Підсумки року з архієпископом Мечиславом Мокшицьким
І саме діяльність та життя Римо-Католицької Церкви в Україні CREDO вже традиційно підсумовує з архієпископом Мечиславом Мокшицьким, митрополитом Львівським, в.о. голови Конференції римо-католицьких єпископів України.
— За останні 10 місяців ми якось мимоволі почали відраховувати початок 2022 року від 24 лютого, але рік все ж розпочався до початку повномасштабного вторгнення. Яким був той початок року, пригадуєте?
— Пам’ятаю, як усі сподівалися, що, з Божою допомогою, вже піде на спад пандемія, скасують санітарні обмеження і це дозволить нам нарешті почуватися вільніше. Планували прощі, узгоджували дати проведення заходів – усе так, як кожного року, душпастирські турботи. А ще початок календарного року у Львівській архідієцезії вже багато років асоціюється з Великою колядою в палаці Львівських архієпископів. Я дуже люблю ці дні, коли у нашій курії вирує життя: майже з усіх наших парафій приїздять діти і молодь, щоб колядувати, ділитися радістю з народження Божого Дитятка. І 2022 рік теж почався від Великої коляди. При нагоді зазначу, що і 2023 рік Львівська архідієцезія теж, попри все, розпочне колядуванням. І я сподіваюся, що до нас приєднаються мешканці наших архідієцезіяльних осередків для вимушених переселенців, які, можна так сказати, стали членами нашої архідієцезіяльної родини. Тепер тут їхній дім і я дуже хочу, щоб вони це відчували, тому запросив їх на колядування.
Уже ближче до лютого почалися розмови про імовірність повномасштабного вторгнення, але якось не хотілося вірити, що це взагалі можливо у наш час.
— У вас був якийсь «аварійний план» на випадок війни? Евакуація душпастирів, документів, церковного майна?
— Наш «аварійний план» був і є залишатися в Україні з нашими вірянами. Наше місце як єпископів та священників — разом із нашою паствою. Маємо служити Богові і людям там, де ми потрібні. Звісно, серед наших душпастирів багато громадян Польщі і я не міг би заборонити їм повернутися до своєї Батьківщини. Та всі, крім одного, залишилися. Я дуже вдячний їм за це свідчення. Треба сказати, що всі наші священники та богопосвячені не просто залишилися по своїх парафіях, у монастирях чи на місцях служіння, а й організували дуже ефективну душастирську та гуманітарну діяльність. Відчинили храми для молитви, подбали, щоб віряни мали можливість молитися перед Пресвятими Дарами. Знаю, що у багатьох парафіях та при монастирях були організовані цілодобові адорації у намірі миру та припинення війни і люди активно приходили на ці чування. Також дієцезіяльні священники та чернечі спільноти задіяли усі свої зв’язки та контакти, щоб якнайкраще допомагати людям, які постраждали від війни. Багатьом допомогли влаштуватися закордоном, багатьом допомогли тут, на заході України. Ніхто не сидів склавши руки. Навіть наші семінаристи між лекціями та своїми щоденними обов’язками допомагали розвантажувати гуманітарну допомогу і розселяти біженців у Паломницькому домі блаженного Якова.
— Чи видали ви якісь особливі розпорядження для священників, коли почалася війна?
— Так, служити людям Таїнствами і прихистити потребуючих. Коли стало зрозуміло, які масштаби того, що відбувається, коли ми всі побачили, скільки людей щодня прибуває на захід України і потребує допомоги, я попросив парафіяльних священників та настоятелів монастирів відкрити свої приміщення для людей і приймати біженців, дати їм дах над головою на стільки часу, скільки це буде потрібно.
— Знаємо, що Ви подали особистий приклад.
— У нашому домі якийсь час мешкала пані Ніна. Вона перенесла інсульт і потребувала опіки та догляду, тож ми разом із сестрами св. Йосифа подбали про неї. Гість в дім – Бог в дім. Знаєте, усі ці люди, які виходили з потягів на львівському вокзалі, втомлені, налякані і такі розгублені, часом з одним клуночком в руках, а хтось і без нічого, бо не встиг взяти навіть найнеобхіднішого, хтось із песиком чи котиком, бо це єдина близька їм істота… Важко було стримати сльози. Ми не могли повернути їм їхнє життя чи дім, але могли дати їм турботу і хоч якусь безпеку. Дати одяг та їжу, медикаменти. Просто по-людськи прихистити їх у себе. Це і є та Добра Новина, яку ми покликані не тільки проповідувати, але й жити нею. Це самарянське служіння Церкви у сучасному світі — ділитися тим, що маєш. Саме тому римо-католики відкрили усі свої осередки і парафіяльні будинки, допомагали жінкам з дітьми та особам похилого віку. Навіть контемплятивний монастир сестер-бенедиктинок відчинив свої двері для вимушених переселенців і на багато місяців став для них домом.
Деякі люди, особливо похилого віку чи інваліди, які не можуть дбати про себе самостійно, все ще залишаються у цих осередках та отримують належне піклування. Деякі мешканці почали працювати в цих осередках і вже самі допомагають іншим.
— Католицьку Церкву часто називають найбільшою благодійною організацією у світі, мабуть з огляду на її самарянське служіння, про яке Ви згадували. Чи цей досвід Вселенської Церкви став у нагоді, коли війна кинула Церкві в Україні такий складний виклик, як біженці та вимушені переселенці?
— Можна сказати, що цей досвід Церкви — допомагати людині в потребі — вписаний в нашу католицьку ДНК. Нескінченні потоки жінок з дітьми в напрямку кордону спонукали нас діяти вже і негайно, бо черга розтягнулася не лише на кілометри, але й дні. Потрібна була їжа та хоч якісь санітарні умови. Тим часом до України почала надходити допомога з-за кордону від Карітасу Польщі, Лицарів Колумба та інших католицьких організацій Польщі, Європи і світу. Тож дослівно протягом трьох днів єпископ Едвард Кава організував антикризовий штаб і задіяв у його роботу Фонд «Даймо Надію», Карітас Львів та українських Лицарів Колумба, тому що це організації, які мають досвід у соціальному служінні і дуже велику мережу контактів у Європі та світі. Штаб визначив пріоритетні напрямки і розпочав приймати та розподіляти допомогу, яка надходила з-за кордону і водночас допомагала з продуктами нашим прикордонним римо-католицьким парафіям, щоб вони організували канапки та гарячу їжу для тих, хто чекав у черзі на перетин кордону. Знаю, що сестри-домініканки з Жовкви потурбувалися навіть про те, аби дітям не було нудно в дорозі – роздавали книжечки, розмальовки, кольорові олівці.
У той час до Львова прибували евакуаційні потяги з людьми, які виїжджали з територій, охоплених активними бойовими діями, але не хотіли залишати Україну і потребували допомоги з тимчасовим житлом тут, на заході України. Тож практично всі наші парафії, і не лише у Львові, але й по цілій архідієцезії, прийняли вимушених переселенців, подібно зробили також монастирі та душпастирські осередки. Паломницький дім бл. Якова Стрепи перші місяці війни працював цілодобово. Людей з вокзалу привозили і вдень, і вночі. Їх клали спати всюди, де було можна: конференц-зали, коридори, в кімнатах на дві-три особи мешкало по 5-6 людей. Крім даху над головою люди отримували також медичну допомогу та триразове харчування. Це були місяці жертовного служіння ближнім і не тільки у соціальному, але також і в духовному вимірі. Думаю, можна впевнено сказати, що Римо-Католицька Церква в Україні ефективно застосувала на практиці той досвід, який накопичувала століттями, допомагаючи потребуючим. Ніхто нікого не питав про віросповідання чи соціальний статус. У всіх запитували тільки одне: «Чи вам є куди піти?»
— Війна триває вже 10 місяців. Паніка і шок відступили. Чи сповільнився темп надання допомоги і як тепер виглядає служіння Церкви людям в Україні?
— Шок і паніка минули, але біль від втрат і людського горя, на жаль, не зменшується, як і не зменшується потреба у допомозі. Тому ми і далі продовжуємо робити те, до чого покликані: несемо допомогу всюди, де тільки можемо. Люди потребують Євхаристії, потребують таїнств, і наші священники служать людям таїнствами. Але також допомагають вимушеним переселенцям, які осіли на території парафії та при можливості формують гуманітарні вантажі для людей на деокупованих територіях. За останні місяці російські ракети суттєво пошкодили нашу енергетичну інфраструктуру і люди потерпають від браку світла, тепла та води. І якщо на початку війни треба було прийняти людей, розмістити їх, допомогти влаштуватися на новому місці, то сьогодні наші зусилля спрямовані також і на те, щоб допомогти людям пережити зиму. Ми радіємо щоразу, коли можемо придбати чи отримати в дар генератор, бо це означає, що ще одна родина матиме тепло і світло. Нещодавно кардинал Краєвський привіз до України генератори від італійських благодійників і доклав чимало зусиль, щоб усі ці агрегати потрапили до тих, хто їх потребує. Ми, своєю чергою, теж подбали, з допомогою благодійників, щоби кожна парафія Львівської архідієцезії мала генератор, щоб за потреби люди могли прийти і зарядити телефони чи якісь необхідні пристрої. Немає таких слів, якими можна висловити величезну вдячність усім людям доброї волі, які прийняли українських жінок та дітей, відкрили не лише кордони, але й двері своїх помешкань; тим, які надсилають гуманітарну допомогу, підтримують фінансово та неустанно тривають на молитві за Україну, тому, я впевнений, ціла Україна молиться, щоб Господь їм винагородив за все добро.
— Чи немає у Вас відчуття, що світ уже втомився від новин з України та про Україну?
— Усі втомлюються від поганих новин і, може, час від часу війна в Україні зникає з перших шпальт. Але ми повинні нагадувати про себе знову і знову, бо війна не просто погана новина – це трагедія, це зло, яке треба зупинити. А самі ми не дамо собі ради. Нам потрібна допомога ззовні. Тому не можна дозволити, щоби про Україну забули. Наша Батьківщина страждає, гинуть військові, гинуть цивільні. У центрі Європи російські солдати катують і вбивають навіть невинних дітей. Про таке не можна мовчати. Я дуже вдячний Папі Франциску, що він, як добрий пастир, став голосом знедолених українців і постійно нагадує світові про те, що війна в Україні все ще триває, що люди продовжують гинути і втрачати свої домівки. Кардинал Краєвський, який вже уп’яте приїздить до нас і відвідує також прифронтові території, розповідає Святішому Отцю, як страждає Україна. Ми з єпископом Яном Собіло зовсім недавно, у листопаді, теж мали нагоду особисто розповісти Папі Франциску про останні події та про ситуацію в нашій країні. Святіший Отець дуже близько до серця приймає усе, що стосується війни в Україні. Він не припиняє молитися за нас і все ще хоче приїхати до Києва. Ми сподіваємося, що цей візит відбудеться і тому знову і знову поновлюємо наше запрошення від Конференції Єпископів РКЦ. Папі Франциску справді не байдужа доля України та українців, я це відчув під час нашої розмови. Це мене дуже зворушило.
— Неможливо було не помітити, що і Ви теж приймаєте близько до серця долі людей, які постраждали від війни росії проти України. Особливо це помітно тепер, у час Різдва.
— Мене дуже болить усе, що відбувається з Україною і з нашими людьми. Я ніколи не думав, що доживу до такого часу, коли війна буде нашою реальністю, а не подією з підручника історії. А перед Різдвом, яке є дуже родинним святом, домашнім, у колі найближчих, мені щоразу стискалося серце від думки, скільки людей сьогодні в Україні вже не має дому, скільки дітей втратили своїх батьків, скільки сімей не сядуть за стіл разом, бо війна розділила їх та порозкидала по світу. Мені сльози навертаються на очі, коли я думаю про вдів і сиріт цієї жахливої війни, про їхній біль і страждання, їхнє горе. Це нелюдськи жорстока війна. Нам випало нещастя мати ворога, який мусив відкинути Бога, якщо відважився на такі злочини. Я молюся про покаяння і навернення російського народу. А для нас прошу в Бога про милосердя, щоб наші серця не закам’яніли, щоб горе не зламало і не озлобило нас, щоби усім нам Господь дарував благодать прощення. Щоби ми могли жити далі не обтяжені жагою помсти. Перед нами довгий шлях.
— Зазвичай, підсумовуючи рік, що минає, переважно говорилося про досягнення. А в 2022 році, здається, були тільки втрати.
— Богу дякувати, це не так. Війна справді багато забрала: частина наших парафіян виїхала з України; ми поховали вже багатьох наших воїнів, які віддали своє життя у цій нелюдській війні; майже не залишилося безпечних місць, бо ракети долітають всюди і ми відчуваємо наслідки цих прильотів також і у Львові. Але я щиро вірю, що частина наших людей все ж повернеться на Батьківщину після війни, бо їхній дім тут. Я вдячний Богові, що наші храми не спорожніли, тому що вільні місця заповнили віряни з тимчасово окупованих територій і ті, що покинули міста у зоні активних воєнних дій. Усе, що було ушкоджене чи зруйноване, ми з Божою та людською допомогою відбудуємо, коли українське військо звільнить країну від російських загарбників. З Божою поміччю ми не скасували жодної прощі, які щороку відбуваються в Україні до Марійних санктуаріїв; жодного із запланованих всеукраїнських релігійних заходів – Хресної Дороги у Шаргороді чи інших урочистостей. Це дуже важливо, адже ми потребуємо духовної поживи у ці страшні часи.
Також нам вдалося завершити у Львівській архідієцезії декілька проєктів, які ми розпочали задовго до 24 лютого. Одним із таких проєктів є Дитячий будинок сімейного типу у Раві Руській, який ми облаштували у колишньому монастирі отців-реформатів. І тепер там уже мешкає чотири родини, які переїхали з тимчасово окупованих територій. Також завершили, у співпраці з польськими благодійниками, реконструкцію Центру творчості для дітей та молоді у Сколе. Тепер місцеві таланти матимуть де реалізовувати свої здібності. Крім того, за час війни, завдяки співпраці з різними фондами та організаціями, нам вдалося допомогти кільком лікарням із медичним обладнанням, і ще кільком надати карети швидкої допомоги на заміну тим, які вони віддали на фронт. Одну із таких «швидких» ми з єпископом Едвардом передали у Франківський обласний перинатальний центр. Також нам з єпископом Едвардом вдалося закупити і передати на потреби ЗСУ автомобілі для евакуації поранених із поля бою. Завдяки благодійникам ми змогли допомогти багатьом людям – цивільним, військовим, медикам.
— Римо-католиків в Україні не дуже багато, але і з-поміж нас є і професійні військові, і ті, що були мобілізовані після 24 лютого, і навіть добровольці. Чи підтримує своїх військових мирян їхня спільнота, настоятелі, єпископи?
— Жоден наш парафіянин не пішов на війну без благословення та підтримки свого настоятеля чи єпископів. Фактично з кожної римо-католицької парафії в Україні хтось із вірян зараз на фронті. Маємо, на жаль, також і загиблих. Кожна смерть це велика втрата для родини і країни, але і для Церкви. Ціна перемоги і свободи дуже висока. Наш обов’язок, як громадян і як християн, — зробити все, щоби жодна смерть не була даремною. Маємо берегти пам’ять про їхню героїчну жертву, адже наші воїни віддають за нас із вами і за Україну, найдорожче, що мають: своє життя. Саме тому мені так важливо особисто звершувати чин похорону кожного нашого загиблого воїна, молитися разом з його близькими та побратимами про вічне життя та нагороду в небі. Достойно та з почестями провести воїна до місця його останнього земного пристановища — це мій вираз вдячності за його жертву. Бо ніхто не має більшою любові за ту, коли хто душу свою покладе за друзів своїх.
— Що би Ви хотіли сказати нашим читачам у цей важкий час, з яким посланням звернутися до них сьогодні?
— Я пам’ятаю, як ми рахували на початку: 10-й день війни, 20-й…41-й… Молилися про її припинення. Ми усі сподівалися, що путін опам’ятається і відкличе війська. А потім, у якийсь момент, ми вже припинили рахувати дні, сподіватися, що все візьме і закінчиться, й почали молитися про перемогу. І нам треба ще дуже багато молитися і постити. Тож я хочу просити наших вірян саме про це. Бо наша спільна ревна молитва, моральна підтримка наших захисників на передовій та їхніх сімей, наша посильна допомога у матеріально-технічному забезпеченні ЗСУ, а також турбота про сумлінний розподіл та передачу гуманітарної допомоги тим, які насправді її потребують — це і є наш внесок у перемогу.
