• Головна
  • Моніторинг
  • «Позбутися сірості, розпростати плечі, додати кольору і віри», – іконописиця Уляна Креховець...

«Позбутися сірості, розпростати плечі, додати кольору і віри», – іконописиця Уляна Креховець

25 червня, 09:40
Замальовка «Додати кольору і віри» - фото 1
Замальовка «Додати кольору і віри»
Джерело фото: Роботи Уляни Креховець

Джерело: УКУ

Розмовляла Любов Куртяк

В перші дні повномасштабного вторгнення жоден з нас не знав, яким буде його майбутнє у найближчу годину. Так само не знала і героїня проєкту «Малі історії великої війни» – мисткиня Уляна Креховець. Але, продовжуючи свою працю в Іконописній школі «Радруж» Українського католицького університету, вона змогла допомогти великій кількості вимушених переселенців. Проводячи майстеркласи з іконописання та роблячи замальовки в укриттях, Уляна не лише висвітлювала події війни, а й давала можливість дітям та дорослим швидше адаптуватись до жорстокої реальності. Про своєрідну молитву пензлем, як спосіб терапії, читайте в інтерв’ю.

Зараз у Львові є багато вимушених переселенців. Як виникла ідея залучати їх до іконописання?

Я не знала, де себе подіти, що робити, коли почалася повномасштабна війна. Кинулася шукати бронежилети, шоломи, медикаменти і все можливе. А потім зрозуміла, що є відповідні люди, які це вже роблять налагоджено. Тому повернулася до того, що робила щоденно – організації майстер-класів, написання ікон. Подумала, що маємо грантовий проєкт, і хто, як не ці люди, що тимчасово знайшли прихисток в УКУ, є зараз нашою спільнотою. Можемо з ними поділитися вмінням написання ікони, як арттерапевтичним досвідом для переключення від своїх переживань, своєї уваги на щось інше.

Мисткиня Уляна Креховець - фото 95480
Мисткиня Уляна Креховець

 

Під час війни ви почали малювати мало не щодня іконографічні зарисовки про те, що відбувається. Це така своєрідна хроніка війни у іконах. Ці рисунки ви виставляєте в соцмережах, люди реагують, дякують. Як виникла ідея таких воєнних замальовок?

Спочатку витягувала всі недописані ікони і дописувала вдома вечорами, бо спати було просто неможливо після новин. Коли були такі жорсткі напади на Київ, написала в народній стилістиці ікону на склі «Богородиця Оранта» з абсиди Софії Київської.

Пізніше зрозуміла, що вже вичерпала себе на традиційних іконах та іконах на склі, що потрібне щось таке, що дасть можливість видати емоцію в найкоротший час. Почала робити графічні замальовки. Часто малювала в укритті. Брала з собою альбомчик і робила начерки маркерами: силуети, емоції, як люди виглядають в укритті, про що вони думають.

Дуже мене вразила одна ситуація, коли ми п’ять годин були в укритті в школі. Це було якраз після обстрілу Яворова. Тоді дуже багато людей зійшло в укриття. Мені здається, весь мікрорайон, близько ста осіб. Молодь себе поводить по-одному: вони приходять з собаками, з котиками, часом виходять по своїх справах. Не такі напружені. А старші особи – це погляд в нікуди. Думаю, вони згадували розповіді своїх дідусів, бабусь, батьків про те, що вони переживали у часі війни. Цей жах, що все повторюється, було видно на їхніх обличчях. Захотілося їх замалювати, записати, передати те, що відчувається в укриттях, навіть у відносно мирному місті. Як люди сидять, кожен зі своїми думками, своїми пережиттями. То був перший малюнок. Потім були теми захисту дітей. Матір з дитиною передала як Богородицю з Христом під обстрілом ракет. Зазвичай так є: стається якась подія, її хочеться записати. Спочатку сюжети були більш трагічного плану, а зараз вже можемо жартувати. Цим показуємо, що намагаємося триматися здорового глузду, мислити помірковано, берегти своє психічне здоров’я.

Вчора (21 березня) вийшла на вулицю, дивлюся: вже комунальники працюють, оновлюють фарбування дорожнього паркану. Він сірий, а мені так не хочеться зараз тої сірості. Думаю, що сьогодні нам треба позбутися сірості і одягнути якийсь яскравий колір. Розпростати плечі, підняти голову, додати кольору і віри, якщо ми вже заявили на весь світ, хто ми, і як ми боремося. Десь в мене була замальовка з парканом. Така жартівлива. Є людина зневірена, понура, яка думає, що нічого з того не буде, що ми впадаємо в якусь прірву. І є молода людина, яка сприймає боротьбу і війну, як наш шанс переродитись, відновитися, зрости глобально. Правда, це відбувається дорогою ціною.

Мені було важливо показати іконографічність всього, що відбувається. Знаємо історію, коли Богородиця з маленьким Ісусом і Йосифом тікали до Єгипту, ховалися від знищення, переслідування. Це асоціюється з теперішнім часом. Всі жінки і діти, які зараз тікають, є повторенням тієї біблійної історії. На іконі «Втеча до Єгипту» зображують переважно Богородицю, яка сидить на осляті і везе маленького Христа. А в моєму трактуванні – це вантажна машина, в якій сидить Богородиця з Христом. Жінка з дитиною, які втікають з Маріуполя, з Чернігова, з Києва також уподібнюються до Богородиці з маленьким Христом. І втікають вони не до Єгипту, а до Львова. В іконографії жест благословення зображують частинкою неба, звідки простягається рука Бога, що благословляє. Тут я це теж передала. Їде машина, потрапляє під обстріли. А оцей сегмент неба і Благословляюча Десниця Христа охороняє і своїм світлом огортає машину, оберігає матір з дітьми.

Замальовка «Втеча до Львова» - фото 95483
Замальовка «Втеча до Львова»

 

А це зображення створене під враженням історії про розстріл, коли люди стояли в черзі по хліб [Йде мова про артилерійський обстріл російськими військами житлового району Чернігова 16 березня 2022 р., ред.] Я перефразувала слова Василя Симоненка: з «Де ви, кати мого народу?», на «Хто ви, кати мого народу?». Хто може таке зробити – розстрілювати коли людина стоїть в черзі по хліб? Вони [росіяни] ж самі дають дозвіл йти і брати цей хліб. Але разом з тим – це насмішка, це вбивство, це варварство, це насильство, це звірство. Не знаю, як це ще назвати. Це дуже страшно.

Замальовка «Розстріл у черзі по хліб» - фото 95484
Замальовка «Розстріл у черзі по хліб»

 

Я раніше малювала фігурні маленькі іконки «Мої милі бозі». Зараз якось не малюються, бо мені не на часі… Ми з друзями ходили вчитися стріляти, розбирати і збирати Калашника [автомат], надавати першу домедичну допомогу. Так виникла замальовка «Мої милі бозі ідуть вчитися боронитися».

Замальовка «Мої милі бозі ідуть вчитися боронитися» - фото 95485
Замальовка «Мої милі бозі ідуть вчитися боронитися»

 

Оця замальовка – про Маріуполь, це, власне, коли бомбардували драмтеатр, де було багато дітей. І коли ми дізналися, що вже більше ста дітей вбиті росіянами, мені захотілося намалювати цих дітей. Просити весь світ через допис у Фейсбуці молитися. Це своєрідний контакт з нашими друзями з-за кордону, з Америки, з Канади, з Європи. Це були благання, тому що ми нічого не можемо зробити, не можемо тих дітей захистити. Одна надія – на молитву, і це було прохання: будь ласка, моліться за Україну. Особливо за українських дітей, бо росія вбиває українських дітей. Це свідоме вбивство.

Замальовка «Росія вбиває невинних дітей» - фото 95482
Замальовка «Росія вбиває невинних дітей»

 

Якою є твоя молитва в час війни?

Кожен має свій спосіб молитви. В мене це була молитва пензлем, я собі вмикала Акафіст до Богородиці або Молебень та просто малювала, мені так легше зосередитись. Так , до прикладу, виник начерк Оранти. Після цього до мене звернулися друзі, щоби для них намалювати. Спочатку намалювала п’ять таких ікон, одна із них поїхала в Гостомель з військовим госпіталем. Зараз багато замовляють з-за кордону, адже бажають мати щось символічне про Україну, щось цінне і святе для нас нескорених українців.

Для мене художник, митець в час війни – це той самий журналіст, який фіксує все явне, неявне, свідоме, несвідоме, все довкола. Тільки не словом, а зображенням. Я відчуваю, що коли ми переможемо, а ми обов’язково переможемо, то рисунки багатьох художників, які працюють і документують ці події і настрої, стануть добрими нагадуваннями, залишать слід у культурі та мистецтві. Нас зараз так багато з пензлем, українське мистецтво в тренді!

Що малюють люди, які приїжджають в прихисток?

По-різному. Ми працюємо і зі студентами УКУ, і з працівниками, які хочуть трішки перезавантажитись, і з людьми, які знайшли прихисток в університеті. В мене вже є шаблони, які я пропоную. Це святий Миколай, Богородиця, Богородиця-Покрова, ангел-охоронець. Багато хто обирає ангела-охоронця. Є окремі дуже цікаві історії, які занотовувала на своєму Фейсбуці. В багатьох вимушено переселених осіб є агресія і неприйняття того, що відбувається. Уявіть собі: люди поїхали і невідомо, чи повернуться в рідну хату, у своє місто. Були дівчата з-під Луганська, вони мене питали, чи можна малювати ангела помсти. В них була агресія. Вони ображені, не до кінця все розуміють, з обережністю ставляться до нас. Вони запитали, і я не могла відповісти, що Ангел має бути тільки добрий, тільки лагідний. Я сказала: малюйте як відчуваєте. Власне, ікона на склі дозволяє таку творчість включати. Немає окремого канону, щодо кольору, жесту. Тому думаю, що ікона на склі – це дуже добра мистецька терапія і зараз дуже потрібна. Зрештую, це добра практика намалювати, і видати, випустити ту агресію, що осіла всередині, проговорити-промалювати.

«Позбутися сірості, розпростати плечі, додати кольору і віри», – іконописиця Уляна Креховець - фото 95486

Була дівчинка Ліза, яка малювала Миколая Чудотворця. Їй, здається, 5 рочків. Довкола Миколая, на рамці, намалювала всю свою родину. Сказала, що вони в різних містах, а вона хоче, аби всі зібралися докупки. Що просить Миколая, щоби всіх вберіг. Тобто дітям даєш фломастери, олівці, папір і вони переключаються, творять, радіють і вільно діляться своїми переживаннями. А дорослим треба когось, хто би покерував, організував. закликав, привів, задав тону, запитав.. Тому ікону на склі я бачу радше для дорослих або для дорослих з дітьми, коли мама і дитина можуть поспілкуватися, помалювати разом. Вони щось роблять разом, і це вже нагода для спілкування, своєрідна терапія. Це дуже важливо.

На одному майстер-класі були різні вікові категорії: від 6-річного хлопчика до 75-ти літньої бабусі. Ця бабуся була дуже стривожена і телефонувала в часі малярства до своєї коліжанки в Гостомелі і просила її виходити з міста, тікати гуманітарним коридором. Через телефон було чути постріли і вибухи. Це було дуже страшно. Була також жінка з Бучі, яка не могла додзвонитися до своєї родини. І в мене таке запитання до себе, До Бога: «А що я тут роблю? Взагалі для чого це? Чи зараз час для того, щоб малювати Миколая, щоби робити якийсь майстер-клас?». Якісь такі життєві контрасти. У той момент мені пригадалася сцена з фільму «Титанік», коли корабель тоне. А оркестр бере свої інструменти і грає тоді, як люди спускаються в рятувальні човни. Подумала, що замість тої скрипки чи віолончелі, в мене пензлик. Часом розумієш, що ти допомагаєш навіть чимось незначним, тут і тепер, часом, просто присутністю… Ми справді зараз можемо себе знайти кожен у своїй справі. Я думаю, що мистецтво зараз обов’язково знайде свою нішу. Будуть перегляди іконографічних тем. От цих невинно вбитих дітей можна порівняти з дітьми, яких Ірод знищив, шукаючи Христа. А тепер путін свідомо нищить дітей України. Це також свідомо роблять люди, підлеглі путіну.

«Позбутися сірості, розпростати плечі, додати кольору і віри», – іконописиця Уляна Креховець - фото 95487

Що вас обнадіює, а що тривожить в сьогоднішньому дні?

Обнадіює те, що ми повертаємося в реальність, що в темні часи добре видно світлих людей і також тих людей, які не є з нами. Оце відсіювання стало виразнішим. Починаєш консолідуватися зі своїми людьми, а з такими людьми легше і дієвіше щось робити. Ми нарешті нотуємо собі плани: що і як робимо. Звичайно, надія на Бога, на те, що наша віра, наше стояння за правду, молитви наших прабатьків, що споглядають на нас – спасуть нас і ця московська орда згине на віки вічні.

Дуже складно зараз говорити про прощення. Я думала про це, коли почалась війна. Наступна неділя після початку повномасштабного вторгнення була неділею прощення – початок Великого посту. Мені було цікаво, як отці в церкві будуть говорити про прощення. Священник на Літургії тоді сказав: «Давайте ми трішечки тему прощення відкладемо, бо важко зараз говорити про прощення. Спочатку простіть своїм рідним, примиріться вдома». Чи можна простити людину, яка не просить прощення у нас? Не визнає своєї провини? Коли цілий народ далі нас нищить, далі нападає, далі вбиває наших людей? А ми маємо прощати? В який спосіб? Який має бути цей акт прощення, коли немає цього зустрічного кроку: «Прости мені, я завинив перед тобою»? Як християни, ми можемо казати: «Так, ми їм прощаємо, ми не нападаємо, ми не зазіхаємо, ми захищаємося». Я бачу багато людей, які вже кажуть, що не треба мати злоби в серці, не треба нести агресивності, ненависті. Так, але це доки не прийде горе в нашу хату. Коли вб’ють сина, брата, коханого чоловіка, наскільки ви простите? Якщо повернутися до іконографії, то блудний син прийшов до батька просити пробачення, і батько прийняв його. Це є прощення. А тут яке прощення? З глибини віків росія жодного разу не визнала ні голодомору, ні катівні, ні обкрадання нашої культури. А тепер…я не знаю, чи народ росії коли-небудь прийде до нас просити вибачення… Дай Боже.