Отже, сьогодні статуя Батьківщини-матері на правобережній дніпровській кручі столиці — вже з тризубом, що замінив радянський герб. Цікаво, що сталось це якраз на Преображення за новим календарем. Продовжую обдумувати своє ставлення до такого рішення. Чи стане вона дійсно українським символом, доцільним стояти поруч з дзвіницею древньої Києво-Печерської лаври? Чи може вона стати символом (одним із символів) українського Преображення?

З одного боку, я - з того покоління, яке було свідком ставлення до неї як до лаврентіївни, тоталітарної баби (і, звісно, таке ставлення було небезпідставним). Тепер ми більше дізнаємось про різні нюанси її створення, оті унікальні українські технології. Це, на мій погляд, було б недостатнім виправданням. Але є ще суттєві речі як для символу. Колись, в моєму дитинстві та юності, мені не вистачало в ній динаміки, вітру. У студентські роки я мала практику в музеї, що у п'єдесталі статуї, і вже тоді бачила часткові зміни в його експозиції, де з'явились окремі фрагменти поза основною тоді темою ВВВ. Згодом, після здобуття Україною незалежності, по сусідству - в Лаврі - угніздились ті, хто мав чи не менше прав вважатись українськими, а музей потроху, але почав декомунізуватися, тож контраст радянське/духовне, скажімо так, підупав... Чи це вплинуло на деякі зміни у сприйнятті Батьківщини-матері?

На це питання було б дуже важко відповісти, але мені допомогли дискусії з цієї теми в Фейсбуці: я побачила, що в наступних поколіннях, що йшли за моїм, які вчились і виростали вже в незалежній Україні, вже далеко не всі перейняли негативне ставлення до статуї як до радянського монстра, а, певною мірою, овласнили її як свою. Тепер вже, мабуть, всі прочитали, що її поза - то унікальна поза Оранти (як також і взагалі типова “брахманська” поза духовного служіння), можлива “диверсія” українського націоналізму. Так, вона захисна, не наступальна (але меч-то розчохлений і піднесений...). Що ж, геройство - річ в житті потрібна, але все ж життя складається (має складатись) здебільшого з продуктивних буднів, спокійного вдумливого навчання, творчої праці, веселого відпочинку (утім, захист теж потребує геройства, як всі з віком досвідчують).

То що ж, я за чи проти? Не знаю, наскільки на терези лягає моє позитивне налаштування щодо привласнення того, що можливо привласнити, аналогічне висловленому молодшими українськими прагматиками, але думаю, що шальку "за" підсилює моє позитивне сприйняття життя взагалі та київського середовища зокрема, чия аура — вірю і знаю — настільки древня й потужна, що як не скидає, то перемелює зайве, і може преобразити.

То, можливо, дискусія навколо українізації Батьківщини-матері віддзеркалює віхи преображення? Достоту як з сучасною в Україні календарною реформою: хтось вже давно преобразився на цю дату, хтось ще приміряється, а хтось супротивиться? Аналогії тут непрямі, звісно. Так чи так, знімати статую було б дуже дорого, а в неї все ж є шанси стати якщо не Україною-матір'ю і другою Орантою, то, принаймні, одним із символів преображеної України, котра вистоїть супроти ворога. Такий символ міг би бути хоч і, звичайно, не релігійним, але — свідченням сили духу українців, котрі зуміли переможно використати, творчо переробити свій спадок.