Професорка Алла Бойко про християнське ядро в ідентичності українців
Світлана Духович
За даними різних соціологічних досліджень, що визначають рівень довіри окремим інституціям в Україні, Церкві довіряє приблизно 50% українців. Про цей результат ми поговорили з доктором філологічних наук, професоркою Аллою Бойко, яка викладає на кафедрі соціальних комунікацій Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Один із спецкурсів, які вона викладає, має назву «Релігійна журналістика в Україні і світі».
Довіра людей до духовенства
«Я не думаю, що довіра до Церкви десь 50%. Я думаю, що це значно більше, тому що на війні атеїстів не буває. Це однозначно, – підкреслила професорка. – Це може сказати вам хто завгодно. Люди тягнуться до Церкви, і про це говорять не тільки духовні, церковні особи. Певний час я займалась і досі займаюся волонтерством, і тому спілкуюся з багатьма нашими захисниками, які є на фронтах, в територіальній обороні. Вони говорять: “Перед боєм ми завжди молимося, навіть якщо не знаємо молитов, але ми звертаємося до Бога”. І подивіться, як добре тепер працюють наші капелани. Це люди, які допомагають війську. Знаєте, я говорила з не одним капеланом, і вони помітили таку тенденцію, що серед військових значно зменшилися такі явища, як алкоголізм, наркоманія, самогубство, в нас нема дідівщини. І, по суті, капелани, крім своїх прямих обов'язків – бути представниками духовенства – виконують обов'язки парамедиків і психологів. Тому я думаю, що ця цифра більше ніж 50%».
Наша співрозмовниця додала, що в час повномасштабної війни авторитет Церкви зріс також завдяки гуманітарній підтримці, яку надають потребуючим представники різних релігій та конфесій. «Почнемо з Католицької Церкви: наприклад, Карітас зробив просто неможливе для наших біженців і для поранених, – підкреслила викладачка. – Подивіться, як активно працює сьогодні з біженцями римо-католицьке та греко-католицьке духовенство, а також протестанти і православні. І я бачу, як росте авторитет, як люди тягнуться до Церкви, до представників духовенства. І мені дуже приємно, що у нас у війську є капелани римо-католики, греко-католики, православні, протестанти, чи навіть мусульмани. І це дуже добре. Тобто і в цій сфері ми йдемо до якоїсь спільної праці на благо України».
Лекції, під час яких студенти змінюють свою думку про релігійні медіа
Зацікавлення професорки Алли Бойко темою релігії, а зокрема, присутністю цієї теми в медіа, розпочалося випадково: на горищі свого будинку в Дніпрі, де мешкала раніше, вона знайшла релігійні журнали. В цих журналах були реклами інших релігійних журналів, які вона пізніше знайшла в бібліотеці. Результатом цього зацікавлення і стало написання монографії «Преса православної Церкви в Україні», а також біографій публіцистів, які писали для церковних журналів і газет. «Дуже багато релігійних журналів і газет були і є дотепер в Київській науковій бібліотеці ім. Володимира Вернадського, у Львівській бібліотеці ім. Василя Стефаника. Там є прекрасні періодичні видання, причому і римо-католицькі, і греко-католицькі, і православні», – розповідає професорка. Дослідниця написала монографію і пізніше захистила докторську дисертацію на цю тему, а в 2004 році почала викладати в Інституті журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: спочатку вона розглядала релігійну тематику в рамках курсу «Проблематика медіа», а пізніше започаткувала окремий спецкурс «Релігійна журналістика». У 2016 році вийшов до друку авторський підручник Алли Бойко «Релігійна журналістика», а в 2020 році він був перевиданий. «Тепер, коли, на жаль, йде ця страшна війна, – зауважила викладачка, – я розумію, що той підручник, який був виданий у 2020 році, застарілий. Бо Церква йде не просто попереду, Церква, як і повинна робити, тягне за собою людей, і церковні медіа – журнали, газети, телебачення, радіо – не просто відображають життя, а дають настанови, і це дуже добре».
Професорка Алла Бойко зауважує також, що студенти, які щойно починають відвідувати її курси, думають, що «релігія – це, може, і не так цікаво», але пізніше, слухаючи лекції, вони змінюють свою думку. «Я розповідаю, до речі, також і про ті медіа, які виходять за кордоном, про медіа Ватикану, про медіа Римо-Католицької і Греко-Католицької Церкви, про їхню динаміку, вміння орієнтуватися і орієнтувати людей, – зазначає вона. – І я бачу, як для студентів відкривається новий світ: не такий одноплановий, про який їм розповідали в школі, а більш яскравий, багатоплановий. І просто я бачу, як їм цікаво».
Предметом вивчення курсу «Релігійна журналістика», за словами викладачки, є як аналіз змісту релігійних медіа, де розглядаються такі теми, як держава і Церква, Церква і політика, Церква і школа, освіта, культура, наука, війна тощо. Студенти мають також можливість ознайомитися з тим, як пишуть журналісти, що працюють у сфері релігії. Алла Бойко пригадала про один приклад практичного втілення знань, здобутих студентами на її курсі: «В одну редакцію прийшов грант на те, щоб висвітлювати релігійну ситуацію в Україні. І редактор каже: “Гроші хороші, але ніхто ж не має відповідних знань”, на що моя магістерка, яка там працювала, каже: “Я маю”. І вони дійсно отримали цей грант. Тобто вона конвертувала свої знання в кошти для редакції і для себе. І коли вона це мені розповіла, каже: “Ви знаєте, всі були дуже вражені”. І потім вони купили кілька моїх підручників для того, щоб отримати ще один грант».
Зростає пошана до інших релігій та конфесій
Одна з характерних рис українського суспільства, які по-особливому проявилися також і в час війни, – це релігійний плюралізм. І в цьому контексті важливо, щоб журналісти вміли, з одного боку, виявляти пошану до релігії, а з іншого, щоб мали відповідні знання, які дозволяють мати критичний погляд на різні явища, як наприклад, щоб знали про неприпустимість пропагування якоїсь політичної сили з боку представників певної релігії. Також і цього, за словами професорки Алли Бойко, майбутні працівники медійної сфери навчаються на її курсах. Викладачка зазначає, що, порівняно з минулими роками, зросла толерантність та пошана студентів до представників інших релігій та конфесій, і її викладацька діяльність відіграла в цьому важливу роль.
Хто такі справжні християни?
Очевидно, що викладачка передає студентам своє позитивне ставлення як до релігій загалом, так і до діяльності представників Церкви в Україні, і під час повномасштабної війни це ставлення лише зміцнилося. «Я вважаю, що вони знайшли своє покликання: вони розкрилися з позитивного боку, – підкреслює вона. – І загалом не лише духовенство, а і просто наші люди, українці в переважній більшості розкрилися дуже позитивно. Я хочу розповісти про дуже зворушливий досвід про те, як люди розкрилися, як вони поводили себе як справжні християни. 23 лютого 2022 року ми поїхали з Києва в наш сільський будинок, біля Житомирської траси, щоб там підрізати дерева. І чоловік ввечері каже: “Поїхали додому, в Київ”. Я кажу: “Ти знаєш, я втомилася. Давай завтра вранці поїдемо”. І він погодився. Завтра було 24 лютого… Ми поїхали без документів і мали лише півтори тисячі гривень на двох, всі гроші на картках банківських, а світла не було. На другий чи третій день до нас в будинок приїхало дуже багато людей, які їхали з Києва по дев'ять-дванадцять годин. І виявилося, що за дуже короткий термін всі продуктові запаси, які були в нас в льоху, закінчилися. Ви знаєте, і тут почалося щось неймовірне: місцеві мешканці, селяни, дізналися, що “у дачників немає ніякої їжі” і домовилися приносити все, що могли: сир, молоко, вершки, сметану, картоплю, овочі, яблука, сік, закрутки. Просто люди йшли і приносили продукти. Ніхто ж не знав, скільки це буде тривати. Може, треба було десь приховати якийсь шматок сала на потім. Я їм кажу, що ми не можемо заплатити. “Ну то й не треба. Коли будете мати, то заплатите. А не заплатите, то так буде”. І вони приносили не тільки нам: там ціла вулиця дачників і всім приносили їжу. Тобто, уявіть собі, ніхто ж не знав, скільки це буде тривати. Селяни в нас живуть важко, їм складно, але люди готові були ділитися тим, що вони мали».
Алла Бойко пригадує, що визначну роль у захисті Київщини від російського нападу стало швидке формування бригад тероборони. В тероборону пішли її чоловік і син, який пізніше казав своїй мамі: «От, я стою і я впевнений, що за мною стоять люди, які, якщо мене не буде, підуть далі, і що ми один одного оберігаємо». «І до цього часу там працює дуже серйозна тероборона, – наголошує наша співрозмовниця. – Тобто у людей – християнське ставлення один до одного і братерство, християнське братерство. Вони не декларують його. Це звичайні люди, які, може, іноді випивають, бувають трошечки хитрі, сваряться. Але головне – оце ядро християнське. І знаєте, воно, мабуть, не те що з діда прадіда, а закладено в генах, в крові, в житті».
