Говорити, що у сучасному «церебрально відкритому суспільстві» немає жодних проблема із сприйняттям Бога – це або лукавити, або говорити неправду. В першу чергу це відчувають ті, що «професійно займаються богослов’ям». Останню фразу свідомо взяв у лапки, адже «професійно займатись» можна чим завгодно, лише не богослов’ям. Тому говоритиму про тих, хто «намагається говорити про Бога», взоруючись на вимогах академічного середовища. Останні, за умови наявності відсотка самокритики та здатності прислухатися до себе, визнають, що, за невеликим винятком, сучасні «богословські тексти» нагадують оформленні відповідно до академічних вимог сухі канцелярські звіти «про Бога», де у намаганні «щось сказати про Бога» не залишається нічого, як звернутися до древніх авторів патристичних, тобто тих, у кого ще була незатерта природна людська здатність сприймати божественне Одкровення. За правилами логічного силогізму «богослов» дбайливо розсортовуватиме висловлювання про Бога, пильно дбаючи, щоб навіть між рядками не закралось щось із його персонального досвіду живої (!) присутності (а може й відсутності) Бога. Адже таке неподобство може свідчити про суб’єктивність автора, що суперечить академічним вимогам пізнання «об’єктивної істини». Остання має бути підкріплена численними покликаннями (бажано, щоб після кожного речення) на авторитетних авторів та джерела. Отже той, хто «намагається говорити про Бога», мав би першим визнати, що він, як людина сучасного світу, має серйозні зовнішні бюрократично-академічні, цивілізаційні та антропологічні перешкоди на шляху здатності сприймати духовний зміст Одкровення.

В минулому столітті не бракувало авторів, котрі намагались вказати на важливу антропологічну проблему – втрату здатності людини сприймати Бога та його Одкровення. Львівський релігійний філософ міжвоєнної доби о. Гавриїл Костельник (на жаль про нього згадують лише в контексті подій львівського псевдособору 1946) говорив про занепад у сучасної людини  «відчуття таїнственності». Всю відповідальність він покладав на модерний матеріалістично-механістичний світогляд, під вплив якого потрапили не лише науковці, але й богослови і духовенство в тому числі. Науковий світогляд сформував у них «буденну свідомість», яку більше не виповняє різнобарв’я контрастів релігійного досвіду, а бліде, сіре світло, що нівелює «святі й ніжні містичні інтуїції». В цьому ж руслі, а саме в бажанні віднайти шлях до живого досвіду присутності Бога, слід сприймати  Костельникові дослідження явищ стигматизації.

Сучасний голландський богослов  Антон Хаутепен відповідальність за кризовий стан сучасної людини щодо спроможності пізнання та сприйняття Бога поклав на «культурний аґнозис». Це не філософський агностицизм, який обирає нейтральну, невизначену позицію щодо можливості, чи неможливості пізнання Бога. Це своєрідний клімат сучасної культури, яка внаслідок технократичної диктатури урухомлює «дифузний процес», що поступово, гомеопатичними дозами вилучає із свідомості людини будь яку згадку про Бога. Це не атеїзм, який відкритим фронтом агресивно атакував релігію на предмет існування Бога. Культурний аґнозис небезпечний внаслідок своєї непомітності та підступності.

Найглибше до проблеми змін людини на предмет її сприйняття підійшов канадський культуролог та медіаеколог Маршалл Маклюен. Попри ґрунтовні богословські знання він ніколи не позиціонував себе як богослов, проте віру ставив у своєму житті на перше місце. Саме богослов’я підказало чи вказало йому на окремі аспекти сучасної культури. Так за лаштунками найбільш проблематичної тези «медіа / засіб є повідомлення», якою канадієць задекларував перевагу структури засобу над змістом повідомлення, ховається догматична істина про таїнство інкарнації (воплочення) Ісуса Христа: позаяк «Слово сталося тілом», в особі Сина Божого звістка (Слово) та засіб спасіння (Тіло) нерозривні. А миттєву комунікацію сучасного суспільства («глобальне село») він образно порівняв із таїнством Церкви, де всі віруючі становлять одну, взаємозалежну й нерозривну цілість – Містичне Тіло Христове. Маклюен припускав, що невдовзі технології виведуть людство на якісно новий рівень комунікації, який порівнював із П’ятидесятницею. У цьому випадку він пішов протилежним шляхом: якщо колись Церква вдавалась до окремої культури (передовсім греко-римської), як до засобу символічного увиразнення змісту віри, то канадієць структуру догматичних істин спроектував на розуміння комунікативних процесів у сучасній культурі.      

Головна проблема, на яку вказує Маклюен, це драматичні зміни, що відбуваються на рівні людського сприйняття, починаючи від винайдення першої технології – фонетичної абетки, аж до сучасних електронних технологій, яким людство, вважає канадієць, віддало в розпорядження всю свою нервову систему. Небезпеку проникання технології в духовний світ людини описує на прикладі древньої китайської притчі про селянина, що відмовився від поради застосувати для полегшення праці просту технологію (йшлося про використання т. зв. «журавля» для видобування води з ріки), мотивуючи це так: той хто використовує машини (технології) згодом сам стає як машина, його серце стає як машина, а в кінцевому рахунку такий стає «глухим до поривів власної душі». Останнє Маклюен називає «одним із найточніших визначень стану людини, яка опинилась в кризі сьогодення; технологія, машини поширились у світі до такого ступеня, якого китайський мудрець навіть не міг уявити». Канадієць передчував зміни, які відбудуться у свідомості людини з появою світової мережі Інтернету, хоч не застав його за життя. Зміст інформації, який поширюють медіа для нього не надто важливий. Його цікавить структура самого засобу поширення інформації, яка проектується на сприйняття людини, видозмінюючи конфігурацію її чуттів. На зміну попередній аудіокультурі вуха, для якої була характерна містична чутливість (Маклюен називає це магічним світом резонуючого звуку) до невидимого світу, прийшла культура гіпертрофованого візуального сприйняття – нейтральна культура ока, а разом із нею згадана вище глухота. Все це разом закінчилося в модерній формі ідолопоклонства, про яку канадієць натякає словами із поеми Вільяма Блейка «Єрусалим»: «Якщо органи чуттів змірюються, об’єкти також змінюються; / Якщо органи чуттів закриваються, об’єкти закриваються також».

Змінивши конфігурацію чуттів, заглушивши слух – людина закрила повсякчас резонуючий невидимою присутністю світ містичний. Погляд онтологічно прикував людину до об’єктів видимих, про що Маклюен натякає із покликанням на слова поеми Блейка: «На що вони свій погляд спрямували – зробились тим». Але про це задовго до Блейка, продовжує Маклюен, сказав автор 113 (115) псалма: «Божища їх (simulacra genitum – згідно Вульгати)  - то золото й срібло, діло рук людських… / Ті, що їх виробляють, хай самі, як вони стануть, усі, що на них покладаються». В цьому контексті канадієць переповідає дотепний анекдот про хлопчака, який пообіцяв мамі, що «коли виросте, обов’язково стане комп’ютером». Так дитяча наївність влучно ідентифікувала форми сучасного ідолопоклонства, що дуже непомітно й підступно трансформується в онтологічний статус, визначаючи структуру сприйняття людини.  

Згідно апостола Павла – Христос вчора й сьогодні той самий. Його об’явлення незмінне. Міняється лише людина, зокрема характер її сприйняття (або несприйняття), в тому числі речей, що належать до світу невидимого, Божого. Чи це означає, що всіх, хто називають себе «богословами» мають відсахнутись від моніторів комп’ютерів, щоб непомітно для себе не стати тим, на що свій погляд спрямували, доки вплітали святоотцівські цитати в академічну формулу чергової статті для «Vox partum»? Звісно, що ні. Але неможливо не констатувати  «глухоти до поривів власної душі», яка запанувала на глобальному богословському просторі. Зусилля «радикальних ортодоксів» на чолі з Дж. Милбенком в напрямку «зачарування» «відчаровного» та «демітологізованого» Божого Одкровення ще не дали жодних результатів. Часами непокоїть думка, що Йозеф Рацінґер був останній. Або ж буде першим, чия резиґнація з папства і втеча в самоту гірського монастиря стане прецедентом до повернення християнської філософії; не в схоластичному розумінні теоретичної інтерпретації, а в первісному – філософії як способу життя, так, як це розуміли видатні представники патристичної доби, а передовсім анахорети  пустелі.