Подорож до центру Сонця

Сходу сонця більше поклоняються, ніж його заходу.
(Плутарх, Життя Помпея, 14.3)

Він був мов жрець сп’янілий від молитви – наш Київ.
(П.Тичина, Золотий гомін. 1917)

Один з них приписують Госо Хоєну. Бик входить через вікно. Його голова, роги і чотири ноги пройшли. Чому не пролазить хвіст?

Як розгадати цей коан? Різні майстри дають різні пояснення. У канонічних «Десяти биках» дзену бик асоціюється з природою розуму. Його пошук, приборкання і трансценденція – етапи просвітлення і розкриття Істини. Ґаутама Будда пояснює учням основні принципи практики на прикладі пастуха і стада корів (Мадджгіма-нікая, 33).

У семітських народів бик асоціюється з верховними божествами Ваалом та Елем. Древні єгиптяни вшановують священного бика Апіса. Народ Ізраїлю після виходу з Єгипту певний час поклоняється в пустелі золотому тільцю. Зевс перетворюється на бика, щоб викрасти красуню Європу.

З іншого боку, бик постає як жертовна тварина в римському імперському культі (тавроболій). Мітра-Sol здійснює вбивство бика ритуально оновлюючи життєвий цикл землі.

Cимволізм бика і корови глибоко вкорінений в індійській Традиції, починаючи з ведичних гімнів. Громовержця Індру, як і Зевса, часто асоціюють з биком. У багатьох місцях Ріґ-веди згадується «таємне ім’я корів», «велике слово народилося в сліді корови» (3.55.1). У відомому сюжеті про звільнення корів, яких заховали демони Пані, співці Ангіраси звільняють їх, розщепивши скелю могутнім гуком.

Пошук корів у гімнах Ріґ-веди часто поєднується зі згадками про сонце та солярний простір – свар. Для Шрі Ауробіндо ці корови – ранкові зорі чи промені сонця, а саме сонце тотожне Істині, сяйву Правди. Це сяйво живить шукача наче корова молоком. Молоко корови також називається амрітою – нектаром безсмертя (Ріґ-веда 1.71.10).

З cяючого простору постає Сварґа – осідок богів, третя з семи вищих планетарних систем, де панує Індра. Його блискавиця ваджра витесана зі свар-каменю. Свара – це сяйво, але насамперед звук, нота. Бог сонця Сур’я, якого співець порівнює з плямистим биком (Ріґ-веда 10.189.1), рухаючись небосхилом, повторює велику мантру АУМ (Чандогья упанішада 1.5.1), що наче паліндромує з муканням корови. Cонце, мов камертон «музики сфер», диригент великого оркестру життя (згадуємо «сонячні кларнети» Тичини), не лише дарує світло і тепло, відмірює ритм часу, а й випромінює трансцендентний звук.

Мантрою Ангіраси звільняють захованих корів, священним гімном-молитвою проникають в скарбницю великого знання. До Сонця-Савітра звернута ґаятрі-мантра Ріґ-веди (3.62.10): медитуючи на славу світила, співець Вішвамітра просить про просвітлення розуму.

Якщо Місяць відбиває сонячне світло, то саме Сонце – око світлового простору, вікно у сліпучо-яскравий світ, що дарує свасті – успіх і процвітання. Свастика – поширений солярний символ, який асоціюється і з богами-громовержцями. За однією з версій, у гаммадіоні-свастиці захована монограма Зевса, утворена зі складених навхрест блискавиць першої літери його імені (Z). Свастика зображена поруч з першою письмовою згадкою імені мудрого Одіна (Вінделевський скарб). Цей знак є також усталеною репрезентацією Будди. У графіці свастики, яка поширена на всьому східньоєвропейському просторі, спостерігаємо зв’язок сонця, блискавки і просвітлення.

В індійській іконографії Сур’я вбраний у «північний одяг», його фігура в храмі Конарк взута у високі скіфські чоботи. Наче в титулованого аристократа у Cонця багато імен: Сур’я, Адітья, Арка, Бгану, Раві, Савітр, Пушан, Мітра, Вівасван тощо, адже воно – цар серед небесних тіл. Поміж дев’яти планет індійської астрології Сонце – атмакарака, дороговказ кармічного руху душі.

Як cонце постає метафоричною душею рухомого світу, кожна душа, хоч і вкрита хмарою забуття, – заховане сонце, джерело невичерпної енергії, що освітлює свідомістю все тіло (Бгаґават-ґіта 13.3). Ця душа, пневма стоїків, зіткана з вищої енергії, що нагадує сонячне полум’я. Знайти себе – здобути сонце і отримати вище знання, адже Сур’я, як і Аполлон – символ Правди.

«Вхід до Правди наче вкритий золотою чашею. О, Пушане, прибери цей покрив, щоб я, шукач Правди, міг побачити її. О, Пушане, єдиний провидче, Ямо, Сур’є, сину Праджапаті, забери свої промені, збери сяйво, щоб я побачив твій прекрасний образ. Я є він, той Пуруша [всередині]» (Іша-упанішада 15,16).

Крішна, який Сам порівнює Себе з сяючим сонцем (Бгаґават-ґіта 10.21), навчаючи Арджуну, каже, що початково виклав Бгаґават-ґіту Вівасвану – богу Сонця. Арджуна, побачивши образ Верховного Бога-Особи, порівнює Його з сяйвом сотень тисяч сонць (Бгаґават-ґіта 11.12).

У мікрокосмі людського тіла, сонячний шлях – це пінґала, правий канал руху прани. Йоґін, досягнувши успіху в духовній практиці, після смерті проходить солярним «шляхом богів» – деваяною. Залишивши тіло в світлий час доби, він рухається північним трактом сонця та входить у сонячний диск. Зустрівши за ним божество блискавки більше ніколи не повертається у наш світ (Брігадараньяка упанішада 6.2.15, Чандогья упанішада 5.10.1-2). Послідовники ритуалістичної релігії, рухаючись після смерті пітраяною – південним «шляхом предків» досягають Місяця і з плином часу мусять повертатися на землю. Грішники прямують до пекла.

Щоб досягнути Сонця потрібне сонячне тіло. «Технологічні» крила Ікара допомагають йому втекти з в’язниці Міноса, але не годяться для солярної подорожі. Поклавшись на них, він гине, не досягнувши цілі.

Згідно з пуранічними уявленнями, теперішня людська раса здебільшого походить від Вайвасвати Ману – сина Вівасвана. Відтак, шлях до Сонця – це також повернення до прабатька.

Сонце слушно порівнюють з Богом, адже воно однаково світить усім – і добродіям і негідникам. Християнські писання часто називають Ісуса «сонцем, що сходить», «сонцем Воскресіння», «сонцем Правди». Календарну дату Різдва пов’язують з сонячним циклом. Святковим для християн є «сонячний день» – неділя (dies Solis, Sunday, Равівара). Серед ранніх християнських зображень поширений символ свастики.

Сонце – і цар, і слуга, воно керує всім, але й служить усьому живому. На сході постає в жіночому образі – воно коханка Неба (в Японії поклоняються богині сонця Аматерасу, германці вшановували сяючу Соль-Сунну), чарівна перлина в рожевому ложі. З цього кохання народжується день і всі його справи. Чи не тому найкращий час для садгани (духовної практики) – брагмамугурта, період до сходу сонця? В зеніті сонце – непереможний володар, Sol Invictus, до якого навіть поглядом не наблизитися («тебе спалить сонце», словами Г.Пагутяк). На заході воно – вбраний у шафран аскет. Але насправді «сонце ніколи не сідає і не встає… досягнувши кінця дня воно перевертається, створюючи день внизу і ніч вгорі» (Айтарея брагмана 2.7, 3.44).

Колісниця Сур’ї ніколи не сходить з протореного курсу, рухаючись від одного зоряного дому до іншого. Але і тут «нерівна всім рівність» – десь на Землі літо, а десь зима, десь спопеляюча спека, а десь сонце місяцями не сходить над льодяною пустелею. Може Сонце – мізантроп і втікає за горизонт, бо не хоче нас бачити? Може і нам потрібна ніч, щоб відпочити від його сліпучого еґо, від пихи, що прив’язала його до екліптичного бігу?

Хіба нездоланний Сур’я не зазнає часами поразки від демона Рагу, який ковтає його в періоди затемнення? Хіба хижий вовк Сколль не наздоганяє Соль? Хто ж тоді та Особа, яка поставила для Сонця намет у небі (Псалом 19)? Хто цей Пуруша всередині сонячного диску і в серці кожного?

Сонячна корова світить у вікна свідомості, даруючи цілюще молоко, але бик розуму ніяк не може пролізти, вузол його хвоста прив’язаний до хибного еґо – агамкари. Відв’яжеш його і втратиш бика, втратиш бика – здобудеш все.