких досі в нас не було взагалі або вони були в нерозвиненому стані.
Суб’єктність
І почнімо з суб’єктності. Ми розуміємо це поняття передусім у політичному й державницькому сенсі: стати не об’єктом, а суб’єктом, тобто стати підметом, творцем своєї долі. Не перечу, все це дуже важливо. Але прислухаймося до Митрополита Андрея Шептицького, який стверджував, що ні національна, ні державницька суб’єктності не будуть можливі без набуття народом субʼєктності моральної:
Такою могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей не тільки матеріяльним, а й моральним тілом.
Митрополит Андрей Шептицький.
Документи і матеріали 1899–1944. Львів: Видавництво «АРТОС»: т. 3. Пастирські послання 1939–1944 рр. 2010, с. 131.
Отож суспільна моральність не є лише добрим побажанням душпастиря – це також важлива опора прагматичного державника. Ціннісна основа є визначальною, оскільки саме вона визначає мотивацію наших дій. Як каже проректор УКУ Софія Опацька, «цінності — це те, на основі чого ми приймаємо рішення». Причому всюди: на полі бою, в урядових кабінетах, на біржах, митницях і у волонтерських групах. Суспільна моральність (або її антипод – суспільна аморальність) – це наче космологічна «невидима маса», яка не потрапляє на наші радари, але суттєво впливає на рух зірок і планет; у нашому випадку – на успішність держави.
Війна лише загострила цю проблему, оскільки ми зіткнулися з воістину середньовічним варварством московитів. Путіну вдалося повернути Росію в глибоке минуле, і напруга отого «доплерівського» ефекту часу сьогодні інколи вже нестерпна. Бо ж нам треба залишитися на вістрі теперішнього часу і не дати втягнути себе у вир пекельного варварства. Борючись із темрявою, не уподібнитись їй. Пам’ятати, що якщо ми станемо лише «анти-Росією», то її печать все одно відіб’ється на нашому тілі. Нам важливо стати НЕ-Росією, тобто виробити імунітет до всього, чим вона заарканювала нас у минулому і чим може заразити сьогодні. Тобто залишитися «воїнами світла, воїнами добра».
Не живімо собі ілюзій, що світ зрозуміє нас, якщо в когось здадуть нерви і він чи вона помститься за варварство зустрічним варварством. Світ зможе відмовитися від звичного свого москвофільства лише тоді, коли ми станемо в усьому світлою альтернативою «темному царству». А поки що цей світ змушений влаштовувати показні перевірки того, як ми розподіляємо отриману фінансову допомогу. Бо рівень корупції в Україні не надто відрізняється від такого ж рівня в Росії: у цьому сенсі всі ми «родом с Октября».
Сьогодні ми домагаємось членства в ЄС і в НАТО, спираючись на величезну ціну, яку платить український народ у цій жорстокій війні. І це справедливо. Проте той корумпований український баласт, який впритул не бачить цієї жертви, а шукає лише можливості для наживи, не дасть нам пройти крізь європейське «вушко голки». Отож свою роботу повинні зробити обидві сторони.
Так, усі наші державні органи, які й виражають нашу політичну та державну субʼєктність на світовій арені, мають дбати про свій електоральний імідж не приховуванням негараздів, як це є сьогодні, а зважившись на радикальну реформу системи державного управління задля максимальної її чесності та прозорості. Не дбати про переобрання на другу каденцію, а «згоріти» впродовж однієї, але зате увійти в історію як ті, що змінили обличчя країни.
Проте й громадянське суспільство наше має усвідомити, що бруд на верхів’ях влади – це лише екстракт того бруду, який клубочиться у самому суспільстві. І воно також має затямити, що жити по-старому, коли в очі тобі зазирають невинні жертви цієї війни, має бути нестерпно. Отож, для повної трансформації країни потрібна не лише політична воля керівництва, а й державницька воля суспільства. Так би мовити, потрібно, щоб «верхи уже не змогли жити по-старому, а низи – не схотіли» (хоч, припускаю, не всі з вас уже й знають, звідки походить ця фраза). Тільки духовно переродившись, як це вже зробила критична маса нашого народу, Україна зможе стати єдиним здоровим і сильним моральним тілом, що є господарем свого майбутнього.
Людський капітал
Отже, людський капітал має значення (вибачте, мене самого коробить від цього технологічного терміну, але я намагаюсь уникати суто релігійної лексики!). А це значення я завжди описую такою метафорою. У 70-ті роки ХХ століття Радянський Союз відкрився на торгівлю із Заходом і почав закуповувати в нього передові технологічні лінії. На Заході попереджували: слід закуповувати не лише саму технологічну лінію, а й відповідний матеріал до неї. На що в Союзі казали: «Ні, мовляв, ‘ми самі с усамі’ – матеріал підготуємо самі». Але оскільки це здорожчувало виробництво, то цього насправді не робили. Через якийсь час технологічна лінія виходила з ладу і її закопували в землю.
Метафора зрозуміла: ми запозичили з демократичного світу «технологічні лінії» парламентаризму, системи правосуддя, наглядових рад і багато чого іншого, але «забули» подбати про людський капітал. Проте всі ці новітні суспільні технології вимагають високоякісного людського капіталу. А оскільки людина за означенням грішна, то бездоганне функціонування цих технологій вимагає чіткого механізму стримування і покарання за порушення належних етичних норм. Бо лише в цьому разі й можна буде ствердити за Шептицьким, що справедливий і чесний, добре відрегульований державний організм справді «доповнює внутрішні браки».
Але про це ми досі якраз і не дбали: «ТО СЯ якось зробить». Тому обстоювали принцип незалежності третьої гілки влади – і отримували в результаті безконтрольність корумпованих портнових і вовків. Множили контрольні органи, але перетворювали їх на інструменти «вибіркового правосуддя» супроти своїх політичних опонентів. А під час війни опиняємось поміж болісною «рогаткою» крайностей: феноменальна самопожертва, яка підкорила сьогодні увесь світ, сусідує з виявленими фактами огидної наживи на міжнародній воєнній, фінансовій і гуманітарній допомозі.
Отож ствердьмо знову і знову: ігнорування якості людського капіталу фатально впливає на згадану державну суб’єктність. І знову правим виявляється Шептицький, бо без моральної суб’єктності не буде й державної, а всі наші запозичення будуть насправді імітаціями.
Національна єдність
У процитованому вислові Шептицького є ще один важливий нюанс. Держава мала б бути «подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається».
По-перше, хай не зіб’є нас з пантелику слово «моноліт», бо тут зовсім не йдеться про тоталітарну гомогенність та уніфікованість. Бо інше слово – «тіло» – якраз і передбачає множинність членів, кожен із яких виконує взаємодоповнювальну функцію.
По-друге, «оживленість одним духом» зовсім не означає відсутність діалогічності. У хоровому мистецтві прекрасно знають оцей ефект, як можна співати поліфонічним багатоголоссям і водночас триматися однієї тональності. Нинішня війна витворила дивовижний ефект отієї «оживленості одним духом», коли вся активна частина українського суспільства була в одну мить наелектризована єдиним прагненням захистити країну. Причому без команди згори, а воістину, вживаючи вислів Митрополита, «з внутрішньої життєвої сили розвинулось».
Так-от, як зберегти цей єдиний дух і надалі? Адже за нинішнім «єдиним духом» бануватимуть як влада, так і саме суспільство. Неминуче проявляться дві взаємозалежні спокуси: спокуса влади забезпечити позірну «однодумність», приглушуючи голоси політичних опонентів, і спокуса різних груп нашого «мозаїчного» суспільства проголосити свою позицію єдино патріотичною.
Так ми опиняємося перед завданням, яке вимагає від нас філігранної майстерності. З одного боку, діалогічність, яка породжує плюралістичність позицій, нам потрібна не заради якоїсь ефемерної демократичності, а передусім тому, що національний діалог в осмисленні траєкторії розвитку є гарантією того, що ми оберемо траєкторію наймудрішу і найефективнішу. Тому ми маємо забезпечити змагальність пропозицій (ясна річ, за винятком прямо ворожих). З іншого боку, як не перетворити таку змагальність у затяте ристалище, в якому дотеперішня «оживленість одним духом» перетвориться на гоббсівську «війну всіх проти всіх»?
А ми всі розуміємо, що така небезпека справді існує. Вона служить прекрасним тестом на те, чи готовий народ вважатися у зрілому сенсі державним. І знову я хотів би дати слово своєму улюбленому Митрополитові Андрею Шептицькому, причому навіть у двох цитатах:
Є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, – та, попри ту волю, знайдеться, може, однаково сильна і глибока воля, щоб та держава була обов’язково такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одна особа. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, праця яких має визначний руїнний характер?!.
Митрополит Андрей Шептицький.
Документи і матеріали 1899–1944. Львів: Видавництво «АРТОС»: т. 3. Пастирські послання 1939–1944 рр. 2010, с. 145.Але не без великого страху доводиться нам самих себе спитати, чи не страждає організм нашого народу… на якусь моральну гемофілію, яка спричинює те, що кожна найменша рана є неначе невиліковною. Чому кожне непорозуміння між українцями, яке, як здається, можна було б легко усунути, переходить так часто у хронічний стан антагонізмів, спорів, яким нема кінця?! А з обох сторін [при цьому] може бути найліпша воля і патріотизм, що виглядає на справжню любов до Батьківщини.
Митрополит Андрей Шептицький.
Документи і матеріали 1899–1944. Львів: Видавництво «АРТОС»: т. 3. Пастирські послання 1939–1944 рр. 2010, с. 570–571.
На жаль, усі ці «гени» справді є в нашому національному «геномі». Так, на щастя, нинішня війна їх приглушила – і це, як на мене, воістину ласка Господня. Проте не забуваймо висновок Несторівської групи: українці мають «навчитися не лише боротися за згадані цінності, а й жити відповідно до них». Ось чому станемо ми державним народом лише тоді, коли зуміємо свідомо нейтралізувати оці шкідливі національні «гени». І якщо зуміємо, то зірка України остаточно вийде з тіні Москви і стане одним із найяскравіших світил на небесному видноколі. Бо нинішня величезна жертва народу стане насінням нової й успішної України.
Інтонаційно моя фраза передбачає ймовірність негативної альтернативи, але я не хочу її навіть озвучувати. Бо ви покликані її не допустити. Хто попереджений, той озброєний.
