Пропаганда та історії за кадром
А одразу після вступу німецької армії та айнзацгруп (Айнзацгрупи — спеціальні групи Служби Безпеки (СД) Третього Райху, які офіційно мали завдання, рухаючись за передовими частинами Вермахту, «очищати тил» від «небезпечного елементу». Фактично вони організовували та виконували масові вбивства єврейського населення) — хвиля антиєврейського насильства, під час якого були вбиті тисячі євреїв, що поклало початок Голокосту в Україні. Епіцентром цього насильства був Львів, де за два тижні в двох хвилях насильства було вбито і найбільше в’язнів НКВС, і цивільних мешканців євреїв.
Обидві трагедії навіть через 80 років лишаються травмою для нащадків жертв. Довкола них ламаються списи, деякі аспекти стають предметами спекуляцій, наприклад щодо ролі місцевого населення в цих подіях. Дискусія щодо цих трагедій актуалізувалась в несподіваний спосіб після того, як соцмережа Facebook заблокувала дослідницю Устину Стефанчук за пост, в якому вона поділилась своєю складною родинною історією, зв’язаною з радянськими злочинами 1941 року.
В рамках обговорення цих подій хотілось би поділитись своїм баченням цих подій, феномену окупацій, злочинів окупантів, як насправді діє місцеве населення в цих умовах. І чи не найважливіше – що з цих історій окупації потрапляє в кадр фотокамери, а що лишається поза кадром, свідомо чи не свідомо. Це тема, актуальна для нас і досі не тільки через успадковані травми Другої світової війни, а і через умови російської агресії та окупації українських територій, яка триває і далі.
А знаєте що писалось в радянські часи про антиєврейське насилля у Львові на початку нацистської окупації? Нічого. Здавалось би чому? Така ж благодатна тема для радянської пропаганди. Але ні. Тому що комуністи розуміли, що якщо вони зачеплять тему вбивств євреїв на початку липня 1941 року, то неминуче потягнуть за собою і тему розстрілів нквдистами в'язнів у тюрмах в кінці червня цього ж року. Ці події настільки пов'язані один з одним, що їх розірвати просто неможливо. Навіть епіцентри вбивств — ті самі тюрми в обох випадках.
Один тоталітарний режим лишив "подаруночок" у вигляді трупів в'язнів для пропаганди іншого тоталітарного режиму, полегшивши йому організацію знущань та вбивств нещасних євреїв, які лишились на поталу новому окупанту. Комуністи то встигли втекти з міста, перестрілявши в'язнів і вивізши майно, награбоване на "освобождьонних тєріторіях". А от організувати евакуацію цивільних євреїв, чи хоча би просто попередити їх і закликати робити це самостійно, вони не спромоглись.
При тому що радянський режим очевидно знав, що роблять з євреями нацисти на суміжних окупованих теренах Польщі. Але було байдуже. Бо донедавна ще дружба нацистів з комуністами була дослівно "скрєпльонная кровью". Бо ще недавно нквдисти арештовували представників єврейської політичної, громадської та бізнесової еліти, нарівні з українською та польською. Бо гнали на Казахстан ешелони із висланими єврейськими біженцями, які відчайдушно шукали притулку хоч будь-де, тікаючи від нацистів. Так само, як гнали ешелони в тому ж напрямку із звичайними українцями та поляками, які з різних причин не сподобались «освободітєлям».
А коли "заклятий друг і союзнік" напав на СРСР — то на початках евакуацію комуністи трактували як панікерство. І це позбавило євреїв Західної України хоч якогось мінімального шансу на порятунок. Багатьом київським євреям через пару тижнів пощастило вже більше, коли, долаючи безлад, почали організовувати хоч якусь евакуацію. Але для євреїв Галичини і Волині це вже не мало жодного значення. Близько 99% з них були вже приречені на загибель…
Ну а євреїв, які були ув'язнені НКВС, чекісти також не забули розстріляти в тюрмах. В списках жертв представлені всі три великі народи, які жили у Львові до війни. Звісно що нацисти, які знайшли цих вбитих в'язнів, наказали мовчати про те, що серед них є євреї, а натомість пригнали вже інших євреїв під дулами гвинтівок, де багато хто знайшов свою смерть.
А потім про євреїв, вбитих нацистами, комуністи взагалі нічого не писали, за рідкісними винятками. Так ніби цієї третини населення міста взагалі ніколи не існувало. Хіба іноді, коли треба було написати щось про "рєакционную воєнщіну" ФРН та Ізраїлю, або "украінскіх буржуазних националістов". А в основному писали о "чєстних труженіках і актівістах убітих в пєрвиє дні захватчікамі".
На щастя зараз стало можливо говорити вільно про жертв радянської окупації та репресій і про нацистську окупацію та геноцид євреїв. Але чомусь останнім часом і далі лишається традиція звинувачувати в злочинах окупацій місцеве населення, яке по факту знаходиться між молотом і ковадлом в такий час. Деякі люди схильні звинувачувати українців в повальному антисемітизмі та колаборації з нацистами. Часом лишаються реліктові персонажі, на щастя маргінальніші за перших, які звинувачують цілу масу євреїв в злочинах комунізму. І якщо другі опираються як правило ні на що більше, ніж на власні упередження та незнання, то перші намагаються підкріпити це фотографією часів початку нацистської окупації, як надійним аргументом.
З часу винайдення фотографії вона стала надзвичайно цінним джерелом, за яким можна вивчати історичні події. Разом із тим, до фотографії треба ставити питання, схожі до тих, які ставлять до письмових документів. Наприклад, з якою метою вона з’явилась, наскільки достовірна, чи автор показав все, що створив і тп. А як на мене, до фотографії треба часто ставити запитання, в який спосіб фотограф показує те, що бачить, і що він лишає поза кадром, свідомо чи несвідомо.
Люди, які намагаються довести повальний антисемітизм місцевого населення в час нацистської окупації, а також ті, які покладають на євреїв злочини комунізму, забувають, що абсолютна більшість цивільних людей, 90+% не прагне вбивати. Ми звикли проклинати рід людський з різних причин, але навіть в час війни, коли моральні цінності піддаються найбільшому знеціненню, більшість людей не буде коїти злочини проти людей, вступаючи в НКВС/поліцаї/"МГБ ДНР". Може лишиться в стороні від жертв з різних причин (байдужість, бажання просто вижити і не лізти під кулю, нерішучість допомогти через різні обставини). Але навряд приєднається до вбивць.
І це видно по фотографіях з часів антиєврейського насильства початку липня 1941 року. В основному там натовп глядачів, поляків та українців (ми ж по обличчях не можемо визначити хто був ким), із різним спектром емоцій. А тих, хто б'є євреїв — всього невелика частина людей, часто на вигляд маргінали. Кримінальний елемент взагалі любить вилазити назовні в час війни, а особливо – в часи насильницької зміни влади. Чим не приклад "взяття METRO" та масовий вступ всілякого маргінезу в різні російські збройні формування?
А що найбільше мене бентежить в трактуванні цих історій — це відсутність спроби аналізу того, що є за кадром, які знімали німці. А за кадром відео та фотографій зі Львова початку липня 1941 року, відповідно, підбурливі промови німецьких пропагандистів та похмурі вбивці з числа німецьких айнзацгруп. На їх рахунку власне чи не найбільша кількість єврейських жертв в Україні, але вони дуже рідко протягом всього кривавого шляху по нашій землі потрапляли в кадр. Так само сталось і у Львові.
І якщо аналізувати лише фотографії, і не говорити про те, що ці німці робили у місті, то можна справді «дійти до мишей», як деякі доходять, кажучи, що українці, на відміну від нацистів, були ініціативними у антиєврейському насильстві. З цієї ж причини я надто прискіпливий до фотографій із окупованих територій на Сході та в Криму, які нібито мають показати "масову підтримку молодих рєспублік" та ненависть до України.
За кадром лишається той факт, що в час, коли одна армія покидає місто, а друга вступає, то як правило більшість населення лишається вдома, що по суті вірна тактика. Тому що обстановка неясна, армія, що відступила, може (а може і ні, ніхто не знає, бо інформація часто з чуток) здійснити контрнаступ з вуличними боями, завдати артилерійського чи авіаційного удару по місту, в якому накопичились ворожі війська. В час міжвладдя і встановлення нового режиму вилазять всілякі банди мародерів. Та і в будь-якому випадку в такий час нічого не працює, а тому ліпше сидіти вдома разом з родинами.
Це все львів'яни на той час вже добре знали, бо за плечима в них вже був досвід двотижневої облоги міста німцями та окупація Червоною Армією в 1939 році. А в 1941 вони пережили бомбардування німців та вуличні бої окремих відділів повсталих українців з Червоною Армію, під час яких червоні солдати в паніці відкривали вогонь по вікнах, де господарі мали необережність смикнути фіранки чи відкрити кватирки.
Тому як би хто не старався відшукати, але нема більшості львів'ян на фото, де зафіксовані знущання над євреями, за винятком купки виконавців і купи роззяв, яких зазвичай багато можна зустріти на місцях ДТП, пожежах, на початках заворушень та вуличних боїв. А якщо хтось буде казати, що ці фото чітко репрезентують тогочасних львів'ян — той буде сильно лукавити, м'яко кажучи.
А ще за кадром лишився героїзм. Відданість чоловіків чи дружин зі змішаних подружь, які оберігали в той час (і надалі намагались з усіх сил також) своїх єврейських коханих. Солідарність немалої кількості друзів. За кадром лишився митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, який запропонував рабину Єзекілю Левіну переховатись у своїх палатах, але на жаль той покинув резиденцію і був вбитий. Хтозна, може б він пережив, якби лишився. Його сина, Курта, митрополит власне переховав в час Голокосту і він пережив нацизм. Згодом Курт Левін намагався зі свого боку зробити все можливе, щоб увічнити пам’ять свого рятівника.
Німецькі армійські фотографи змогли зняти наслідки радянських злочинів у тюрмах НКВС і вони стали важливими ілюстраціями цієї трагедії. Вони зафіксували на плівку невелику частину знущань над євреями на початку окупації, але не масові вбивства, вчинені айнзацгрупами. Ці фотографи переслідували винятково свої цинічні цілі: накинути на всіх євреїв, чоловіків, жінок та дітей вину за злочини комуністів щоб полегшити розправу над ними.
Їм були не дуже цікаві інші місцеві люди. Вони трактували їх лише як місцевих «аборигенів» та «недолюдей», які, на відміну від євреїв, ще деякий час могли пожити, служачи на благо Рейху (але ні в якому разі, на думку нацистів, не опиратись, бо інакше ті розділять долю євреїв). Певно ці фотографи тішились і глумились, коли знайшлись деякі люди, що били євреїв. Але за своєю пихатістю вони не бачили ні в євреях, ні в неєвреях людськість. А тим часом вона існувала у жертвах, навіть в кадрі. Але найбільше людяність і тих, і інших існувала поза кадром.
Я міг би на цьому і завершити, але хотів би поговорити ще трошки про чужоземні окупації, фотографії, те що в кадрі і те що за кадром. Тому що співставлення різних досвідів, історичних та сучасних є дуже важливим.
На фотографії нижче – мітинг з нагоди відкриття пам’ятника Леніну у Львові в 1952 році, біля того самого Оперного театру, який потрапив на німецькі фото. Ми бачимо численний натовп народу, оперний театр, завішаний транспарантами і портретом «вождя». Якщо дивитись на цю фотографію і ні на що більше, то може скластись враження нібито масової підтримки львів’янами комуністичного режиму. Але це якщо дивитись лише на фото.
За кадром лишається той факт, що деякі станції Львова слугували не лише вантажно-пасажирському перевезенню, а з них ще і вивозили невинних людей цілими сім’ями на Заполяр’я та інші місця заслання. Що львівські тюрми були переповнені явними та уявними «врагамі народа», а в їхніх підвалах періодично відбувались розстріли. Що ще і досі на той час тривала боротьба оунівського підпілля (хоч і сильно ослабленого) за незалежну Україну, а на них полювали агентурно-бойові групи МГБ, які в перерві між ловами чинили безчинства по селах та містечка, бо «борьба с контрой все спишет». За кадрами спроби духовного опору та збереження своєї Церкви у підпіллі після заборони, вбивств та ув’язнення єрархів та священиків.
А ось ще одна фотографія. Це вже з нашої війни з Росією. Фотографія мітингу на честь якоїсь з річниць незаконного референдуму в окупованому Донецьку. Такі фотографії не раз вкидають в наш інформаційний простір із посланням, мовляв «нема за що воювати», бо там, мовляв «всі сепаратисти». Проте уважний глядач помітить перш за все те, що цей мітинг не стихійний, а зігнаний, очевидно за рахунок бюджетників, яких тримають окупанти на голодному пайку. А ще прискіпливіший спостерігач скаже, що лишається за лаштунками.
А за ними – російські куратори, російська армія та спецслужби. За кадром «підвали», через які пройшли тисячі місцевих українських активістів, військовополонених і просто цивільних, яким не пощастило там опинитись. Якщо дивитись тільки на цю фотографію, то ви не побачите на них, що Донецьк спорожнів наполовину, через те, що близько пів-міста не погодилось жити під п’ятою російського окупанта і покинули його з однією сумкою речей на людину. І на цих фото не видно, що в місті лишились ті люди, які потайки чекають на повернення українського війська в своє місто. А часом і роблять щось заради наближення цього моменту.
За кадром... Іноді стільки історій лишається за лаштунками і які роблять історію цікавішою. І складнішою... Тож давайте дивімось уважніше на те що нам хочуть показати і думаємо про те, чого немає на тому, що показують.
