Цей допис я могла б написати й раніше (набагато років раніше), але саме зараз дозріла думка, якою хочу поділитись — дозріла, спонукана накопиченими польовими спостереженнями. Спостереженнями за контентом спілкування віруючих різних Церков і не надто віруючих — офлайн і онлайн.

Спілкування, сказати б, вирівнялось і врівноважилось у цій та дотичних сферах. Не те, щоб дискусії (злі чи коректні) зовсім не трапляються, але їх стало на порядок менше, ніж в останні роки перед рішеннями перейти на новий календар УГКЦ та ПЦУ (поступовий перехід значної частини протестантських спільнот не так багато обговорювався та помічався широким українським загалом).

Така зміна — показова, одне зі свідчень того, що українців у своїй масі давно дозріли до прийнятого “календарного” рішення і до прийняття його культурно-цивілізаційного підгрунтя. Вони тепер вітають одне одного з різними християнськими святами (окрім, поки що, Великодня), одночасно, дружно й суголосно, і з контенту цих вітань зникла, сказати б, змагальність, полемічність та м’які (чи не дуже) підколки й критика. Так, наче проблему переросли і йдемо далі (от усі б так!)

Цікаво, як буде далі з Великоднем, і чи принесе наступний 2025 рік попередньо анонсовані рішення щодо спільного його святкування найзначнішими у християнському світі керівними авторитетами. До цього відтинку “календарної” і навколокалендарної теми ще, напевно, повернемось, а зараз можна спокійно озирнутись на певні аспекти панорами вже пройденого шляху.

Час від часу чую офлайн в різних середовищах і читаю в соціальних мережах спогади співітчизників про різні події їх життя, так чи інакше пов’язані з церковним календарем, навіть коли цей зв’язок і не усвідомлюється чи згадується побіжно. У частині таких згадок йдеться про відповідність чи не дуже відповідність церковного календаря природним явищам (навколо цього традиційно спливають питання язичницького спадку та ставлення до нього в різних християнських Церквах та середовищах). Однак зараз я приверну увагу до іншого, просто так вийшло, що пишу цей допис напередодні однієї з дат/одного зі свят, які обговорювались у зазначеному контексті, що й спонукало поділитись певними міркуваннями.

Так, я про день Івана Купала, свято Івана Хрестителя. І зараз я — не про міжрелігійну полеміку навколо нього, обряди та традиції, а радше про сам час його відзначання, котрий тепер спільний для всіх, для кого цей день щось значить. Спільний час відрахування життя та його ціннісних духовних, культурних “рисок” на “годиннику” наших світоглядних орієнтацій — важить дуже багато! Тепер стає все очевиднішим, хто з українців радніше і безпроблемніше приймає розвиток України як повернення до природного для неї європейського культурно-цивілізаційного контексту: це, зокрема — ті щасливчики, що й раніше мали великий привілей (стараннями батьків чи власними зусиллями, попри радянщину/зросійщення) жити суголосно з життєвим часом/коловоротом інших європейських народів — родичів українців.

Мені пощастило народитись напередодні свята Івана Купала за “новим” стилем, а відзначали мій день народження, за мого дитинства та юності, родиною на дачі під Києвом, де через невеликий ліс біля ставків були залишки села — колишньої частини продуктивного фольварку з великим рибним господарством. І от там я рік за роком бачила (а це — 70-ті-перша половина 80-тих рр. ХХ ст.), що ніякий то не новий календар, а дуже навіть старий-традиційний, бо кожен раз ми спостерігали над ставком під лісом купальський шест, переплетений вінками і з хрестом нагорі, а інколи, коли ми приїздили не на ближчі до дати Купала вихідні, а точно в час (23 і 24 червня) — заставали й самі святкування, де сполучались елементи християнської обрядовості та звичаїв дохристиянського походження. Не була то язичницька громада, а просто мешканці села, частина з якого вже стала дачами.

Мені було цікаво розпитувати про їх святкування, точились розмови не лише навколо календарів, але й ширше — про традиції, їх розвиток, з чим і з ким ріднить той чи інший їх напрямок. Чим старша я ставала, тим більше росла й моя допитливість, і у студентські роки я вже не тільки досліджувала це питання, але й шукала відповіді на інші, суміжні, аж поки для мене чітко вималювалось головне: що в нас спільне з іншими європейскими народами, і що можна зробити для того, щоби шлях українців повернувся у їх природне річище, культурно-цивілізаційне і духовне.

Слава Богу, я вже багато років працюю в місці, де можливо працювати над вирішенням цього питання, і я щаслива допрацюватись та дожити до часу, коли процес повернення українців на свій питомий культурно-цивілізаційний шлях пришвидшився і вже дає видимі результати. Допоможи, Господи, проходити його швидше і не з фатальними жертвами!