18 травня Католицька Церква відзначила 90-у річницю з дня народження Йоана Павла ІІ. В зв'язку з цим пригадалися події п'ятирічної давнини, котрі, може й не так масово, але все ж таки відчутно, торкнулися і України, як тисячі молодих людей спонтанно почали називати себе поколінням JP2. Тоді було зрозуміло, що за цією назвою криється декларація втілювати в своє особисте життя цінності та ідеали, що на них наголошував згаданий Папа. Та ось емоції вщухли, відгули мітинги, декларації та молебни. Де ж ви де, тисячі й тисячі? Молоді, освічені, порядні, вірні християни, що мали становити закваску християнства сьогодні і ще на протязі майбутніх 15 років? Невже нема? Що сталося, чому вас вже не чути?

Хтось скаже, що ця тема є неадекватною в українському контексті. Але чи насправді так? Звичайно, католики в Україні не становлять навіть номінальної більшості. Але ж вони є, їх багато і вони прагнуть прикладу перекладення євангельських засад на сьогоденне життя. І вони також, як і багато хто з їх однолітків по всьому світі, відчували, що такий приклад і натхнення становить для них Йоан Павло ІІ. Особливо у 2001 році, під час візиту Папи до України та зустрічі з молоддю на Сихові у Львові, та в 2005, події якого власне і підштовхнули молодь згуртуватися і окреслитись.

Найбільш красномовним свідченням того, що покоління JP2 не відбулося у тому форматі, який декларувало, є те, що так насправді ця назва в свідомості вірян вже встигла стати радше ностальгійною, ніж актуальною. Але ж минуло тільки 5 років! Чи це не за мало для покоління? Нажаль, воно також не спромоглося дати свідоцтва, на яке чекав світ. Не довгим буде і його список доконань. Але найбільший провал полягає в тому, що це покоління не виконало місію згуртування і координації "свіжої крови" у Церкві, не породило збільшеної кількості лідерів, що допомогли б євангелізувати світ та переказувати скарби Церкви своїм наступникам, що причинилися б до широкої відбудови християнства в своїх щоденних середовищах, просторах життя і праці, що спромоглися б не тільки заснувати міцні християнські родини, а й твердо і переконано виступити на захист християнських цінностей родини перед гедонізмом та споживацьким егоїзмом сьогодення. Проблема в тому, що на актуальні атаки в сфері подружньої вірності, визначення родини як непорушного зв'язку чоловіка і жінки, гідності статевих відносин як виразу подружньої любові, моральної оцінки нетрадиційних сексуальних поглядів, в сфері евтаназії, абортів, контрацепції та поширення культури смерті, зрештою, в змаганнях християнського "більш бути, ніж мати" і антихристиянського "мати, а не бути" - тобто в повені бездушної споживацької філософіїї життя, отже, на усі ці виклики сьогодні мало б гідно відповісти власне це покоління. Воно ж бо дійсно просякло християнством, ставило питання, відкрило для себе багато істин завдяки Йоану Павлу ІІ. Церква мала повне право розраховувати на допомогу покоління JP2. В 2010 році такі ж самі молоді люди значно уважніше прислухалися б до усміхнених, реалізованих в цьому житті, щасливих, сучасних, прогресивних, переконаних і лише трохи від них старших.

Ще кілька років тому я мав таку ілюзію, що покоління "йот-пе-два" переродилося в покоління "юпі", тобто в свою фактичну протилежність. Гадав, що настала заміна цінностей, що було обрано нову ціль, до якої це покоління почало просуватись з тою ж самою наполегливістю. Ті, що хотіли змінювати світ на краще, почали самі пристосовуватись і "прогинатись" (бо жити ж треба). Ті, що так прагнули створити родини міцні Богом, поставили на перше місце заробіток і кар'єру. Ті, що пройшли довгий і дійсно наповнений шлях духовного зростання, поринули у хвилі дорослого життя і всіх його проблем, а цей духовний досвід стався в кращому випадку нерозпакованим і відкладеним на довге "потім" багажем, якщо взагалі не був викинутий за борт, як баласт. Що трапилось? Виявилось, що JP2 сьогодні вже не має мети. Не було зради, не було 30 срібників, не було навіть такого наміру, що найжахливіше - не було взагалі жодної думки. Просто світ розчинив в собі тих, хто мав бути його християнським опонентом майбутнього. Вони не скористались з отриманого досвіду, щоб собі порадити в житті інакше, ніж пропонують білборди, корупція і право джунглів.

Чи я маю право стверджувати, що покоління JP2 загубилось? Гадаю, що так, адже я також так зростав, так молився, так шукав, так вирушав на паломницький шлях, так стояв на Сихові, так чував в ніч 1 квітня, так само намагався бути причетним до благодійного руху в Церкві... А сьогодні я так само причетний до спільної поразки мого покоління (мого, бо до нього себе відносять і люди набагато старші за мене).

Що ми з цим зробимо? Чому так сталося? (Маю надію, що це все ж таки інші питання від пасивних класично-риторичних: хто винний і що робити).

На мою думку, духовний провід молоді доби Йоана Павла ІІ відпрацював дуже сумлінно з молоддю того часу, бо все ж таки нас виплекав, але не довів справу до кінця - не пішов із нами на глибокі води життя. Сьогодні в Католицькій Церкві взагалі, а в Україні тим паче є нагальна проблема духовного супровіду. Досить справно організовано духовний супровід молоді (хоча в Україні це ще не так добре відлагоджено, все тримається радше на особистій харизмі священника, досі немає чіткої організації і змістовного наповнення академічного душпастирства), але після закінчення певного віку людина здебільшого здивовано відкриває, що тепер для неї доступні лише недільні проповіді в парафії та самовдосконалення практично без живого спілкування з кимось більш досвідченним в духовному житті. Це можна прирівняти до швидкісної траси (для України аналогія, нажаль, напрочуд добра - на тлі нового якісного покриття часом зовсім непередбачувано трапляються величезні ями, годі й коло вирвати), що в певному пункті раптом перетворюється на незвіданий і нез'їжджений (до речі - і такий самий безмежний) степ, в кращому випадку - з вузькою і завилою стежиною. До того немає попереджень, знаків, світлофорів чи шлагбаумів. Все відбувається настільки раптово, що більшість орієнтується в зміні ситуації, коли вже лежить догори дригом і намагається прийти до тями.

Звичайно, певний процент тих, хто органічно з молодіжної групи переходить до якоїсь іншої зорганізованої припарафіальної спільноти чи християнського руху, або до семінарії чи монашого чину, отримує можливість і надалі розвивати своє духовне життя, так би мовити, не зменшуючи обертів. Але що робити тим, хто за час своєї приналежності до молодіжної групи встиг засмакувати християнства, хто прагне його свідомо реалізувати в своєму житті, але, скажімо,  у свої 30 або й від часу повернення до дому після захисту диплому, немає до кого звернутись або навіть з ким порозмовляти про це серед своїх однолітків в новій-старій парафії? Таким чином утворюється ще один побічний "продукт" - анонімна парафія, де ніхто, окрім старшого покоління, що "і Крим, і Рим..." пройшло, ніхто нікого не знає, а навіть по часі не дуже і хоче знати, бо в його християнстві все більше ностальгії і все менше християнства...

Що тут порадити? Пастирі - я знаю, як вам важко виконувати вже взяті обов'язки, бо їх часто за багато. Але ж варто замислитись: чому в вашій парафії людей середнього віку - найменше? Присвятіть їм хоч трохи уваги. Тим більше, що є давно напрацьовані духовні шляхи - християнські рухи і спільноти. Варто також довіряти мирянам та не впроваджувати тоталітарних засад у спільноті - треба залишити простір для Святого Духа. Абсолютно необхідним кроком є приділяти значну увагу в процесі формації нових священиків і богопосвячених осіб вихованню до справжнього і Божого духовного супроводу людей, що належать до різних вікових груп (не тільки дітей і молоді), мають особливі потреби (неповносправні, з вадами зору, слуху, мови...), тощо. А в більш широкому контексті - треба зауважити нагальну потребу координації духовного супроводу християнина на всіх етапах його життя, адже після закінчення вишу життя не закінчується, а Церква має включати свідомого християнина до свого життя.

Миряни - не піддавайтеся. Вимагайте більшого від себе, своїх пастирів, своїх співпарафіян. Проявіть ініціативу, адже вас і справді вже не у всьому треба провадити за руку. Можливо добрим розв'язанням для групи мирян, що хочуть зглиблювати своє християнське життя в тих умовах, в яких вони знаходяться, буде заснувати при парафії власну невелику спільноту під духовною опікою місцевого священника, але здатну до певної самоорганізації та анімування зустрічей, яка була б відкрита для нових членів та зосередилася б перш за все на спільному відкриванню дії Бога в їх щоденному житті, спільній молитві та активності у житті парафії і Церкви в цілому.

Наостанок хотілося б сказати - так, ми є Церквою, тому Христос - посеред нас, але це не звільняє, а навпаки, зобов'язує кожного з нас до власного внеску в Його справу у світі, на тому місці, де ми є, і в найбільш природній і властивий для кожного з нас спосіб.