Велика честь для мене, греко-католицького пресвітера і богослова виступати на Синоді Німецької Євангельсько-Лютеранської Церкви України (НЕЛЦУ).

УГКЦ

УГКЦ – це київська православна Церква, яка 1596 року підписала унію із Римським престолом. Вона тоді мала понад десять мільйонів вірних. У XVIII, XIX, XX століттях та Церква зазнала переслідування від Царської Росії і Совєтського Союзу. В 1946 році НКВД і Московський патріархат офіційно заявили про «ліквідацію греко-католицької Церкви». Але такою не була Господня воля. В 1990 році настала свобода віросповідання. Тоді, за період трьох місяців приблизно 1000 приходів в Галичині залишили РПЦ і повернули до УГКЦ зі всім своїм майном. Такі «несподівані» події спричинили велику рану на тілі РПЦ, які ще до нині не загоїлася. Нащадки тих греко-католиків, які були переслідувані протягом трьох століть, зараз знаходяться по цілій Україні і бувшому Совєтському Союзі. Вони є причиною повільного поширення діяльності УГКЦ по цілій Україні, і в Росії.

Про себе

Я є сином цієї Церкви, але народився в Бельгії. Ми там мали свою церкву. В дома говорили українською. В школі навчився французької. Згодом здобув докторат із церковного права в Папською Орієнтальному Інституті в Римі. Приїхав вперше в Україну 1990 року, маючи 31 років, і заснував тут Радіо Воскресіння і Львівську Богословську Академію, що нині є Українським Католицьким Університетом. Тут і одружився, прийняв пресвітерство і Бог дарував нашому подружжю 5 дітей.

Це коротко про свою Церкву і про себе. А тепер про Вас.

Піонери

Ще в 1974 році за ініціативою Німецької Євангельсько-Лютеранської Церкви і Польської Екуменічної Ради виникла ініціатива «Примирення». Учасники ставили собі за мету вироблення проекту примирення між судніми Польщею і Німеччиною, чиї стосунки були обтяжені спогадами про Другу світову війну. У 1995 році ініціатива була розширена за рахунок нових учасників: України і Білорусі. Так виник проект «Примирення в Європі – завдання Церков в Україні, в Білорусії, Польщі і Німеччині», який в 1997 році був представлений на Других Європейських Екуменічних Зібраннях в Граці. Треба теж згадати, що у вересні 2009 року, тут в Одесі, ваша Церква стала організатором міжнародної конференції «Церкви України перед лицем сучасних суспільних криз». Ще хочу згадати інший цікавий форум, в організацію якого ваша Церква вклала дуже багато – це Європейські Консультації «Зцілення і Розрада», на останній з яких, минулого року в Сараєво, я мав честь представляти Україну разом із єпископом Уландом Шпалінгером. (Див. Димид М. Примирення пам’яті в Україні / http://risu.org.ua/ua/index/blog/~Dymyd/35521/). (Інші мої статті на подібну тему: Справжня перемога у всякій війні – коли наступає Божий мир! / http://risu.org.ua/ua/index/blog/~Dymyd/35581/; Стереотипи греко-католиків або Наслідки ран минулого на сучасний спосіб думання деяких греко-католиків / http://risu.org.ua/ua/index/blog/~Dymyd/35381/).

Отже, ви є експертами в справі примирення і я радше хотів би вас слухати, ніж вас просвіщати.

Слухання

Здатність почути свого ближнього є завжди великою благодаттю і першою передумовою всякого примирення. І хоч, я не маю ніякого формального зла на вас, і є простим смертним, я дякую за цю зустріч, бо вона, через вас і через мене, допомагає зблизити Царство Боже на землі. Ми зустрілися, щоб послухати один одного.

Відкрити своє серце

Коли, я вас слухаю, як людина – це передумова того, що моє серце відкрите до вас. Коли я вас слухаю, як християн, це знак того, що я слухаю Ісуса Христа, який до мене промовляє через кожну людину, а зокрема нині через вас. Я можу тоді сказати, як колись Марія до Єлизавети: «Величає душа моя Господа і дух мій радіє в Бозі, спасі моїм, бо він зглянувся на покору слугині своєї» (Лк. 1:46-48).

Пізнати і погодитися на Божу Волю

І таким чином, відкривши своє серце до Господа, я зможу зрозуміти Божу Волю для мене серед вас, я зможу, за його допомогою, молитися справжнє «Отче наш, що на небі, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя, як на небі так і на землі» (Мт. 6:9-10).

Моє очищення

Лиш тоді Господь, який шанує свобідну волю кожного з нас спроможний очистити моє серце від зла, яке я можу носити і ношу, і зможе показати вас у своєму світі і світлі, як Божі ікони. Щойно піднесений благодаттю, я зможу приступити до вас у мирі, щоб самому говорити про примирення.

Примирення

Це буде моя весна, бо наступить моє особисте покаяння як передумова примирення. Це не так покаяння моє супроти вас, кому я вчинив зло, а покаяння моє супроти Господа, за свій власний гріх проти нього, власний гріх, якого ви може не знаєте, який є причиною зла, яке я приношу вам. Це наша боротьба проти зла, про яку апостол Павло пише до Еф. 6:12: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах»

Бо справжнє примирення – це не примирення де-юре, а примирення в серці, в душі. Чому воно так є? Бо, якщо я каюся в своїх гріхах, я можу торкнутися і реальності гріхів свого ближнього і вже їх оцінювати не з людським критицизмом, а Божим милосердям. Лише оцінивши гріх по-Божому, я можу його побачити в своєму дійсному контексті, де і мій гріх присутній і простити і примиритися задля Божого милосердя. Я спроможний зрозуміти запевнення Господнє, що: «Це Я вам розповів, каже Ісус, щоб мали ви мир в Мені. Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг» (Ів. 16:33)

Приклади позитивні-негативні

Як пише автор колони на інтернет-порталі «Українська правда», Валерій Степаненко, (в статті «Історичний дискурс: примирення без покаяння» / http://www.pravda.com.ua/columns/2010/06/3/5104298/), вояки Української Повстанської Армії (УПА) і воїни Червоної Армії не зможуть примиритися поки останні не визнають свої власні злочини і не покаються. Це наприклад зробив Анатолій Дімаров, фронтовик, воїн Червоної армії, який виступав 6 травня 2010 року на «Радіо Свобода» у програмі «Ваша Свобода» Ірини Штогрін під заголовком «Червона армія і УПА. Примирення». Він діалогував із Володимиром Повстанським, вояком УПА, колишнім в’язнем сталінських таборів. Сказав він, що «Я переконався, не відразу, істина до мене не зразу прийшла». Але завдяки їй, на запитання ведучої: «Якби вам запропонували пройтися Хрещатиком поряд з вояком УПА, Ви, Анатолій Дімаров, солдат Червоної армії, це зробили б?» він відповів «Рука об руку пройшов би»! (http://www.radiosvoboda.org/content/article/2034757.html).

Він переміг, бо примирився, але цьому передувало власне переосмислення подій задля побачення їх в іншому масштабі й світлі, а відтак покаяння і примирення.

Це саме правило відноситься до польських і українських народів, які реально ще не примирилися, по-мимо великих поступів і формальних державних українсько-польських порозумінь і пробачень.

У прекрасному фільмі «Три історії Галичини» (2010) Ольги Онишко та Сари Фаргат показано трагічні сторінки Другої світової війни із всім злом, яке виливалося на людей. Серед цього Вавилону знаходилися люди всіх релігій і національностей, які в собі носили «мир», який апостол Павло до Ефесян 2: 14-16 уособлює в Господі, кажучи: «він – наш мир, він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу, – своїм тілом скасував закон заповідей у своїх рішеннях, на те, щоб із двох зробити в собі одну нову людину, вчинивши мир між нами, і щоб примирити їх обох в однім тілі з Богом через хрест, убивши ворожнечу в ньому».

Війна продовжується

Крім документального свідчення про праведників серед земного Аду, фільм ще хоче передати думку, що війна продовжується, вона ще не скінчена! Це дуже яскраво видно тому то, що «кадри, які мали би показувати минуле, дуже чітко прочитуються як нещодавно зняті»  (http://tryagaine.livejournal.com/356440.html). Про це пише блоґер Альбіна, як про щось неестетичного, і це правда, але в задумі авторів, це змішування кадрів хоче вказати на продовження війни по сьогоднішній день. Автори фільму інтуїтивно провадять до висновку, що для того щоб війна скінчилася, від кожного потрібно власного шукання свого миру – Господа Бога. Якщо я знайду мир в своєму серці, то я припиняю війну, як це зробили у своєму житті герої фільму єврей Арон Вайс і ксьондз Станіслав Бартмінський. Якщо ні, то війна продовжується і про ніяке примирення не буде йти мова, а про перемогу, як упокорення противника, а це вже не мир.

Кінематограф

Хочу тут відзначити роль кінематографу, як важливого рупора для переосмислення історії, як передумови для приватного і суспільного примирення. Існує відомий фільм «Катинь» славного польського режисера Анджея Вайди, або український фільм «Сад Гетсиманський», знятий за мотивами однойменного літературного твору Івана Багряного, які корисні для глибшого погляду на вже відомі події. Це особливо важливе, в частині світу – Україні, де часто власна історія була написана (або переписана) не українцями, і де українцям важко впізнати себе в цій написаній історії.

Конфлікти історичні, мовні, етнічні та церковні

Потрібні спільні дослідження спірних, тобто, до кінця невияснених історичних конфліктів. І там де поки що це лише деяким історикам вдається, то режисери вже попереду.

Не тільки історичні конфлікти потребують вияснення. Ще є мовні, етнічні та церковні конфлікти. Це замулені криниці, які потребують, щоб з них черпали воду і таким чином вони ставали чистішими. Процес черпання брудної води є неприємним, але інакше криниця не наповниться новою водою. Чим більше спільно, всебічно і не кон’юнктурно будуть перевірятися факти минулого, вони виявлятимуть Боже провидіння і тим самим ставатимуть основою для благословення тих, які будуть шукати істину.

Це богословський підхід до питання примирення, який є найосновнішим для зрозуміння сутності обговореного питання.

Діяльність УГКЦ

Українська Греко-Католицька Церква, до якої я належу, бачить в примиренні чи не найважнішу ціль свого суспільного служіння і видала десятки документів (Соціально зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008). Коваленко Л. Львів 2008. XXVIII + 711 с.), яких можна поділити на такі категорії: Примирення між українським і польським народом, День очищення і примирення у Львові, Примирення між Церквами (УГКЦ і УПЦ МП), Примирення у зв’язку із візитом Папи Івана Павла ІІ, Примирення на Святій Землі, теракти в США, Примирення і пам’ять жертв ІІ світової війни. ХХ століття позначило збільшення відповідальності УГКЦ за примирення, зокрема завдяки зусиллям відомого митрополита Андрея (Шептицький), який розпочав діалог як з православними, так з євреями. І сам особисто рятував останніх, переховуючи їх в своїй резиденції у Львові і в Уневі.

Хоч ці всі пастирські звернення мають відносне відлуння серед власного Божого народу, то вони потрібні як дороговкази, як ідеали до яких прямувати.

І дійсно, мені сподобалася реакція екзарха Одесько-Кримського УГКЦ владики Василя (Івасюка) на офіційну заяву митрополита Одеського та Ізмаїльського УПЦ Агафангела (Савіна) з 1 вересня 2010 року що: «В Одесі… немає жодної необхідності в будівництві не лише собору, але навіть і молитовного будинку для уніатів» (http://risu.org.ua/ua/index/all_news/confessional/interchurch_relations/37743/). Він закликав, щоб: «Не падати духом через перешкоди з будівництвом храму УГКЦ в Одесі та не плекати поганих думок про своїх опонентів: “Найбільшою проблемою для всіх нас мають бути наші власні гріхи, — сказав владика. — Нам потрібно молитися, і боротися, перш за все, зі своїми гріхами. Інших ворогів у нас немає”» (портал храму святого апостола Андрея Первозванного УГКЦ / http://www.cerkva.od.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=610&Itemid=1).

Діяльність НЄЛЦУ

Така сама позитивна реакція голови Синоду Німецької Євангельсько-Лютеранської Церкви в Україні пастора Андрія Гамбурга, наповнена Новозавітнім духом, на відсутність офіційного запрошення на освячення Спасо-Преображенського собору УПЦ МП в Одесі. У липні 2010 року він сказав: «Після освячення ми будемо чекати можливості особисто передати наші привітання митрополиту Агафангелу і всій Православній Церкві Півдня України»  (http://risu.org.ua/ua/index/all_news/confessional/interchurch_relations/36610/).

Чому не зовсім виходить?

Тут повстає легітимне людське питання, що ще потрібне для того, щоб настало реальне примирення між УПЦ МП і іншими християнами в Україні? Думаю, що відповідь владики Василя точно висловлює християнську перспективу, яка однак виглядає м’яко кажучи безконечною наївністю, дурнотою для світу, бо насправді, скільки ще жестів доброї волі супроти УПЦ МП може виявляти УГКЦ чи НЕЛЦУ? Патріарх Любомир (Гузар), як про це пишуть православні аналітики, неодноразово звертався до властей Львова, щоб надали будівельну ділянку для побудови кафедрального собору УПЦ МП у Львові. (Андрій Юраш. Церковне життя УГКЦ є дуже інтенсивним /http://sobornews.org/index.php?option=com_k2&view=item&id=415:andrij-jurash-«cerkovne-zhittya-ugkc-je-duzhe-intensivnim»). Чи воно щось конкретного дало? Ні. І тут, скажу річ, яка не всім сподобається – це напевно і є поразкою УГКЦ, бо її слово ще не є таке кришталево чисте, що може промовити до всіх греко-католиків, якщо не по вірі, то по культурі. Оскільки вони теж є частиною УГКЦ, то дійсно можна сказати, що версія про те, що саме УГКЦ відповідальна, що місцеві власті Львова не дають УПЦ МП ділянки на побудову собору має свій сенс (Сайт «Патріарх всієї Русі» / http://www.patriarch.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1386&Itemid=630&lang=uk).

Вже не одноразово піднесене питання про брак спільного вирішення деяких подій, які відбулися при виході Греко-Католицької Церкви з нелегального стану в УРСР – їх треба полагодити, щоб не було зайвих приводів, більше психологічних ніж реальних для оскарження греко-католиків в нечесності. Це як у відношенні до УПЦ МП, як і до інших юрисдикцій.

Церква – це не тільки єпископи

Це однак вимагає більше контактів між сусідськими релігійними громадами та мирянськими організаціями, бо там де відповідальні за Церкви не завжди себе почують, може допомогти і віяння Святого Духа, яке і знизу проявляє ініціативи, які згодом і будуть благословенні верхівками Церков.

Коли говорити про проблеми суспільного і політичного примирення в Україні, то теж ясно, що винні за так звані «помилки» комуністичного минулого не тільки «чужі», «влада», «силові структури», а й кожен, що брав участь в цій політиці, хто підтримував цей режим. (Маринович М. Злочин комунізму має судити Господь, а не люди / Західна інформаційна корпорація / http://zik.com.ua/ua/news/2009/12/11/208136). І тому, ми не маємо права вказувати лише на інших, але самі повинні починати від себе, кожного разу, що намагаємося «примирити» суспільство.

Інші ініціативи

Для того, думаю, треба вітати різні ініціативи, які без претензій йдуть в тому напрямку. Одні із них – це молитовні зустрічі молоді зорганізовані чернечою громадою з Тезе, Екуменічні соціальні тижні, як теж спільні концерти та мистецькі виставки. 

Крім інших, які тут не згадані, ще дуже важливі, для примирення пам’яті суспільства – це голоси свідків, які зуміли побачити у своїх катах людське обличчя. Це наприклад Євген Сверстюк, Ольга Ільків, журналіст Валерій Марченко, Іван Світличний («Прощаю вас, лихі кати мої»), Василь Стус.

Євген Сверстюк

Дозвольте мені на завершення моєї доповіді зацитувати есей Євгена Сверстюка «Моральний приклад і моральний опір» із книги «Не мир, а меч» (Луцьк 2009):

«І простіте, і не осудіте, і примирітесь – усе це поняття євангельські, тільки ж у глибокому значенні.

Примирення як ще одна спроба порозуміння – так. Прощення як відмова від помсти – так. Але за все, що ти подумав у серці своїм, сказав чи зробив – за все відповідатимеш.

І навіть за те, чого ти не зробив, хоча міг і мусив би зробити, та злякався, відсторонився, умив руки. За тобою йтиме невідступно ім’я співучасника – Пилата…

У тому і сила тієї науки, що живить нашу культуру і наше духовне життя дві тисячі років, що вона просвітлює людину наскрізь. Вона вимагає: “Що кажу я вам потемки, говоріть те при світлі…”. А зате обіцяє: “…Шукайте – і знайдете, стукайте, – і відчинять вам”.

Тільки шукайте всіма силами душі і всіма помислами.»