Страсний тиждень є доброю нагодою для роздумів над стражданням взагалі: Христа, конкретних людей, народів, нашим особистим.

І ось про що я думаю цими днями, особливо в контексті фейсбучних баталій людей, які мужньо боряться вже понад 50 днів у реальній війні.

Є багато дописів, які виражають здивування, шок, несприйняття словами й жестами представників Католицької Церкви, починаючи від самого Папи й далі, через деяких його представників, іноземних єпископів та священиків (відразу згадуються в першу чергу о. Спадаро та російські католицькі єпископи), журналістів, "рядових" європейських мирян, які всі холівари підживлюють своїми коментарями...

Умовно, можна поділити наші страждання на три складові:

1) Ми страждаємо через війну. Гинуть наші воїни та мирні мешканці, які мають свої родини, друзів, знайомих. Відбуваються такі страшні злочини, які в голові не містяться: Буча, Ірпінь, Маріуполь, Харків та багато інших. Люди втрачають свої домівки, майно, роботу, певність у завтрашньому дні, здоров'я врешті. Багато людей змушені або їхати у незнане, або залишилися на тимчасово окупованих територіях, на яких знущання над ними тривають щодня.

Одним словом, ми травмовані, знервовані, сповнені гніву й, чого вже там гріха таїти, бажання помсти. Найгірше з цього, що це справді гріх. Чому найгірше? Бо це гріх проти себе самого. Він з'їдає моє серце і душу, мене поглинає і нищить, а не того, на кого я гніваюся чи кому бажаю помститися - їм на ті мої бажання до лямпочки. Тобто, я ще й сам добиваю себе, зраненого. Це аж ніяк не можна засуджувати - це абсолютно людська й зрозуміла реакція. Більше - то би був справжній героїзм, якщо мені вдалося б піднятися понад гнів та помсту, це вимагало б від мене надлюдських зусиль.

І тут я уявляю собі Христа, що несе хрест Хресною Дорогою. Що Він казав сам собі в цей момент? Він, закатований, зневажений і зранений, в шоковому стані - що Він відчував? Невже гнів і бажання помсти? Христе, дай і мені трохи Твого героїзму любові та прощення - бо моїх сил на це за мало.

2) Ми у цій війні є жертвою, а москалі - агресором, нападником. Ця війна не була нічим спровокована з нашого боку, а отже, є абсолютно й цинічно несправедливою. Це не конфлікт, де у кожної сторони своя правда. Це не суперечка й боротьба за нічийні території. Це напад одних на домівки інших, з метою вбити цих інших та відібрати їхні домівки - й запасних домівок, куди ці інші могли б переміститися й віддати нападнику свої, у них нема.

Західне суспільство не може зрозуміти цієї ситуації, бо вже протягом трьох поколінь не бачило такої відвертої несправедливості, від закінчення ІІ світової. Три покоління - це важливо. Тому що якщо тобі бабуся або дідусь розповідають особистий досвід, ти ще в стані повірити, що ось таке можливо, що так буває в світі. А якщо твої батьки чи бабуся й дідусь цього не переживали особисто в дитинстві або ж у зрілому віці - то вони не мають що передати тобі. Тобі починає здаватися, що це якесь перебільшення, бо так же не буває. Ти підсвідомо це заперечуєш, бо це в одну мить обвалить все твоє світосприйняття. Те, що західний світ не в стані зрозуміти правду про нашу війну, дуже часто є захисною реакцією. Бо ця правда атакує самі підвалини їхнього сприйняття світу, як вони звикли його бачити. Я це кажу не для виправдання, а для розуміння. Розуміння, що такій людині ти цього не поясниш, бо це рівнозначно проханню перекреслити її світогляд, в кінцевому результаті. Біля певної межі така людина зупиниться й не піде далі у тому, щоби повірити тобі.

Ось чому західний світ має лише такий вибір: сприймати нас як "сторону конфлікту" або як жертву. Про сторону конфлікту навіть не буду говорити, це зрозуміло: тобто, ми з нападником на рівних, напад мав свої логічні причини, ми також в чомусь завинили тощо. Але і позиція жертви також нас не влаштовує. Це зміщує фокус на те, щоби бачити в нас скривджених, але беззахисних. Бо якщо б ти вмів захищатися, то не дав би себе скривдити. Ось така логіка. Якщо ми, обираючи як себе представити світу, представляємо себе як жертву - то це викликає багато співчуття, розчулення, емоцій, бажання допомагати, примирити нас із кривдником, щоб уберегти від подальшої кривди вже зараз.

Але що насправді це означає? Це реакція, умовно кажучи, перехожого на те, що на його очах б'ють лежачого. Такий перехожий може втрутитися одразу, щоби відтягти нападника і дати встати жертві, а може, якщо боїться, почекати поки нападник сам не втомиться й не відійде, щоби потім цій жертві допомогти. Але в обох випадках перехожому треба буде йти собі далі. Він всього лише перехожий, у нього своє життя, він зараз не кине заради цієї жертви усі свої справи, не відмовиться від своїх планів - максимум, посуне їх в часі, необхідному для надання допомоги. Але він свідомий, що потім йому треба йти. Тому навіть якщо перехожий відтягне нападника, він має швидко пересвідчитися, що є щось на кшталт перемир'я. Найпростіше, це коли нападник простягне руку, а жертва її потисне. Втішений перехожий може йти собі далі, а втішений нападник може за хвилину продовжити гамселити жертву. Ось звідки це непереборне бажання західного світу примирити нас з росіянами, навіть на рівні символів (і Хресна Дорога в Колізеї тут лише один із прикладів, згадайте масу культурних та політичних ініціатив у різних країнах). Бо їм треба йти далі, і вони не хочуть відчувати за це провини. Також досі не бракує тих на Заході, хто радить нам просто здатися, щоби припинити страждання. Це варіант із боягузливим перехожим, який радить жертві не чинити спротиву, тож і нападник швидше припинить її бити. Обидва варіанти так собі, тобто ніякі.

Більше того, сприйняття нас як жертви означає, що нам можна співчувати й нас можна лікувати, але не давати нам засобів для самооборони. Ну бо тоді ми не жертва, а отже, в очах того ж перехожого стаємо стороною конфлікту. І все по колу: значить у кожного своя правда, є причини для нападу і так далі без кінця. А щоби допомагати стороні конфлікту, треба й самому стати стороною конфлікту, а ось цього вже ніхто не хоче - бо це не їх конфлікт, як вони вважають. І слова про спільні цінності й таке інше нікого не переконують до вступу в війну.

І тут я собі думаю, що Христос тим і відрізнявся від усіх розіп'ятих до і після Нього, що Він не погодився на цю матрицю. Він однозначно дав зрозуміти, що Він не є стороною конфлікту, а отже всі знущання над Ним є безпідставні й тому несправедливі - Він на це не заслужив. Але Він також не погодився лише на роль жертви. Так, Він став жертвою, але став нею добровільно. Він став одночасно також священиком, який цю жертву приносить (для роздумів над цим відсилаю до послання до Євреїв, біблійний текст, який може дуже допомогти нам у цей Страсний Тиждень). Іншими словами, Він погодився бути жертвою, але при цьому не погодився втратити гідність особи, як зазвичай відбувається з жертвою. Він зберіг за собою право вирішувати, а це перше, чого жертву позбавляють на самому початку знущань. І це дуже нагадує нашу ситуацію.

Так, ми жертва нападу й агресії, але ми не погоджуємося, щоби нас було позбавлено нашої гідності. Ми залишаємо за собою право вирішувати. Тому ми не терпимо мовчазно знущання, а захищаємо себе. І ось тут є дуже тонка межа - ми не маємо при цьому втратити власну гідність. Не маємо просто копіювати дії нападника, стати його дзеркальним двійником, бо тоді вже дійсно будемо просто стороною конфлікту, яка також робить свою частку несправедливості. Це дуже важко й майже неможливо - витримувати такий баланс і не забувати ані про те, що ми є жертвою, а не копією нападника, ані про власну гідність. Гідність проявляється в рішеннях. Христос вирішив, що буде добровільно приносити себе в жертву й таким чином нищити ненависть, гріх і саму смерть. Але то Христос, Богочоловік. Ми не Христос і так не зможемо. Тим не менш, ми - Христові. Тож яким має бути наше рішення? Треба над цим уважно подумати.

3) Нарешті, ми є членами Католицької Церкви. Католицька означає Вселенська. Не локальна, регіональна чи континентальна. Не українська, польська, італійська, ватиканська, американська, російська чи яка там іще. Вселенська, яка складається з українців, поляків, італійців, американців, усіх інших і навіть, вибачте, росіян. А також з мирян, монашества, священиків, єпископів та Папи Римського. За одним з визначень ІІ Ватиканського Собору, Церква - це єдиний організм, Містичне Тіло Христа. Що це означає?
А те, що в одному організмі різні органи не можуть боротися проти себе. Інакше це означає відторгнення якогось органу, його смерть та зараження цілого організму, що загрожує смертю вже йому самому. Бувають важкі хвороби, в яких один з органів "збивається, дуріє" і починає активно відторгати сам себе. Але це дуже критична ситуація для цілого організму, тут нема з чого тішитися. І, прогнозовано, інші органи будуть робити все, щоби подолати цю кризу відторгнення та зберегти цей орган. Бо йдеться, в кінцевому розрахунку, про виживання цілого організму. Не буду далі продовжувати цієї метафори. І прошу не забувати, що це лише метафора, а отже, вона недосконала, й тут неможливо робити прямі паралелі з усім набором деталей. Тим не менш, вона дозволяє вловити суть.

Чому Церква не може стати на бік одного народу в ситуації війни? Її дипломатична вага, а отже й потенціал для допомоги мирним переговорам, піклування про своїх вірних у країні-агресорі та інші рації - це далеко не найголовніше для Церкви у часи війни. Набагато більше важить те, що Церква є Вселенською, і коли вона обере одну свою частку в протистоянні з іншою - вона перестане бути собою. Стане частковою замість Вселенської. Скільки було воєн за останні 2000 років? Церква ніколи не ставала на сторону однієї християнської держави проти іншої. Маю на увазі, Вселенська Церква. Так, національні Церкви здебільшого палко підтримували свої народи. Наприклад, Столітня війна Англії з Францією - Жанна д'Арк отримала благословення від французьких єпископів і була засуджена університетською колегією бургундців та англійців, більшість якої складали священики. Або війни католицьких Іспанії та Франції. Або обидві світові війни. У випадку Першої - Вселенська Церква робила все для її завершення й не ставала на жодну сторону, хоча національні Церкви однозначно підтримували свої країни. У випадку Другої - Церква засудила тоталітарні ідеології нацизму та комунізму, але не стала на сторону тої чи іншої нації. Подібної логіки Церква завжди дотримується на виборах у будь-якій країні. Вона не буде підтримувати жодну з партій, залишаючи за собою право говорити про загальні напрямні щодо християнських поглядів на політику. Навіть коли вибір буде поміж двома партіями, одна з яких є відверто анти-християнською, деспотичною, тоталітарною і так далі. Але Церква залишить вибір кожній окремій людині, Церква залишиться для всіх.

Є ще один аспект, який треба врахувати. Церква також не обирає жодної сторони у війнах, щоби ті, кого вона підтримує, не могли сказати - бачите, з нами Церква, а отже з нами Бог. Часи Хрестових Походів вже давно закінчилися. Церква ніколи не дасть приводу одній зі сторін війни проголосити про "божественну допомогу", особливо у нашому сучасному суспільстві, так готовому до маніпуляцій та дезінформації. Які б не були причини, Церква зробить усе, щоби війна не набрала релігійних ознак. Церква ніколи не допустить, щоби навіть на справедливій війні вбивали в ім'я Бога. Навіть для самозахисту. Тому що Бог є Творцем життя, а не вбивцею, і санкції вбивати в Його ім'я Церква просто не має повноважень присудити жодній людині.

Я розумію, що для нас сьогодні брак чітко вираженої у словах підтримки зі сторони Католицької Церкви виглядає зрадою. Але варто подумати про те, що ми хочемо отримати неможливе. Ми вже отримуємо підтримку Церкви на всіх можливих рівнях: національному (єпископат України обох обрядів одностайний у чіткій підтримці України в цій війні), локальному (всі священики й монашество на місці, ніхто не втік, ніхто не кинув свою паству), і навіть вселенському, до меж можливого (Папа однозначно підкреслює, хто є жертвою цієї війни, висилає своїх посланців до України, а не до росії, робить різні дипломатичні ініціативи щодо мирного врегулювання, зі сторони Церкви надається величезна гуманітарна допомога, Церква надає свої структури у майже всіх європейських та багатьох американських країнах для прийняття біженців, лунає постійна молитва за мир та припинення збройного нападу тощо).

І я знову думаю, як Христос переживав свою Хресну Дорогу. Що Його боліло більше - зовнішні рани чи внутрішні? Мабуть, коли тебе відшмагали, то це боляче, ще й як маєш нести тяжкий хрест на свіжо скатованій спині. Але якщо маєш його нести з внутрішнім розривом селезінки, скажімо, то про спину, мабуть, вже й забуваєш. Знову ж таки, дуже недосконале порівняння. Але зовнішні зневаги й побиття - це з одної сторони, а з іншої - брак єдності у власному тілі, в Містичному Тілі Христа, якою є Вселенська Церква. Коли тебе дослівно розриває зсередини.

Так, не ми це почали, але навряд чи це зменшує Його біль. Ми також, мабуть, мало що можемо зробити (або і взагалі нічого), щоби цей біль зменшити. Але принаймні ми можемо спробувати Його зрозуміти. Співчувати Йому. Прагнути разом із Ним, щоби цей біль зменшувався, щоби внутрішні розриви у Його Містичному Тілі гоїлися. Принаймні, щоби ми їх не збільшували, роблячи дуже емоційні та в певному сенсі модні декларації проти Вселенської Церкви та її проводу. Це не означає тупо "тримати стрій" або "берегти честь мундира", коли хтось помиляється чи навіть веде себе не за саном. Ні, це не про тоталітарну слухняність. Це про любов. І про дуже обдумані й зважені слова і жести. І про розуміння, що наші слова, здійняту нами ж бурю, про яку інакше мало хто дізнався б, підхоплять ЗМІ, які взагалі не розуміють релігійного контексту, не знають про всі наші "але", коли ми це обурення висловлюємо. Вони поза контекстом і зведуть все лише до політичної позиції сторін.

Так, інколи треба і критикувати, але завжди конструктивно. А ще краще - не забувати молитися. Бо хто ми такі, щоби знати, як лікувати Містичне Тіло Христа? Трохи більше смирення й трохи більше співчуття до Нього - і ми знайдемо полегшення і для наших особистих страждань. Я в це вірю.

ПС Відповідаючи на майбутні закиди. Метою цього допису не є виправдання кого би то не було чи чого би то не було. Я не закликаю до дружби з агресором. Я не закликаю до цензури чи самоцензури в Церкві. Я не висловлююсь на рахунок країни-агресора, бо вважаю це марною тратою часу, адже з росією все і так зрозуміло - не шукайте в тексті натяків про якісь діалоги з ними. Уважно читайте текст. Моїм наміром є рефлексія щодо подій війни у світлі Євангелія та віри; духовна підтримка тих, кого ранять заяви, події та дискусії навколо дій Папи чи Проводу Церкви; солідарність з усіма українцями, які страждають та чекають слів, що допоможуть їм не втрачати гідність та надію. Я не досконалий і добре про це знаю, тож можу (і напевно роблю це) помилятися, і то помилятися сильно. Буду вдячний за конструктивну критику і вказування на мої помилки, що зазадлегідь приймаю з вдячністю. Прошу лише не розводити в коментарях пустопорожніх балачок, не виголошувати своїх теорій, незгідних із вченням Церкви, і не звинувачувати мене в тому, чого я не говорив. Дякую. Храни нас Бог!