"Київ-Тернопіль: з любов’ю" (Блог Юлії Комінко)_image

"Київ-Тернопіль: з любов’ю" (Блог Юлії Комінко)

Погляд на церковне розділення з Тернопільської обласної дитячої лікарні

23.06.2010, 13:13
Я стою перед дверима храму і не заходжу в нього. Зупинилася на порозі й роздивляюся: які образи, які рушники, що на вівтарі…

Я стою перед дверима храму і не заходжу в нього. Зупинилася на порозі й роздивляюся: які образи, які рушники, що на вівтарі…

Так, храм православний. У Тернополі рідкість надибати православний храм, ще важче це зробити в районних центрах і по селах, тож маю радіти з такої удачі.

Та однак не заходжу в храм. Повертаюся й іду до тіток-гардеробниць. «Це храм православний чи греко-католицький?» — запитую. «Православний».

Наступне запитання звучить безглуздо — тут і тепер — але звучить: «Якого патріархату?» — «Київського».

Повертаюся та йду геть. Вісімнадцять років розділення православ’я в Україні привчило: кожен молиться у своєму храмі. «Хто з відлученими помолиться, той нехай сам буде відлучений…» Ми відлучені одне від одного. Їхній предстоятель від Церкви, вони — від нас…

***

Та якось холодно стає на душі від оцього «повертаюся та йду». Вчора там, на горі, на шостому поверсі, моїй малій рятували життя. Два молоді хірурги — один греко-католик, а інший… я навіть не знаю, хто він за віросповіданням. Коли її, знесилену, непритомну, везли в операційну, я не бігла за лікарями й не запитувала: «Якого Ви патріархату?» Довірила їхнім рукам наш гангренозний, як виявилося згодом, апендицит, а Богові — їхні руки.

А тут, на першому поверсі, біля маленької церквиці в фойє лікарні, я відвертаюся й іду геть від храму тому, що він не моєї конфесії. І вже вкотре розділення Церкви в Україні ріже по-живому…

***

Там, де я росла, не було церковних розділень. У Луганську 1990-х ми ходили до храму і на ньому значилося лише те, що він — «Петропавлівський кафедральний собор». Без МП чи КП. Бог був один, і ми були єдині — одна велика родина віруючих.

Про те, що Церков багато, а в храми не в усі можна ходити молитися, дізналася лише в Києві, студенткою. Болісно проходила шлях вимушеного вибору — то з ким мені по дорозі. Читаючи, аналізуючи, зіставляючи факти та твердження, пристала до думки про політичний характер утворення в 1992 році Київського патріархату, а отже відтоді є парафіянкою УПЦ.

У відстоюванні своїх релігійних переконань юнацький максималізм давався взнаки, тим більше, що абсолютно російськомовна з дитинства, з перших днів в університеті від колоритних козакуватих старшокурсників постійно чула на свою адресу «дружнє» «Москалька, їдь в свою Московщину». Дивувало це тим більше, що в Московії я до того й не була зовсім, а російською говорю, бо в нас у Луганську всі тоді тільки так і говорили…

Тож чи у відповідь, чи так, як засіб своєрідної самооборони, сформувалося вперте бажання стояти за своє — своє право вчити й говорити українською з власних переконань, а не з примусу; читати українських письменників через те, що подобається, а не тому, що мусиш удавати захоплення; ходити до тієї Церкви, яку вважаєш істинною, а не «національною».

***

Церковне розділення — будь-яке — взагалі для мене річ недосяжна. Хтось колись його вчинив, а ми, сучасники, не можемо цьому ради дати.

УАПЦ, УПЦ КП, УГКЦ — хто тепер здатен виставити рахунок за все, що було в історії? Хто потерпів більше, хто постраждав сильніше? Хто винуватий, у чому саме і в якому співвідношенні?..

***

…Пам’ятаю своє перше близьке знайомство з «уніатами». Ними виявилися всі родичі мого майбутнього чоловіка. Приїхала знайомитися з родиною в легендарний Зборів на Тернопільщину і закохалася в цей край, знайомий з дитинства по книжках, а зі студентських років по розповідях про часи Хмельницького.

Сиділа в родинному колі, слухала дивакувату вимову знайомої начебто української, з їхніми «горнятками», «пательнями» та «слоїками», перший раз потрапила в греко-католицький храм на богослужіння…

Великдень. Церква малесенька, залізна, промерзла — страх, яка холодна. Панотець служить у трьох селах, тож мусить поспішати. Вийшли на хресний хід, а він до вірян: «Тільки так ідемо, щоб не зимно було» — і «Христос воскрес» того ранку звучало напрочуд енергійно:)…

…Це потім уже було, що не можна молитися в храмі іншої конфесії, а якщо молився, то мусиш сповідати це як гріх, хоч і з необережності скоєний. І не можеш бути хрещеною мамою для дітей близьких друзів — адже хрестяться вони в УГКЦ. Одного разу відмовилася — спробували зрозуміти, друга дитина народилася — знову покликали… А я тільки руками можу розвести — як же пообіцяю перед Богом виховати дитину в греко-католицькій вірі, якщо твердо переконана, що лише в православ’ї спасіння…

А як умовила всю родину поїхати на свято до Почаєва. Ото була радість, поки до сповіді не дойшли…

***

І досі не знаю, як мушу поводитися. Я до них — «ви ж греко-католики», а вони — «ну то й що, то хіба греко-католики — не православні?..»

***

У моєму дитинстві більшість храмів ще стояли понівечені та зруйновані. Ми раділи бодай капличці — тільки б лунала в ній молитва.

Тепер храмів повно, вони нові та ошатні, проте ми вже і не в кожен зайдемо. Той не тієї конфесії, той — «москальський», а той — «неканонічний»…

***

У Тернопільській дитячій обласній лікарні ми опинилися випадково й несподівано. «У вашої малої було ще буквально півдня…» — сказав тоді хірург: дитину, що була в гостях, привезли лише на третю добу після того, як сильно заболів живіт.

З київського поїзда я потрапила в атмосферу стерильності хірургічного відділення, і ця атмосфера стала для мене своєрідним особистим одкровенням. Я перебувала в чужому місті, серед чужих по вірі й традиціях людей, у професійно чужому колі медиків з їхнім специфічним гумором… і не відчувала себе чужою. Ніхто не зважав на те, чи «москалька» я, чи «московського патріархату», чи, тим більше «біло-блакитна» чи «з червоним серцем на білому». Лише бажання вилікувати, допомогти — мені, моїй дитині, — прагнення підтримати, потурбуватися, заспокоїти…

***

Чимало є того, що нас в Україні роз’єднує. Але «чуття єдиної родини» — це те, чим варто дорожити. Для цього, правда, потрібні розум, і терпіння, і взаємоповага, і нелицемірна любов. І ще багато чеснот, яких нам, на жаль, здебільшого якраз і бракує.

Останні новини

Вчора