"Добро є, браття, шанування книжне..."

Останніми роками в наукових і публіцистичних працях, присвячених питанням історії православ’я, а також духовної культури нашого народу, спостерігається суттєве — і здебільшого виправдане — зміщення акцентів у бік більш об’єктивного розгляду поставлених проблем. Це зв’язано з тим, що у вітчизняній історіографії радянського періоду тривалий час переважав дещо однобокий підхід до оцінки ролі церкви та її монастирської організації у житті суспільства. Багато хто з дослідників приділяв головну увагу соціально-економічному та політичному становищу церков і монастирів. А проте роль останніх як культурно-просвітницьких центрів та основних ідеологічних інститутів стародавньої Русі висвітлена, на наш погляд, недостатньо.

Як відомо, у Х столітті перед Руссю постала проблема підготовки освічених людей, священнослужителів. Важко не погодитись з думкою академіка Б. Раушенбаха, що «...головним дбанням Ярослава (Мудрого. — Авт.) стало створення власної, руської інтелігенції (попри всю умовність застосування даного поняття до тієї доби)» (Раушенбах Б. В. Сквозь глубь веков. «Коммунист», 1987, № 12, с. 104). На наше переконання, автор аніскільки не перебільшував, відзначаючи, що «...монастирі відігравали роль свого роду академії наук та університетів» (там же).

«З давньоруських часів, — відзначав архієпископ Дмитровський Олександр, — церква відігравала позитивну роль... створюючи перші школи — при монастирях, єпископських кафедрах. Духовна освіта була невіддільна від світської. Ця злука світськості з духовним була властива й першим у нашій країні вищим школам» (цит. за: Танчер В. К. Помісний собор Руської православної церкви. «Людина і світ». 1989, № 5, с. 49).

Печерський монастир з перших десятиліть свого існування (заснований у 1051 р.) став найважливішим книжним центром Київської Русі. Суворий Студійський статут велів усім ченцям, крім багатьох інших обов’язків, старанно займатися читанням. «Належить знати,— записано в 26-му пункті статуту, — що в ті дні, коли ми вільні від тілесних справ, ударяє книгар один раз у дерево і збирається братія в книгосховищі, й бере кожен книгу та читає до вечора. Перед калатанням же до світильничного вдаряє знов один раз книжний приставник, і всі приходять і повертають книги за записом, хто ж забариться повернути книгу, хай підлягає єпітимії».

Слід зазначити, що на Русь проникало багато різноманітної релігійної літератури: біблійні книги, патристичні твори, церковно-повчальні трактати, житія святих, повчання, збірки середньовічної мудрості. Крім цього, в монастирях знаходилось і багато світських творів: літописи (історичні хроніки), географічні описи («ходіння»).

У середовищі церковних ієрархів з’являються особи видатної освіченості, збирачі й цінителі книг. Джерела повідомляють, що значні — як на той час — бібліотеки мали митрополит Климент Смолятич, ростовський митрополит Кирил. До найосвіченіших представників церкви належав і митрополит Іларіон, автор відомого публіцистичного твору «Слово про закон і благодать». Просвіта проникала й у середовище світських феодалів та їхнього близького оточення. Внутрішні державні потреби, дипломатичні відносини, торгівля вимагали підготовки грамотних і обізнаних людей; отож у різних містах виникають, крім церковних, і світські, переважно приватні школи.

Книжна мудрість була у великій пошані в наших пращурів — про це свідчать численні записи літописців, наприклад, ось такий: «Велика бо буває користь від учення книжного... Се бо суть ріки, напуваючі всесвіт...» Одна з перших давньоруських книг починалася піднесеною похвалою читанню: «Добро є, браття, шанування книжне... Краса воїнові зброя і кораблю вітрила, так і праведникові шанування книжне».

На думку дослідників, книжковий фонд Київської Русі налічував десятки тисяч одиниць, про які до нас дійшли вельми неповні відомості.

Давньоруська держава у процесі запозичення й творчої переробки візантійської мудрості поступово створювала власний, своєрідний інтелектуальний потенціал.

Одним з перших ігуменів Печерського монастиря був літописець Никон, за якого й було запроваджено печерське літописання. При укладанні літописного списку в 70-х роках XI століття Никон використав «Сказання про поширення християнства», складене, за гіпотезою Д. С. Лихачева, на основі усних народних переказів. Мабуть, під впливом таблиць-пасхалій, що укладалися в монастирі, Никон надав своїй оповіді форми записів «по літах».

У «Перший Києво-Печерський звід», створений близько 1073 року, включено сказання про перших руських князів, їхні походи на Царград, а також Корсунська легенда (про похід Володимира Святославича на Корсунь у Криму).

У першій половині 90-х років XI століття в монастирі укладається «Другий Києво-Печерський звід», в якому невідомий автор розвиває ідею єдності Руської землі, започатковану Никоном.

У Зводі різко засуджуються княжі усобиці, лунає заклик до єдності для спільної боротьби зі степовими кочовиками — половцями. Автор прагне виховати любов до рідної землі й на прикладах давніших князів вплинути на нинішніх.

За княжіння Святополка (помер 1113 р.) Печерський монастир стає офіційним центром літописання. Укласти новий Звід було доручено ченцю Нестору. Він дістав назву «Повість минулих літ»; перша редакція була закінчена 1113 року.

Знаменитий М. М. Карамзін в «Истории государства Российского» пише про Нестора: «...обдарований розумом допитливим, слухав уважно усні перекази давнини, народні історичні казки; бачив пам’ятники, могили князів; бесідував з вельможами, старцями київськими, мандрівниками, жителями інших областей руських, читав візантійські хроніки, записки церковні й став першим літописцем нашої вітчизни».

Нестор прийшов у монастир сімнадцятирічним, під час ігуменства Стефана. Удостоївся дияконства; про його соціальне походження нічого не відомо.

До недавнього часу документально достовірних портретів Нестора не було. Проте 1980 року доктор біологічних наук О. І. Данилова, грунтуючись на дослідженнях мощей, створила графічний портрет (профільний варіант) Нестора-літописця — худорлявого, трохи сутулого чоловіка, на зріст близько 165 сантиметрів, з виразним і спокійним обличчям. «Лоб — високий і опуклий, ніс середнього розміру, зі слабо вигнутою спинкою...» Деякі морфологічні особливості свідчать про значне навантаження на великий палець правої руки й звичну сидячу позу з нахилом уперед. За даними сучасної науки, Нестор прожив 65 років.

Сучасні оцінки «Повісті» неоднозначні. Деякі дослідники, погоджуючись з думкою про те, що твір Нестора перейнятий ідеєю єднання Русі, стверджують, нібито «літописець заперечував світське єдинодержавство, вважаючи його неправедним і беззаконним» й ідеалізував династичне княжіння («каждо да держить отчину свою»). Робиться висновок, що в історіософії Нестора удільно-династичне княжіння визнається «єдино боговстановленою формою правління» (Замалеев А. Ф. Философская мысль в средневековой Руси. Л., 1987, с. 52—53). І далі: «Спираючись на удільні сили, церква стала намагатися всіляко обмежити й ослабити світське єдинодержавство, претендуючи на роль головного єднаючого центру» (там же, с. 35).

У другому джерелі, де розглядається монастирська ідеологія Феодосія і Нестора, зустрічаємо такий висновок: «...церква використовує удільну роздробленість для зосередження політичної влади в руках духовенства, що, природно, ставить її в опозицію до великокняжої влади. Це веде до зростання дестабілізації країни в обстановці воєнної активності степняків» (Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мыслители Киевской Руси. К., 1981, с. 69). Ця інтерпретація була піддана справедливій критиці збоку Л. В. Полякова та Г. М. Прохорова (див.: «Вопросы философии». 1989, № 8, с. 166-167).

На наш погляд, у «Повісті» скоріш підкреслюється звернутий до удільних князів заклик утримуватися від братовбивчих конфліктів на основі принципу «каждо да держить отчину свою».

Видається очевидним і висновок П. П. Толочка про значну роль православної церкви у справі збереження й відновлення єдності Русі. Він пише: «Побоюючись, що за умов політичної нестабільності й постійної боротьби між князями не будуть убезпечені земельні, фінансові й правові інтереси церкви, духовенство об’єктивно було зацікавлене у збереженні єдності Древньої Русі» (Древняя Русь. К., 1987, с. 207).

Другий суттєвий оцінний акцент міститься в роботі К. Маркса «Грецьке повстання». На його думку, головна риса, що відрізняє «православ’я від інших різновидів християнства, — це те саме ототожнення держави і церкви, громадянського і церковного життя. У Візантійській імперії держава і церква були так тісно переплетені, що неможливо викласти історію першої, не викладаючи історії другої. В Росії спостерігається таке саме ототожнення...» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 10, с. 122).

Повернімося, проте, до Нестора. Більш ранніми його творами були «Чтение о Борисе и Глебе» і «Житие Феодосия Печерского». Його перу належать також «Рассказ, чего ради прозвался Печерский монастырь», «Слово о первых подвижниках печерских» та оповідання про перенесення мощей Феодосія до Успенського собору, про напад половців на Печерський монастир, про вдалий похід Святослава Ізяславича на половців.

З 1113 року — часу зацаріння на київському престолі Мономаховичів, центр літописання переноситься до заснованого 1088 року Видубицького монастиря. Назву монастиря та його околиць легенда пов’язує з хрещенням киян Володимиром Святославичем. Коли скинутий у Дніпро дерев’яний ідол Перуна поплив за водою, кияни бігли уздовж берега й кричали: «Видибай, боже», — тобто випливай, приставай до берега. 1116 року ігумен Видубицького монастиря Сильвестр за дорученням Володимира Мономаха здійснив другу редакцію «Повісті минулих літ». Двома роками пізніше там же була створена третя редакція «Повісті», до якої включили «Повчання Володимира Мономаха». Таким чином, «Повість минулих літ» є результатом творчості кількох поколінь київських літописців.

Слід відзначити також виразну патріотичну тенденцію вміщеної у літописі церковної легенди про місіонерську мандрівку руськими землями апостола Андрія, який нібито залучив Русь до лона церкви ще на світанку історії християнства і передрік їй осяяне благодаттю Божою майбутнє. Ця легенда «мала цілком зрозумілий політичний підтекст, що став традиційним для давньоруської літератури: твердження про «первоапостольність» давньоруського християнства давало підстави для висновку про незалежність Русі від Візантії і мало на меті піднесення міжнародного авторитету давньоруської держави» (цит. за: Сидоренко О. Ф. Культура Давньої Русі. К., 1988, с. 2182).

Літопис і в наші дні не втратив свого історико-пізнавального й виховного значення, будучи джерелом благородних патріотичних почуттів.

У 60-і роки XII століття з ініціативи ігумена Акиндіна в Печерському монастирі знов ненадовго відновилося літописання.

У 20-і роки наступного століття в монастирі, який уже став Лаврою, створюється складний твір агіографічної (житійної) літератури, що наслідував візантійські взірці, — «Києво-Печерський патерик». У ньому знайшли відображення не тільки монастирські, а й загальнодержавні події.

У підґрунті твору — «Слово про побудову церкви Печерської» (Успенського собору. — Авт.), «Послання єпископа володимиро-суздальського Симона до печерського ченця Полікарпа», «Послання Полікарпа до ігумена Акиндіна». (Крім названих творів, Симон (помер 1226 р.) — автор дев’яти оповідань про Печерський монастир, названий ним головною святинею Руської землі; Полікарп — письменник першої половини XIII століття, автор одинадцяти оповідань про печерських ченців, що містять чимало побутових відомостей про ремесла й торгівлю).

За умов татаро-монгольського ярма оповідання Симона і Полікарпа пропагували найпрогресивнішу ідею — об’єднання руської землі як запоруки її незалежності, розквіту й могутності.

Твори Симона і Полікарпа були об’єднані й доповнені «Житієм Феодосія Печерського», написаним раніше Нестором, і «Сказанням про чорноризців печерських» з «Повісті минулих літ». У такому вигляді дійшов до нас найдавніший рукопис «Патерика», відредагований єпископом Арсенієм 1406 року. Здійснені з ініціативи ігумена Касіяна редакції «Патерика» 1460 і 1462 років були більш повними.

У «Патерику» підкреслюється думка, що славу монастирю створювали його кращі ченці: Агапіт — мистецтвом зцілення, Нестор — письменництвом, Лаврентій, що говорив древньоєврейською та грецькою мовами, — освіченістю, Алімпій — малярським талантом тощо. Отак за умов феодальної роздробленості «Патерик» нагадував про колишню славу й велич матері міст руських, підкреслював загальноруське значення Києво-Печерського монастиря.

У XIII столітті монастир став центром підготовки вищого духовенства. З XV століття він відроджується як значний культурний центр. У монастирській бібліотеці зберігались літописні, богословські й художні твори, багато з яких використовувались як ідеологічна зброя проти спроб окатоличення та ополячення українського населення.

Щоб утримати віруючих під своїм впливом, прихильники православ’я зібрали 1596 року в Бресті (одночасно з уніатами) свій собор, на якому піддали анафемі всіх владик і священиків, що пішли на унію з католиками. Архімандрит Києво-Печерської лаври Никифор Тур осудив єпископів-уніатів як «відступників» і голосував за відлучення їх від церкви. Його наступник Єлисей Плетенецький продовжував відстоювати Києво-Печерський монастир від уніатів.

На початку XVІІ століття, за архімандрита Плетенецького, в Лаврі створюється друкарня, що об’єднала вчених: історика Захарію Копистенського, лексикографа Памва Беринду, а також Тарасія Земку, Лазаря Барановича, Інокентія Гізеля та інших. У той час у Києві визначились два основні культурні осередки: братство і група вчених на чолі з архімандритом.

Інтенсивна видавнича діяльність Києво-Печерського монастиря фактично почалась з 1615 року — часу заснування друкарні. До возз’єднання України з Росією там було видано близько вісімдесяти найменувань книг, у тому числі дванадцять — польською мовою.

До літератури антиуніатської спрямованості, виданої у цей період, належать «Книга про віру єдину» і «Палінодія» Захарії Копистенського. У «Палінодії», написаній на захист Брестського православного собору проти унії, автор звинувачує уніатів у тому, що вони штучно роз’єднали народи, які споконвіку жили «в єдності й згоді». Свою думку він обґрунтовує екскурсом в історію Київської Русі й наводить літописні свідчення про подвиги й славу русичів ще в доісторичні часи. Особливу увагу З. Копистенський звертає на прославлення мужності й хоробрості запорізького козацтва (див.: Кашуба М. В. Истолкование отечественной истории деятелями Киево-Могилянской академии в борьбе против унии. К., 1987, с. 141). Немає сумніву, що військова організація запорозького козацтва і братства стали основним гарантом збереження релігійної та культурно-національної самобутності українського народу в період посиленої польсько-католицької та уніатської експансії.

У першій половині XVII століття пропаганда православ’я набула важливого соціального значення, бо майже всі православні парафії Правобережної України опинилися в руках уніатів.

Відомий вчений Памво Беринда 1627 року видав свій уславлений «Лексіконъ славеноросскій...», що не раз перевидавався і навіть був покладений в основу двох румунських словників XVIII століття. Під його впливом були укладені «Слов’яно-греко-латинський лексикон» Ф. Полікарпова (1704) та «Супрасльський старослов’янсько-польський лексикон» (1722). Словник П. Беринди відіграв важливу роль у розвитку мов українського, російського та білоруського народів.

1635 року в лаврській друкарні було видано польською мовою «Патерикон» С. Коссова, а 1638-го — «Тератургіму» А. Кальнофойського — книги, ідейно спрямовані проти католицизму та уніатства; вони мають також важливе значення для вивчення історії монастиря.

У Лаврі друкувалась і світська література: календарі, збірки віршів, праці з історії та мовознавства. Видання Києво-Печерської друкарні вирізнялись високим поліграфічним та художнім рівнем: гарними шрифтами, високохудожніми заставками, кінцівками, заголовними літерами тощо.

1674 року в Лаврі було видано «Синопсис» — короткий огляд вітчизняної історії з найдавніших часів до XVIІ віку; його автором був Інокентій Гізель. У цьому творі зроблено спробу висвітлити історію всієї землі Руської, а також ідеологічно обгрунтувати необхідність возз’єднання Лівобережної та Правобережної України з Росією. Понад сто років ця книга була єдиним шкільним посібником з історії. Цікаво, що права російських царів на «київську спадщину» І. Гізель, на відміну від московських публіцистів XV-XVI віків, обґрунтовував не так генеалогічними даними, як ідеєю кревної спорідненості «Великої», «Малої» і «Білої» Русі.

Обсяг роботи лаврської друкарні красномовно характеризують такі дані: 1765 року в ній щодня друкувалося до 4000 аркушів; за відомостями 1824 року в книгарнях монастиря продано книг на 53 тисячі карбованців.

Монастир був також неабияким учбовим центром. Так, восени 1631 року архімандрит Петро Могила заснував у приміщенні Троїцької церкви Лікарняного монастиря школу, аби, як він висловився, «юнацтво наставлялось в усякому благочесті, у добрих звичаях і вільних науках» (Хижняк З. И. Києво-Могилянская академия. К., 1988, с. 53). Близько 100 учнів, головним чином шляхтичі, вивчали в ній граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, теологію, музику.

Проте школа проіснувала недовго. Київське братство було занепокоєне, з одного боку, можливим підпорядкуванням справи виховання юнацтва конфесійним інтересам монастиря, а з другого, очевидно, не довіряло повністю Петру Могилі, що користувався підтримкою польського короля, мав дружні стосунки з деякими уніатськими ієрархами. Братчики висунули вимогу об’єднати Лаврську школу із Братською, розмістивши її на Подолі, на території братства та під його наглядом.

У Лаврі знаходились і відомі бібліотеки. У вогні пожежі 1718 року згоріла більша частина монастирського майна; тоді ж загинула і найдавніша, найбагатша книгозбірня. Архімандрит Іоаникій Сенютович, під керівництвом якого проводились відбудовчі роботи, сприяв і відновленню бібліотеки. Книги й рукописи надходили до неї з її філіалів у духовних закладах, що належали Лаврі: з Микільського лікарняного монастиря, печерних церков, Китаївської і Голосіївської пустиней, вотчинних церков. Крім того, бібліотека поповнювалась книгами з приватних колекцій.

У 1908 році в бібліотеці було 16 книг XVI століття і 203 — XVIІ століття. Серед них книги лаврського друку: «Анфологіон» (1619), «Иоанна Златоуста беседы на 14 посланий Св. Апостола Павла» (1623), «Лимонарь и Цветник Софрония, патриарха Иерусалимского» (1628), «Апостол» (1630) тощо. Багато книг латиною були надписані Петром Могилою та іншими представниками вищого духовенства.

У бібліотеці були книги з філософії, словесності, мовознавства, історії, математики, природознавства, економіки, сільського господарства, технології, медицини, військової справи. Зберігались тут і енциклопедії, різні збірки, календарі, каталоги, атласи, карти, плани, малюнки, журнали, газети. (Див.: Михаил (игумен). Систематический каталог книг библиотеки Киево-Печерской лавры. В 2-х томах. К., 1908, 1912 pp.).

Монастирська бібліотека розміщалась на хорах Успенського собору, а згодом на другому ярусі Великої дзвіниці. У ній було 30 тисяч томів, серед них — 429 рукописів слов’янською, латинською, польською, грецькою мовами і близько 50 рукописів XIV-XVI століть.

Відома бібліотека митрополита Флавіана налічувала понад 15 тисяч книг, серед яких було багато рідкісних і цінних видань, зокрема «Biblia Sacra polyglotta» у шести томах, з двома довідковими томами, відомі видання аббата Міня, одне з яких налічує не багато не мало 221 том, «Летописи Барония» (34 томи), «Русская историческая библиотека, издаваемая Археологической комиссией» (25 томів) та інші. Зберігались у бібліотеці й багатотомні архіви: Південно-Західної Русі, князів Воронцова і Куракіна, графів Мордвинових тощо. (Детальніше див.: Михаил (игумен). Систематический каталог книг библиотеки Высокопреосвященного Флавиана, митрополита Киевского и Галицкого. К., 1910, с. 111).

Картковий каталог був складений особисто митрополитом.

637 книг цієї бібліотеки присвячені загальній церковній історії, 1833 — руській церковній історії, 1049 — історії взагалі, 114 — мистецтву. Книги з філософії, психології, психіатрії, правознавства, географії, етнографії, статистики, педагогіки, історіографії, філології, а також енциклопедії і довідники складали 971 одиницю зберігання. У бібліотеці було 95 найменувань релігійних і 35 — історичних журналів. (У каталозі перелічені й приватні колекції старожитностей і рідкостей, у тому числі книжкових).

Ці бібліотеки, так само, як і багато інших, спіткала сумна доля. В усякому разі, нині в київських бібліотеках знаходиться лише незначна частина монастирських книг названих колекцій.

Величезна специфічна культурно-просвітницька роль церкви зумовлювалась, звичайно, не доктринально-конфесійними особливостями (хоча частково визначалась ними), а тим становищем, що його посідала церква в суспільстві. Вона функціонувала як ідеологічний, політичний, а з часом і як культурний інтегратор, забезпечуючи, зокрема, «теологічність світогляду середніх віків» і виконуючи десятки інших невластивих церкві функцій. Крім усього іншого, церква створювала солідний релігійно-філософський і церковно-історичний інтелектуальний потенціал зі значним історіографічним, фактологічним матеріалом, що мав певну вагу не тільки в царині богословських, а й широких суспільно-наукових знань.

Проте незважаючи на значний вклад Києво-Печерського монастиря в розвиток вітчизняної писемності, позиція Руської православної церкви, що всіма засобами підносить роль православ’я і його церковної організації в культурно-історичному процесі, на нашу думку, не враховує певною мірою історичні реалії. Гіпертрофуючи просвітницьку функцію церкви, богослови воліють делікатно замовчувати факти церковного обскурантизму й неправомірно відмежовуються від реакційної класової політики самодержавства у галузі народної освіти. Церква змальовується ними лише в невпинних турботах про освіту народу і в єдності з ним.

Слід, проте, зауважити, що в духовній культурі християнського періоду переважали ідеї провіденціалізму, загальної гріховності, есхатологізму. Йшла боротьба з реалістичними традиціями в культурі, особливо з тими, що містили соціально-критичні й антиклерикальні мотиви. Насаджувалось переважно схоластичне, авторитарне консервативне мислення й неприязнь до всього наукового. На рубежі минулого й нинішнього століть Руська православна церква загалом і її Києво-Печерський монастир зокрема діяли цілком у руслі офіційної доктрини «самодержавства, православ’я, народності», виступаючи з позицій консерватизму й великодержавного шовінізму. В цьому, однак, проявлялась не стільки вина, скільки біда державної церкви.

Аналіз взаємодії православ’я і культури вимагає враховувати можливості поза-релігійної участі церкви в культурному житті суспільства. Адже діяльність представників духовенства на ниві культури й просвіти визначалась не так релігійними, як патріотичними спонуками і стимулювалась нагальними потребами суспільства. Саме в цьому полягав прогресивний характер просвітницької діяльності церковних братств, Києво-Могилянської академії, друкарні Києво-Печерської лаври.

* * *

Нещодавно в пресі з’явилось сенсаційне повідомлення пенсіонера з Дрогобича Пантелеймона Василевського про підпалення Лаври агентами, яких Петро І підіслав під виглядом ченців, аби згоріли важливі історичні документи «ще з доби княжої епохи» («Літературна Україна» за 2 вересня 1990 p.). Дається два посилання: на архів священика Петра Лебединцева (Лебединця), матеріали якого автор, за його твердженням, бачив на власні очі, і на цей самий архів, але вже з оповіді Кисельова О. М., колишнього члена уряду УРСР.

Про сумні події 1718 року згадують усі відомі історичні джерела, на які посилаються у своїх працях історики різних орієнтацій. Проте жодного чи то прямого, чи то опосередкованого натяку на те, що це справа рук Петра І, ми ніде не знаходимо. Нема про це нічого певного ні в Михайла Грушевського, ні в Михайла Аркаса, ні в котрогось іншого з дослідників. Заперечує доцільність такого заходу з боку Петра І і колишній завідуючий відділом історії Києво-Печерського заповідника, найстаріший дослідник Лаври Василь Артемович Шиденко, до якого я звернувся з проханням прокоментувати згадувану статтю. На його думку, підпалення першого за значенням східнослов’янського монастиря розцінювалося б в історії як подія, рівнозначна підпаленню Рима Нероном, що, до речі, теж не доведено. Навпаки, є відомості про дії Петра І після пожежі: він жертвує на Лавру з власної казни п’ять тисяч карбованців, ще десять тисяч дали козацтво, міщани та деякі монастирі. За кошторисом архітектора, на відбудову було потрібно дев’яносто шість тисяч сто сорок чотири карбованці. (Докладніше — див.: Болховитинов. Описание Киевопечерской лавры... К., 1826, с. 24-25). Не можна не брати до уваги й того, що Петро І, протидіючи консерватизму російського духовенства, спирався на духовенство України.

До того ж, джерела, на які посилається Пантелеймон Василевський, нині не відомі, тому й твердження його залишається гіпотезою. (Примітка автора.)

На гроші, дані Петром І, можна було відбудувати пошкоджені споруди, які могли б служити і самодержавству. Однак ні за які гроші не можна було відродити втрачені під час пожежі українські святині. Отож суперечності в діях Петра І, можливо, і немає. (Примітка редактора.)

* ВАСИЛЬЄВ Олександр Анатолійович народився 1958 року у Чернігові. Випускник історичного факультету Київського педагогічного інституту. Пов’язав своє життя з вивченням історії релігії та атеїзму. Закінчує аспірантуру з обраного фаху. Вивчає історію розвитку християнського віровчення. Дебютував у нашому виданні в 1988 році.

Людина і світ. — 1991. — № 2. — С. 43-50

Олександр ВАСИЛЬЄВ *