МОЛИТИСЯ ПРО БОГА

Ми можемо молити Бога тільки про Бога. Він є всім. Якщо він дарує Самого Себе, Він дарує Все. Якщо ми молимося про Нього, ми просимо про Все. В той момент, коли ми Його маємо, ми не можемо більше нічого випросити чи вибрати. Якщо би ми все вищесказане розуміли, то не було би про що більше ні писати, ні говорити. Ми могли би ще молитися, але більше ні про що не просити. Ціла перша частина молитви «Отче наш» присвячена цій темі. Ми не знаходимо там нічого іншого, як те, що прохання, які виходять від Бога, залишаються в Бозі: «Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде Воля Твоя!». Про щось більше ми не можемо просити.

Ми можемо навіть опустити формулуювання цих прохань і залишити їх порив у глибині серця. Це – мова серця, що мовчить. Також можна ці формулювання утримувати і розвивати. Це робиться в багатьох молитвах, в яких відображається різноманіття душ. Якщо вони прославляють Бога, Його Царство і Його Волю, вони є добрими. Слова або думки означають мало! Якщо ми любимо, то нас цікавить лише любов. Отже Бог є для нас Батьком і Любов’ю. Писання говорить безупинно: Він дуже добре знає, що нам потрібно. Тому найкраще є покластися на цю Любов.

Ми незмінно маємо підкорятися Божественній Волі Любові. І саме на цій основі ми можемо сформулювати наші потреби й побажання. Цього навчає нас сам Божественний Вчитель у другій половині молитви «Отче Наш». Це роблять безчисленні й гарні молитви Святої Церкви, моління з Літургії чи Часослова; адже вони надхненні Святим Духом, який є Голосом кожної молитви.

Постає питання, в якій послідовності мають слідувати наші прохання. Грунтовна відповідь на нього дана давно. Порядок чи послідовність їх слідування встановлені Богом. Ми повинні молитися про все (і в такій мірі, наскільки воно може бути корисним для цього), що сприяє прославі Бога і приходові Його Царства. Наше зцілення, наше поєднання з Богом, є першою й істотною темою, яку потрібно постійно мати на молитві та в серці. Це є метою кожної окремої молитви і кожного поруху душі, яка повинна стати Його образом і дитиною.

Мета визначає також і засоби, які до неї ведуть: ми не можемо молитися про наше зцілення, не випрошуючи потрібних чеснот і благодаті. Благодать – це божественне життя в нашому серці, а чесноти – це його інструменти. Новонародженим благодать дарується на початку в зародковому стані. Наступний її розвиток відбувається при нашому хрищенні. Вона дається тоді як зернина, що включає в себе стовбур, стебла і листочки та яку сіють в землю. Отож, ми не можемо розумно просити про поєднання з Богом, не молячись про розвиток початкової благодаті (зернини). Це по-суті би означало небажання зростання в Бозі, а бажання, аби Бог залишився на грунті нашої душі, як живий зародок, котрий не може пробити зернину, або як зернина, яка не може прорости в грунт.

До цього моменту об’єкт нашої молитви є зрозумілий. Однак, існують речі, про які ми не знаємо, чи вони нас поєднують з Богом, чи віддаляють. Вони можуть привести до дуже різних наслідків. З ними є як з тим, що ми називаємо «природне зло». Гаманець, повний золотих монет, я можу використати на прославу Бога і користь моєї душі, але я також можу вжити собі на шкоду. Хвороба може бути засобом для мого духовного зцілення, якщо я її переношу з терпінням і любов’ю до мого небесного Отця, який її допускає; але я можу й бунтуватися проти неї і проклинати того, який її навів.

Отож, якої постави я повинен дотримуватися на молитві? Тихе очікування і повна довіри віддача. При такій поставі, я не витрачаю часу на створення теорій, а опираюся на чітко зафіксовану реальність: Бог є добрий, Бог є любов. Він хоче для мене найкращого. Всі мої турботи я довіряю Йому. Така постава сама собою додається до надприродних дібр. Це – постава дитини, зовсім маленької дитини. Вона притискається до серця свого Батька, занурюється в Його любов. Вона залишається там і чекає. Цей безтурботний спокій очікування не є млявою байдужістю, він є навпаки впевненою довірою і вираженням потреби. Ця потреба має бути постійною, і її повинен оживляти спокій. Ним ми не маємо права надуживати, бо тоді він перетвориться в лінивство.

Святий Дух, який «оживляє» наші молитви, побуджує нас в загальному до пояснення наших прохань. Це має переваги: вигляд надприродних дібр і розгляд їх слова збільшують нашу потребу, яка ніколи не буває достатньо живою, а її розпалення не виключає стану спокою. Всі Святі мали таку палаючу потребу. Однак, це палання не є насильством. Ми не можемо достатньо точно пригадати величину і благодать божественного діяння в нашому серці; об’єднання, якого воно шукає; прогрес в цьому обєднанні; зцілення, як кінцеву мету об’єднання; Божу Велич і безкінечну радість, яку вона готує. Довготривалий погляд, який насичується на цих правдах, є однією з найвищих форм правдивого життя тут на землі і переходить потім сам по собі в блаженне споглядання Неба.

БЛАГОГОВІННЯ

Любов і страх не є протиріччями; любов викликає страх, а страх захищає любов і сприяє її розвитку. Хто любить – має страх. Він боїться, що викличе невдоволення Того, Кого любить, що Він може його покинути, або Його любов охолоне. Страх є мірилом любові, так само, як і навпаки. Вони утримують одне одного в рівновазі й створюють гармонію людських відносин з безкінечно піднесеним і благим Богом. Ми відчуваємо себе малими і недостойними перед Величчю, що нам Себе об’являє. Однак, ми забуваємо цей жах від Величі, що на нас нахлинула, коли Лагідний і Добрий бере нас ласкаво в свої обійми. Страх захороняє нас перед тим, щоб ми не пішли від Нього або не стали нечестивими. Любов же наповнює нас довірою і притягає до Нього. Під проводом Святого Духа наша молитва знаходить, ніби сама від себе, «золоту середину» між страхом і настирливістю.

Неблагоговійність під час молитви трапляється дуже часто. Вона паралізує більшість богомільців. Вона пошкоджує відносини між Богом і Його дітьми. Уявлення про «Отця» стало неправильним. Він став Товаришем, Приятелем, Довіреною Особою, якого ми трактуємо, як рівного собі. «Отець» же є кимось іншим: від Нього ми отримуємо все і даємо Йому лише те, що раніше одержали від Нього ж. Перед Ним ми залишаємось дітьми, що вийшли від Нього. Дитина завжди залишається підпорядкованою Йому. Любов у цій справі нічого не змінює. Вона не усуває цього підпорядкування і не послаблює його, однак перетворює його в Ніжність, повну довіри. Як добре це розуміють ангели і дійсно святі люди! Для них Бог залишається Богом. Вони і оточують Його трон. Нездоланна Сила прив’язує їх до Нього, притягає їх і водночас відштовхує, бо інакше вони би повністю згоріли у вогні Любові, який і є основою Природи Бога. Ця Сила розв’язує у них пломеніючу молитву і Пісню Хвали. І та сама Сила повергає їх перед Ним, заслоняє їм обличчя і заставляє всю їхню істоту зіщулитися, однак не від жаху. І так вони перебувають завжди в безмежному благоговінні.

Крім того, тут на Землі, Бог є для своєї дитини Суддею і ображеним Батьком. Молільник не може цього забувати. Божий Лик є Правда і Життя. Людина відвернулася від Нього і віддала перевагу брехні й смерті. Бог, однак, повернув її до себе. Він вилікував цю рану, та лихі звички і навички залишаються й нагадують нам про те, що ми вже зробили і знову можемо зробити. Образ Богочоловіка саме цим позначений: Його болі є викупом за ці провини і нагадуванням про те, що стається з Любов’ю на неправильному шляху, який обрала людина. Любов стала Милосердям, Вона прихилилася до того, що в біді, аби його знову піднести. Коли ми молимося, ми мусимо знаходитися перед Обличчям Божим на Його рівні. Ми мусимо Його страждання бачити так само, як Його Велич, чи Його Ніжність. Ми маємо пригадати, що ці Терпіння, Велич і Ніжність одного дня будуть нас судити.

Переклад з німецької Романа Гуменюка. З книги: Augustin Guillerand, Im Angesicht Gottes, Gebetserfahrungen eines Kartäusermönchs, Echter Verlag Würzburg, 1989.