Але давайте дамо собі трохи контексту. Буквально перед цією сценою Ісус бере трьох учнів та веде їх на гору Тавор, де відбувається Преображення. І от побачивши велич Божу, набувшись, набравшись вражень, спускаються вони з гори. А там якраз решта учнів мали дискусію з книжниками. Очевидно, що учням не вдавалися якісь чудеса, а книжники якраз з того угорали, мовляв "ага шо не получається? отож бо і воно, щось напевно неліцензійна у вас секта, рібята, що не все можете. Може і ваш старший не такий крутий, як тут розказують на базрах, а самозванець, який вирішив стригти купони з неосвіченого народу"

Ісус питає "про що дискусія, шановні?"

Книжники зразу відійшли вбік, мовляв, ми тут ні при чому. Зависла кінематографічна пауза. Але тут виходить батько хлопця і вивалює оце все про сина, про його хворобу і про те, що він звертався до учнів, але вони не змогли.

І ось тут дуже важливий момент. Ісус дуже і дуже злий. Він не приховує своєї агресії. Говорить щось типу: "Ну шо за народ, скільки ше мені вас всіх терпіти?" І його можна зрозуміти. Не так давно він спілкувався з Мойсеєм і Іллею, в максимальному екстазі все було настільки, що учні лише підтакували як же добре на горі, в той час як голос з неба наводив порядок щодо того, хто тут главний і в кого довіреність на наведення чіткості. По дорозі з гори Ісус прояснив учням, що його чекає смерть і багато інших важливих речей. А тут на тобі. Треба прийти і в фіналі базарної дискусії щодо авторитету і сили, треба оздоровлювати епілептика, щоб валідувати свою спроможність. Вже очевидно, що сюжет життя Ісуса закручується дуже серйозно (про що він каже учням максимально прямо), але випадкові персонажі і випадкові ситуації змушують опускатися до дрібних вуличних дискусій про "в етай жизні тот главнєє". Ісуса можна зрозуміти. Як же тут не злитися?

Але вчитель не відправляє батька додому, а просить привести сина, в якого одразу починається страшний припадок. Ісус за правилами клінічної діагностики питає батька: «І давно це з ним?» Хоча насправді Проповідник з Назарету дає батькові хворого трохи часу на подумати і пригадати скільки довгих років вони товчуться по лікарях і знахарях, пригадати як від них відвертаються оточуючі (бо ж епілептик в хаті – то явний сигнал маргіналізувати всю сім’ю, бо «ну подивіться яка в них дитина, не хочу, щоб мої діти з такими бавилися»).

І батько давай розказувати, що це триває з самого дитинства, що припадки падучої настільки страшні, що він кожного разу думає, що син зараз вмре. І зрозуміло, що батько вже настільки замахався в цій боротьбі за життя і здоров’я свої дитини, що він, чувши про всі чудеса з оздоровленнями, які зробив Ісус, каже йому «Ну може ти зможеш».

А Ісус дивиться на батька, поруч з яким в припадку б’ється його син і каже: «В смислі «може ти зможеш»? все можливе для того, хто вірить». Батько розуміє, що він дійсно попутав береги, розуміє хто стоїть перед ним і починає плакати, звертаючись до учителя «вірую, допоможи моєму невірству». І за кілька хвилин син одужав.

Дивний отой образ стартуючого Ісуса. Зовсім він не подібний до того задумано-усміхненого бороданя з образів, якими прикрашають вітальні і придорожні каплички.

Святі отці, коли дискутували щодо богочоловічності Христа, то звертали увагу на те, що він бував голодний чи хотів пити і це хороші свідчення щодо його людськості. Але, також варто і зважити на те, що в цій ситуації він спершу виявляє агресію, а потім опановує себе.

Зрозумілою була причина агресії. Людину посеред серйозного проекту між Тавором і Голгофою відволікають зовнішні обставини, бо треба надати ще якісь підтвердження того що ти вмієш і ким ти є. Світ вимагає постійних доказів тут і зараз, ніби того, що було вчора вже недостатньо.

Нас теж добряче відволікли від всіх наших планів на весну, планів на літо, планів на найближчі три роки. Ба більше, світова інформаційна інфраструктура та система прийняття політичних рішень постійно вимагає від нас щоденного підтвердження того наскільки ми страждаєм і боремося. Треба нові фото з Маріуполя, Харкова, Ірпеня, Чернігова, Бучі, бо вчорашні то вже всі бачили. І це злить. Бо в нормальному світі мало б вистачити якоїсь однієї знимки поруйнованої Салтівки, одного інтерв’ю дівчини, про те як вона в підвалі переконувала брата, що мама не померла, а спить, однієї отої першої інформаційної графіки з кількістю постраждалих дітей, коли там ще були десятки. Але так не було в часи Ісуса і зараз не буде. І це злить.

Учитель з Галилеї запропонував і собі, і нещасному батькові, і випадковим свідкам, і нам усім найкращий спосіб дії в таких ситуаціях: після злості варто опанувати себе, щоб підкріпити у вірі того, хто поруч з нами, в кого вже опускаються руки, хто вже робить все в режимі безпам’ятства і автопілоту. Кожен з нас зараз стає для своїх близьких і далеких тим, хто своїм прикладом, словами, мовчазною допомогою репрезентує реальну дію тих великих слів учителя «все можливе тому, хто вірує».