"Те, що відбувається, не на сакраментальному рівні, а на рівні соціально-релігійному – це все суттєво залежить від того, що відбувається в країні взагалі, в політичній сфері зокрема"

— На Вашу думку, які події 2009 року справили найбільший вплив на релігійне середовище України?

— Ми не можемо знати, які об’єктивно події були найбільш впливовими, бо для цього потрібно знати майбутнє. Можливо в цьому році народився видатний релігійний діяч, який змінить історію України.

Але із того, що ми з очевидністю знаємо, найбільший вплив на релігійне середовище в Україні справив Його Святість Патріарх Кирил. Мені здається, що його доктрина Руського світу є більш небезпечною, ніж це усвідомлюється сьогодні. Українська еліта несерйозно поставилася до доктрини Руського світу, подумавши, що всім очевидна утопічність та помилковість цього проекту. Але ж ця доктрина має очевидний вплив. Політичний смисл доктрини наступний: «Україна зробила колосальний внесок в імперію, фактично українці були серед творців імперії, хоча і не все було вдало. Зараз же українці спробували жити самі і спробували самостійно брати участь у справах світу. Але «український проект» виявився невдалим і ніхто на Заході не хоче бачити Україну успішною. А разом Росія і Україна зможуть змагатися із Заходом». І в середині України є попит на такого роду ідеї.

Патріарх із доктриною Руського світу апелює до російського чинника, до українських росіян. Український націоналізм 1990-х років не був ворожим до росіян, які мешкають в Україні, не відділяв їх від суспільства. Але з іншого боку самі українські росіяни не відділялися так, як вони виділяються зараз. В 1990-ті організації українських росіян перебували на маргінесі. А зараз росіяни України стають самостійною реальністю. Українські політики, та ж Партія Регіонів, вже побоюються, усвідомлюючи, якого джина випускали із пляшки цією темою російського фактору в Україні. І тому в Криму віддають ініціативу іншим організаціям – Російській общині Криму. А от Патріарх нічого не боїться. Він, навпаки, хоче розхитати ситуацію в Україні. Він свідомо апелює до росіян України.

Ми не знаємо, наскільки великий вплив доктрина Руського світу Патріарха Кирила справить на Україну, але ми бачимо, що ця доктрина спрямовується на те, щоб такий вплив був. Цей фактор може дуже серйозно дестабілізувати ситуацію в Україні.

Ми не знаємо, якими є його «домашні плани», наскільки він серйозно ставить «священство» над «царством». Але те, що він в Україні робить своєю доктриною «Руського світу» — це не безневинна річ. Це серйозніше, ніж випливає із обговорення в Інтернеті та ЗМІ.

Отже, для України Патріарх Кирил і його доктрина «Руського світу» — це головне, що сталося в 2009 році.

— Якщо ми вже визначилися із тим, що доктрина Патріарха Кирила – це головне, що було в 2009 році, то виникає наступне важливе питання. Чи виявилися Українська Держава, українські Церкви, українські православні Церкви готовими до нового обличчя Московського Патріархату?

— Ясно, що Україна сьогодні – це легка здобич. Навіть кілька років тому, Патріарх і його доктрина не були б такими небезпечними. Але зараз – хаос. Зараз вся увага політиків прикута лише до конфлікту еліт. Консолідації немає, а зрадників – повно. Держава навіть не формулює, яким чином вона може відповісти на доктрину Руського світу.

Ну а Церкви здивували. Церкви якось аж заклякли перед Патріархом. Церкви виявилися не те, що неготовими, а паралізованими.

— Чи існує надія, що в 2010 році, після президентських виборів, Українська Держава і Українські Церкви почнуть шукати альтернативної доктрини?

— Думаю, після виборів мало що зміниться, незалежно навіть від того, хто буде Президентом. Щоб відповідати доктрині Патріарха Кирила, мало б в Україні бути державне проектування. Тобто проектування в культурі, в політиці. Державне проектування взагалі: якою буде Україні в 2015, 2020, 2025 році... Хоча й існують відповідні інститути стратегічних досліджень, але немає інтересу до державного проектування в цих інститутах. І немає суспільного попиту на таке проектування. І дуже важко уявити, як це проектування могло б бути реалізованим за нинішніх умов хаосу. Тому при самому кращому розвитку подій в 2010 році мала би бути відтворена політична керованість. Мова йде не про придушення демократичних свобод. Мова йде про те, щоб відтворити керованість державним апаратом, створення проекту економічного розвитку, проекту збереження держави.

Важливо усвідомлювати: те, що відбувається, не на сакраментальному рівні, а на рівні соціально-релігійному – це все суттєво залежить від того, що відбувається в країні взагалі, в політичній сфері зокрема. Наприклад, реалізація замислу про єдину помісну Православну Церкву залежить напряму від того, що відбувається взагалі з країною. І якщо по країні роз’їжджають дячки і кажуть: «ще три роки потерпіть, все буде харашо, вже чепуха залишилася; не продавайте Русь, ми скоро це діло прикриємо», — то ні про яку єдину Церкву не може йтися.

— Ясно, що була б цікавою поява альтернативних концепцій, які могли б змагатися за вплив із концепцією Руського світу. Чи можна очікувати розвитку цікавих концепцій з боку українських Церков?

— Українські Церкви не змогли ще до кінця розробити київську ідею і захопити нею маси. Або хоча б зробити цю ідею такою, щоб нею можна було захопити народ. Але ця справа не безнадійна. Є одна важлива обставина: в Україні ясно усвідомлюють, що для спасіння християнину не потрібні ані концепція Руського світу, ані Київська ідея. Але, якщо Церква виходить назустріч до суспільства, то вона починає богословствувати соціально. Адже Церкві не байдуже, яким суспільство буде до кінця днів цього світу. Тому Церква хоче перетворювати ціле суспільство, і тоді Церква думає, із чим їй звертатися до людей. І соціальні ідеї Церкви не можна замінити якоюсь політичною концепцією, яку трохи підмастити церковним жаргоном. Не можна замінити соціальну теологію політичними текстами, які замасковані кількома цитатами із Писання чи Патріарха.

Позитивні зміни помітні в офіційних документах УАПЦ, інших українських Церков. Але потрібною була б поява видатних соціальних богословів.

І можна надіятися на появу нових видатних богословів в Росії. Але Росія докладає зусиль до того, щоб такі богослови у них з’явилися. В них є менеджерські рішення щодо підготовки кадрів, щодо наукової роботи навколо «Православної енциклопедії». В Україні необхідно подумати, як підготувати ґрунт для появи власних видатних теологів. Це можливо зробити. Наприклад, сьогодні українське релігієзнавство ні в чому не відстає від російського. Скоріше навпаки. Тому необхідно працювати.

Цікаві соціальні вчення могли б народитися в українських неправославних Церквах. Раніше українські протестанти вважали, що Писання достатньо, а все інше – це непотрібна філософія. Але сьогодні вже є протестанти в Україні, які вважають, що необхідно думати про місце Церкви в суспільстві, про те, якою повинна бути їх позиція щодо стрімких суспільних змін.

УГКЦ могла б створити цікаву для України християнську соціальну концепцію, яка була б сучасною і альтернативною щодо ідеї Руського світу. УГКЦ багато робить, щоб її не сприймали як Галицьку Церкву. Вона намагається виправдати власне існування не лише посиланнями на традицію, але і доводячи власну незамінність для України як універсальної християнської Церкви.

Тому справа із формулюванням альтернативних концепцій не є безнадійною, 2010 року ми щось цікаве побачимо із боку Церков України. Соціальна концепція необхідна і сама по собі, бо Церкви мали б сформулювати зрозуміло для сучасної культурної людини як вони ставляться до глобалізації, до кризи, до майбутніх перспектив.

Автори концепції Руського світу просто лякають глобалізованим світом, як світом панування однієї Америки. Але не можна думати, що глобалізація тотожна американізації, що глобалізація переважно є негативним явищем. Глобалізація почалася давно, ще з появою друкарського верстата. Потім людина здійснила кругосвітнє плавання. З’явилися газети. Виникли сучасні політичні нації – за допомогою газет. Глобалізація давно розпочалася і вже ніколи не зупинялася. І тому проект Руського світу є таким, що неадекватно вчить про глобалізацію, вводить в оману. І ясно, що можна і треба чекати появи більш реалістичних християнських соціальних концепцій від Церков України.

— Чи сталося щось несподіване в 2009 році?

— Мене здивувала одна річ в 2009 році. Починаючи з 1992 року, впродовж багатьох років всі соціологічні дослідження в Україні показували, що людей, які відносили себе до Київського Патріархату більше, ніж Московського. Відомо, чим це пояснювалося. Ця перевага досягалася за рахунок людей, які не є практикуючими віруючими і які відносили себе до Київського Патріархату (а не до Московського), описуючи власну ідентичність. Коли при опитуванні із назви УПЦ МП прибирали МП, то більшість людей говорили, що належать просто до УПЦ, а не до УПЦ КП. Те, що це питання ідентичності, а не реальної конфесійної належності, видно із такого прикладу. В 1995 році в Сімферополі було дослідження, при якому третина опитаних вибрала варіант, що належить до РПЦ, хоча ніякої РПЦ власне в місті не було.

В цьому році одне із досліджень показало, що до Московського Патріархату належить більше, хоча з досить невеликим розривом, але більше. І ще одне дослідження показало невелику перевагу МП над Київським Патріархатом. Такі результати необхідно перевіряти, думати над факторами, які спричинили до таких змін. При цьому перше дослідження приводилося в 2008 році, до виборів Патріарха Кирила, а результати були презентовано в березні 2009 року.

Чи підтвердиться ця тенденція в майбутньому? І якщо підтвердиться, то про що ці результати нам говорять? Чи це означає, що віруючі стали більш свідомі власної церковної належності? Адже ясно, що до МП завжди належало більше людей, ніж до КП. Або це пов’язано із зростанням впливу російського чинника на Україну? Про зростання російського впливу ми сьогодні говорили. Саме тому більша кількість опитаних почала пов’язувати себе із МП, тому що ідентифікують себе із промосковськими настроями. Це припущення, які треба перевіряти за допомогою нових досліджень.

Ось в Росії такі дослідження є, їх проводить Фінська Академія Наук, яка цікавиться розвитком релігійності в Росії. А у нас дослідження різнопланові, і не можна порівняти 1993 і 2003 рік, 1999 і 2009 роки. Доводиться працювати із результатами різних досліджень, і це вже робить пояснення процесів, які відбуваються в релігійній сфері України, більш гіпотетичними.

— Ви вважаєте, що переговори, які відбувалися в 2009 році між Православними Церквами України, є безперспективними?

— Я вважаю, що навіть в тому випадку, коли немає надії на об’єднання, потрібно вести переговори. Адже це той випадок, коли процес не менш важливий, ніж результат. Якщо люди будуть говорити і дивитися в очі, то може бути порозуміння. Але вже виховане ціле покоління людей, із якого одні знають, що «це безблагодатні, які попадуть в пекло», а інші знають, що «це п’ята колона і тому не може бути ніякої розмови».

Таким чином, якщо розбирати майбутнє переговорів: який буде перший крок, другий, то звичайно, що на третьому кроці начебто впираємося в стіну. Але дуже можливо, що ця стінка обвалиться. Які передумови цього? Я виходжу з того, що більшість українського суспільства за те, щоб була єдина помісна Церква. В усякому випадку тих, хто хоче такої Церкви, більше, ніж тих, хто не хоче чи є байдужим до цієї ідеї. Це однозначно показують соціологічні дослідження. І люди, які бажають єдиної помісної Церкви, є в кожній із Церков. Був випадок, коли в Косівському районі люди зібралися і оголосили, що вони вже єдина Церква, визнають один одного і тому подібне. Є суспільна потреба в такій Церкві. І дуже важко пояснити віруючим УАПЦ і Київського Патріархату на місцях, чому вони досі не в одній Церкві. І можна скільки завгодно говорити про канонічність, але українці абсолютно цього не розуміють і запитують: «Чому в албанців своя Церква є, а у нас немає?». І якщо українцям ви розказуєте про єдність, яка вища за партикуляризм, то виникає питання: «Чому ж в єдиній Церкві не на есперанто говорять, а російською?». Очевидно, що ті, хто критикують український націоналізм, виступають фактично з позицій російського націоналізму. І це помітно, дуже помітно. І тому єдина помісна Церква в Україні колись буде.

Єдине, що може стати на заваді: якщо не буде України, то не буде єдиної Церкви. Якщо ж Україна буде, то Українська помісна Церква таки з’явиться.

— Що було найбільшою інтелектуальною подією 2009 року?

— Такою подією стало остаточне прощання із теорією секуляризації. Цього року було 80 років Бергеру, який був одним із теоретиків секуляризації і сформулював в своїй книзі «Священна завіса» її оперативне визначення як процесу, в ході якого релігія полишає публічну сферу. Серйозні дослідники ніколи не казали, що релігія зникне. Але теоретики секуляризації говорили, що з модернізацією суспільства релігія полишає політику, культуру, і закріпляється лише в людських душах. І от в зв’язку із ювілеєм Бергера вийшло багато статей, і навіть книжки, в яких практично всі дослідники констатували, що теорія секуляризації виявилась невірною.

Смерть теорії секуляризації означає, що у соціології релігії немає парадигмальної теорії. У XIX і XX століттях теорія секуляризації пояснювала, що відбувається з релігією взагалі. Цікаво, що Бергер у 1968 році писав: «На початку XXI століття релігійних осіб вірогідно вдасться віднайти лише в маленьких сектах, які тулитимуться одна до одної у спротиві секулярній культурі». А 1996 року він же написав: «Сучасний світ, за кількома винятками, є так само нестямно релігійним, яким він був завжди, і то подекуди – ще релігійнішим, ніж колись». Теорія секуляризації перебільшувала релігійність суспільства в минулому. Тому що ми всі звичайно вважаємо, що наші предки були набагато побожнішими за нас самих. Між тим, якщо підняти документи, то виявиться, що релігійність була завжди приблизно однаковою. Наприклад, у 1800 році в Сполучених Штатах Америки в церкви ходило менше людей, ніж у 1900 році. І це при тому, що Церква виконувала важливі соціальні функції. Зараз релігійні діячі нарікають, що народ мало ходить до церкви, але те саме вони писали і у звітах до Синоду до революції. Релігійність значно не змінюється, змінюються її форми, і то не у всіх країнах.

— У традиційних суспільствах релігія була суспільним інститутом, що забезпечував єднання. Чи здатна сьогодні релігія виконувати цю функцію в суспільстві?

— Релігія, і навіть Церква, — здатна відігравати роль фактору, що єднає людей. Така можливість є в Україні, і навіть є на Заході. Церква на Заході опинилася вперше в ролі, що вона є просто Церквою. Раніше було дуже сильне захоплення соціальним служінням, а тепер є суспільство, в якому базові потреби у людей задоволені. Раніше Церква намагалася бути місцем людського спілкування, але зараз є багато альтернатив. Раніше Церква була інструментом ідентичності, а тепер є інші способи віднайти і ствердити власну ідентичність. І процеси «розцерковлення» на Заході пов’язані із тим, що Церкви ще не зрозуміла, що вони тепер є просто Церква, і ніщо інше. Вона намагається ще бути і соціальним закладом, і культурним клубом.

Люди не ходять в церкви, але вдаються до духовних практик, таких як медитація. Західні європейці мають потребу в духовності, але і Католицька Церква, і протестантські Церкви, не знають, що з цією людиною робити. Вони кликали людину до вертикального зв’язку – зв’язку із Богом, але настільки звикли налагоджувати горизонтальні зв’язки, що тепер не знають, що з цим робити. Але існують і США, де Церква виконує багато функцій. І є Мальта, де населення демонструє послідовну релігійну поведінку. В Ірландії, на Кіпрі, в Польщі є послідовна релігійна поведінка. Так що можливо все, і нам тільки потім доведеться пояснювати, чому із релігійністю в Україні сталися саме такі зміни.

Важливо зрозуміти головне: сьогодні Церква знаходиться в конкуренції з багатьма соціальними і культурними інститутами за те, щоб бути фактором єднання. Церквам, щоб продовжувати єднати людей, необхідно пропонувати такі ідеї, які були б «конкурентоздатні» в порівнянні із культурними ідеями і які були б цікавими для суспільства.

Київ, 30 грудня 2009 року

Світлина зі сайту тижневика "Фокус"