У нашій щоденній молитві «Отче наш» звучить «Нехай буде воля Твоя». Це просте звернення до Бога набирає особливого значення в дні, коли лунають несподівані або небажані новини. Можна сказати, що з категорії таких вісток є ця, яка, нині 10 лютого 2011р., сповіщає прийняту резиґнацію із служіння Глави і Батька УГКЦ Блаженнішого Патріарха Любомира. Для того, щоб в таких випадках розуміти, яка дійсно є Божа воля, і що врешті думати, треба почати від застанови, чим є Церква, якій служить патріарх Любомир і яка в ній логіка існування.

Церква є вічна, бо овідвіку сотворена Богом Отцем для спасіння людини. Церква – це таїна Божої присутності на землі. Церква – це тіло Господа нашого Ісуса Христа. Церква Отця і Сина розвивається щоденно в людях через діяння Святого Духа. Іншими словами, Церквою керує сам Господь Бог, який є єдиний в Тройці Святій.

Одним із явних знаків Святого Духа для Церкви в наш непростий час, а особливо для цієї частини Київської Церкви, що перебуває в сопричасті із Римською, – це служіння патріарха Любомира. Недавні святкування ювілею його патріаршого правління в січні 2011 р. були доброю нагодою для появи десятки статей, кожна із яких підкреслювала важливу рису характеру особи, яка провадить і допомагає домобудівництву Церкви Христової.

Для мене основними етапами життя отця Любомира були такі: захист докторської дисертації на тему богослов’я Церкви митрополита Андрея; його чернечий подвиг в монастирі студитського уставу в Маріно біля Риму; таємна єпископська хіротонія із рук патріарха Йосифа; майже двадцятилітнє невизнання; офіційне проголошення важності єпископської гідності Синодом Єпископів УГКЦ; після короткого перебування в Києві, очолювання Синоду (ще за життя вже немічного патріарха Мирослава); служіння як Глави і Батька Української Греко-Католицької Церкви.

Якщо замислитись, як такий життєвий шлях окреслити одним словом, приходить на думку три види Христового служіння, передані кожній хрещеній особі: царствування, пророкування і священнодіяння, із яких я б вибрав пророкування. Очевидно, що хто хоч раз служив Божественну Літургію із Блаженнішим Любомиром, зразу скаже: таж він – священик, який допомагає кожній людині поклонятися Богові! А як бути Главою Церкви і не царствувати, не правити Божим людом? Але священство і царствування не підходять для того, хто здобувши докторський ступінь, йде в послушники; хто знаючи еклезіологію, приймає «ризиковані» чи «неканонічні» єпископські свячення; хто довгими роками піддається насмішкам і погордам, не нарікаючи, а благословляючи; хто із останнього стає не тільки першим, але главою і батьком всіх тих, які його не визнавали за брата. Єдине слово, яке може окреслити таку людину, в долі якої видно виразний Божий перст, що діє незалежно від людської волі (своєї, і волі інших супроти нього), це – пророк.

Пророка не приймають, пророка не розуміють, пророк приходить і відходить, але за ним лишається не пустка, а повнота – бо він не себе проголошував, а лише Бога і його волю. Інша справа, що пророк переважно голосить істини, які не можуть зразу реалізуватися, бо пророк бачить в сьогоденні реалізацію Божого задуму, який стане для всіх видимим лише у майбутньому. Тому він діє в теперішності з певністю майбутнього. Іншими словами, для нього «майбутнє» не є «непевним», не є «ну, побачимо, що вийде», але він його бачить і знає, а тому діє з такою великою певністю. Його думки охоплюють події та людей «жизні будущого віку», до сприйняття яких сучасний нарід ще не готовий. Пророк сповіщає світло незаходящого сонця, бо воно від Бога. Пророк великий, бо Боже світло стає його світлом. Але пророк зникає, а світло Боже продовжує освітлювати світ.

В Старому Завіті маємо приклад Іллі, який відійшов від справ (І Царі 19: 5-10) і згодом, за окремим мандатом Господнім, поставив Єлисея своїм наступником. Вже передавши йому пророчий посох, жив Ілля і допомагав Єлисеєві. А цей, бувши вже помазаним пророком уважав за велике щастя і привілей вчитися в Іллі і набирати в нього ще більшого Господнього духа. Це тривало, поки Бог не взяв Іллю у вогненній колісниці на небо (пор. ІІ Царі 2: 11).

Це дійсно в пророка Іллі було Богом благословенне довголіття. Про таке довголіття нам нагадує Літургія в молитві, де народ відповідає «І всіх і вся» на прохання за ієрархів, щоб вони були «долгоденствующими». Тут «довголіття» означає довго жити, але не просто так існувати, а діяти відповідально у світлі «довготриваючого дня». Йдеться про цілу людську особу, про її серце та розум. Відповідальність означає мати сильну волю й особистість, щоб вирішувати, коли служити при Божому престолі, а коли відійти; бо триматися престолу задля самого престолу – це рабство. Треба вміти сприйняти Божу волю не тільки тоді, коли Він кличе нас до дії. Євангелист Лука наводить слова Господні: «Як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити» (Лк. 17: 10).

Так що бачимо, що відхід від справ, інспірований Богом,  зустрічається в історії спасіння і є особливим знаком для майбутнього Божого народу. Це час, коли можна відчути особисте Боже піклування, отцівство над своїм народом. Це час коли пророк, який у Бога випросив наступника для свого народу, бо сам почувається немічним чи самітним, далі залишається Божим знаряддям для вірних. Це період, коли своїми діями та словами він ще більше стає знаком Божим, і на нього взоруються люди, бо всі відчувають, що через нього Бог зміцнює їх (пор. І Царі 19: 21).

Ще хочу підкреслити, що для того, щоб залишити главенство Церкви, треба також отримати благословення. А таке благословення є знаком Божої волі. Пишу це, бо знаю, що покійний святої пам’яті патріарх Мирослав-Іван теж просив, щоб його звільнити із місії служіння як Батька УГКЦ, але не отримав цього привілею. Отримати благословення відійти від проводу Божим народом – Церквою означає, що існує окремий план Господній для синів і дочок цього народу, для УГКЦ.

Це пізнали учні пророків в Єлисеєві, коли він «взяв плащ, що впав з плечей Іллі» (ІІ Царі 2: 14) і розділив води Йордану по дві сторони, щоб провадити людей по сухій дорозі. Він просто робить те, що зробив Ілля… і в такий спосіб інші бачать, що у ньому є присутній дух Іллі. Вони тоді сказали «Дух Іллі спочив на Єлисеї» (ІІ Царі 2: 15). Цей «плащ» – це покликання Господнє, бо пророк не вибирає своєї ноші, а вона йому передається. Пророк не визначає, а відповідає на Божу волю і її сповнює. В тому мудрість, свобода і велич пророка. Це його сила, це мужність, це дар.  І дійсно, Єлисей отримав те, що просив в Іллі – «дві треті духу», що є часткою спадщини старшого сина. Отже, Єлисей – спадкоємець Іллі! У ньому оздоровлююча сила для скріплення свого народу.

Я переконаний, що крок патріарха Любомира є частиною Божого Провидіння для УГКЦ, що, разом з іншими Церквами є спадкоємницею святоволодимирівського хрещення. Не ми вибрали Господа, а Він нас вибрав. Не він (патріарх Любомир) вибрав бути патріархом, а Господь його ним поставив, і не ми (ані він сам) вирішуємо, коли йому краще відійти чи залишитися. Господь, який керував нашим народом через лихоліття, все це визначив. Він теж зуміє нам вказати на свого помазаника.

А той, в свою чергу, прийме «плащ», який не буде його «плащем». Цей «плащ» стане його плащем, бо він сам цього бажатиме, бо така Божа воля для нього і Київської Церкви. Все це вкладеться у вічну Божу логіку для своїх чад, що не ми вибирали життя – ми лиш відповіли на Боже життя; не ми вибирали своє покликання у світі – ми лиш відповіли на Боже покликання. Ми навіть не вибрали напрям нашого служіння: – хто з нас вмів відчитувати знаки часу, надіслані нам Господом, і на них відповідати згідно з Божою волею, той сам знайшов краплю щастя, світло і тим самим одухотворив інших.

Дякую Господу Богу за цього пророка для нашого народу. Дякую патріарху Любомиру за його послух нашому Богові і вірне служіння Божому народові. Дякую Богові за Його благословення для українського Народу. «Нехай буде воля Твоя»!