Про вибір Глави Української Греко-Католицької Церкви
Після демісії Верховного Архієпископа Української Греко-Католицької Церкви Любомира Кардинала Гузара і західноукраїнське, але так само і все українське суспільство, отримало ряд запитань, на які, хоче воно того чи не хоче, прийдеться відповідати.
Ні для кого не є таємницею, що відношення влад України, принаймні двох останніх, було далеке від розуміння того, чим є Церква і яка її роль у суспільстві. Пишу про обидві влади, бо і попередній президент був далекий від цього розуміння. З огляду на це ми отримали явні перекоси у відносинах держави та Церков. А також перекоси у відносинах Церков поміж собою. Особливо це стало помітним тепер, коли ми спостерігаємо явну фаворизацію однієї з Церков у нашому дуже поліконфесійному і навіть полірелігійному суспільстві. Про спільноту невіруючих людей, яка навряд чи менша від релігійних спільнот, навіть не згадуватиму. Але і вона має свої права. Зокрема право на те, щоб податки, які вона платить, йшли на те, чого вона потребує, а не на розбудову храмів однієї з Церков. Бо це, щонайменше, не чесно.
Та менше з тим. Перед однією з релігійних спільнот – Українською Греко-Католицькою Церквою – постало питання обрання свого Глави. Видається, що це проблема тих п'яти мільйонів греко-католиків в Україні та ще кількох поза нею. Однак навряд чи це так. Дай Бог здоров'я Главам інших головних Церков – щонайперше УПЦ МП та УПЦ КП – але рано чи пізно станеться неминуче. Не очікую від них відставки Глав Церков – не та традиція. Обидва достойні Глави Церкви рано чи пізно знайдуть утіху "на лоні Аврамовому" – така доля людини. Але їхні Церкви будуть змушені виконати те саме завдання – обрати нового Главу Церкви. І цей їхній вибір стосуватиметься не лише їхніх Церков, але й всієї країни у цілому. Як з огляду на суспільний і церковний мир, так і з огляду на те, якою буде роль Церков взагалі в нашій країні. Бо ж маємо різні приклади. В Росії успішно продовжується давня візантійська традиція цезарепапізму, коли Церква інструменталізується для вирішення державних завдань – ну от хоча б реалізації концепції "Русского мира". Натомість у Франції Церква справді повністю від'єднана від держави. Десь, як от у Польщі, між Церквою і державою підписано угоду – Конкордат. Але не більше.
Та повернімося до того екзамену, який вже сьогодні складатиме УГКЦ. Саме складатиме, тому, що, як бачимо з попереднього, всі розуміють, що часи надходять для Церков далеко неоднозначні. Патріарх Філарет не даремно б'є на сполох. І не тільки тому, що відчуває свій вік, але й тому, що має велетенський досвід і хто-хто, а він, чудово розуміє на що заходиться.
Гадаю, що такі самі передчуття мають і інші Церкви. Зокрема й УГКЦ, яка тільки 20 років тому вийшла із підпілля, в яке її загнав більшовицький режим, офіційні спадкоємці якого кинулися останнім часом форсовано розбудовувати "Русский мир". І при цьому інструментом розбудови "Русского мира" стала РПЦ.
Отож, обираючи Главу УГКЦ, Собор Єпископів задаватиме певну парадигму розвитку відносин держави і Церкви, або навіть Церков, на певний час. А можливо, і на довго, якщо не назавжди.
Звичайно, ці світські і цілком профанські міркування є тільки початком дискусії, яка, маю надію, не обмежиться тільки вузьким колом Собору. Пишучи цей текст, я маю на меті стимулювати все суспільство до дискусії щодо ролі Церкви у нашій державі, ролі Глави Церкви, викликах, які стоять як перед Церквою, так і перед суспільством. Переконаний, що Церква, принципово не втручаючись у політичний процес, не може усуватися від суспільних проблем. Церква – це не золота клітка, яка має мало спільного з життям посполитих людей. А тому церковні справи це справи громадські – того чи іншого загалу, тієї чи іншої громади людей. І люди повинні відчувати, що Церква з ними. Але водночас вони мають право і на те, щоб впливати на справи Церкви.
Одним з таких дуже важливих моментів є вибір глави Церкви. Зрозуміло, що Церква має у собі дві стихії – вона є певною громадою вірних, а тому має в собі демократичні засади, але водночас вона є й ієрархізованою структурою – з своїми законами, підпорядкованістю та відповідальністю. З одного боку Церква вибирає Главу Церкви, а з іншого це не може відбутися поза ієрархією.
Цими днями опрацьовується і доводиться до кліру процедура вибору Глави УГКЦ. І у кліриків, і у вірних є багато запитань – не всі знайомі з церковним правом. Є багато упереджень та помилкових суджень.
І найбільшою помилкою є переконання, що справа вибору Глави Церкви, навіть католицької, це тільки справа владик, які невдовзі зберуться з цілого світу на Синод Церкви. У наші часи, коли Церква, зберігаючи канон, модернізується, на мій погляд, важливо, щоб впродовж тих двох місяців, які триватиме підготовка до Синоду, відбувалися і суспільні дискусії:
• гадаю слід пояснити всьому миру, як, у відповідності з канонічним правом, обиратиметься Глава Церкви – думаю, що миряни мають право про це знати;
• слід чітко сказати, хто має право брати участь у виборі Глави Церкви і впливати на результат, тільки єпископи, чи і священики та миряни?;
• хто має право бути обраним, чи тільки єпископ та архієпископ, чи і священик чи просто монах?;
• якими критеріями керуватимуться ті, хто вибиратиме главу Церкви?;
На всі ці запитання ми, звичайні люди, маємо тільки фрагментарні відповіді. Але ми потребуємо компетентної думки знавців церковного права. Так само як і активної участі громади у всьому цьому процесі. Вибір Глави Церкви не може бути виключним правом тільки кількох людей.
Вже тепер зрозуміло, що з огляду на те, що УГКЦ здійснює місію на всіх континентах і поза межами України де є ледь не третина її вірних, ця дискусія може стати дуже широкою.
Кандидат мусить задовільнити всіх – і тих, хто в Україні сущий, і тих, хто поза нею. Він повинен дуже добре знати світ поза Україною. І не тільки Аргентину та Бразилію чи Канаду та США, де є найбільші поселення українців. Але й кулуари Ватикану, дипломатичних місій, кабінетів міністрів закордонних країн. І у цьому сенсі це має бути добрий дипломат з величезною освітою. І навіть, дозволю собі певний ризик, людина світська у сенсі доброї розізнаності у справах, що стосуються життя вищого світу. Такі реалії і такі, на мій погляд, виклики стоять перед Церквою.
Разом з тим він не може бути людиною, що не знає сучасної ситуації в Україні. Церкву очікують непрості часи. Не знаючи досконально української політики, українських реалій, стосунків з іншими Церквами в Україні, годі й мріяти про ефективне керування Церквою. А Україна потребує саме ефективного Глави Церкви.
І ще одне. Може трохи контраверсійне. Але це моя думка. Найбільшого розквіту Греко-Католицька Церква зазнала, коли Главою Церкви був Митрополит Андрей Шептицький. Але завдяки тому, що, свого часу, Церква спромоглася на чималу відвагу – вона обрала Главою Церкви молоду людину – тоді він мав 35 років. Були й старші можливі кандидатури. Та Церква поставила на довгострокову, а не короткострокову перспективу. І не помилилася. Служіння Андрея Шептицького тривало 43 роки. І то які роки! Дві жахливі війни, депортації, геноцид, нескінченна і не надто успішна національно-визвольна боротьба, окупація за окупацією, безкінечні зміни влади. Однак він стояв. І то твердо. Він був всім – і духовним пастирем, і провідником народу, і єдиною справді українською владою – всім.
Зрозуміло, що це ще не всі вимоги. Є й вимоги чисто духовного роду. Попередній Глава Церкви цей стандарт підняв дуже високо. Важко буде його наступникові. Це, безсумнівно, виклик. Ще раз ризикну – сьогодні ситуація в УГКЦ подібна до тієї, яка була, коли відійшов Папа Івана Павла ІІ. Хоча Кардинал готував нас до свого відходу вже два роки і він тільки подав до демісії. Тому, напевно, ще зможе багато у чому допомогти своєму наступникові. Принаймні у царині духовній. Однак виклик є.
Є й вимоги церковного права, про що я вже казав.
Але ми, всі ми, і українці і не українці, і греко-католики і не греко-католики, і брати християни, і брати мусульмани, що в Україні сущі, на моє переконання, маємо невід'ємне право мати свою думку з приводу обрання Глави однієї з українських Церков і навіть право висловлюватися з цього приводу. Від цього збагатиться не лише українське суспільство, але й наші Церкви. І не в останню чергу саме нашими – твоєю і моєю – вони стануть, якщо ми, беручи в них участь, зробимо їх своїми.
Тарас ВОЗНЯК
