"У концтаборах для віруючих різних віросповідань люди молилися разом, спільно досвідчували істини віри"

Наша українська земля глибоко напоєна кров’ю мучеників. Їхнє свідчення становить унікальні розділи мартирологу Церкви ХХ століття і має велику силу й глибоке значення для народу України. Адже мова йде не лише про кількох відважних християн, а про мучеництво цілого народу. В концтаборах для віруючих різних віросповідань люди молилися разом, спільно досвідчували істини віри. Разом чекали визволення. Саме вони стали наріжним каменем у фундаменті міжцерковної єдності, яка помалу будується у нашій багатоконфесійній державі. Директор Католицького медіа-центру о. Павло ВИШКОВСЬКИЙ досліджував тему переслідування римо-католиків у СРСР.

— Отче Павле, Ви є автором книги «Переслідувана Церква. Католики України в часи комуністичного режиму». Які найважливіші аспекти цієї широкої теми Ви висвітлили у праці?

— В Україні, на жаль, мало відомо про переслідування Римо-Католицької Церкви. Отож мені здавалося справедливим, що настав час віддати шану героїзму тих визнавців християнської віри, які в найскладніший період, у часи радянського правління, страждали від жорстоких переслідувань за свої релігійні переконання. Їхнє свідчення становить унікальні розділи мартирологу Церкви ХХ століття і має дуже велику силу й надзвичайно глибоке значення для народу України. Безліч людей зіткнулися з насильством і смертю, але не зреклися своєї віри. Сотні тисяч українських чоловіків та жінок — католиків-християн – протягом довгих років платили дорогу ціну за свою відданість Христові. Саме тому я забажав пригадати сповідників і мучеників, тих скромних осіб, які ще вчора, живучи серед нас у містах чи селах, хоробро йшли з Христом і боролись за Христа.

Я запропонував записати їхні імена, щоб дати право голосу тим, які мовчали протягом 75 років, але були прикладом мені та багатьом іншим і супроводжували нас духовно на нашому шляху. Я намагався також висвітлити діяльність Церкви, яка з великим ризиком пережила в підпіллі період важких випробувань: переслідування, допити в КДБ, ревізію, ліквідацію чернечих орденів і ув’язнення єпископів, священиків та мирян. Метою комуністів було знищити Церкву, вони намагались зробити це різними способами і в різних місцях, використовуючи закон як зброю. Отож у своїй книзі я щиро хотів говорити від імені “мовчазної Церкви”, тому що відчував цей обов’язок, як писав Б. Каплицький, “говорити про страждання сучасних сповідників і показати їхнє свідчення совісті людства”.

Церква теж спонукала мене це зробити, оскільки саме Наступник Петра підкреслив, що: найбільша шана, яку всі Церкви віддають Христу, – це наближення людям Всемогутнього Відкупителя за допомогою плодів віри, надії та любові в чоловіках і жінках усіх мов та рас, які йдуть за Христом у різних формах християнського покликання. Необхідно було врятувати від забуття спомин про тих, хто, незважаючи на невимовні муки і життя в тяжких умовах, залишився вірним Христові аж до кінця. Вони дали нам особливий урок віри, відкрили сенс життя, показали, в чому полягають справжнє щастя і справжня свобода: не піддаватись ворожій силі, яка знищує тих, хто не поділяє її бажань і віри. Вони не купилися на фальшиві обіцянки щастя без Бога, а завойовували його з допомогою Божої благодаті, часто проливаючи свою кров. У книзі я намагався звернути увагу на джерело їхньої внутрішньої сили і, сторінка за сторінкою, описати Голгофу мільйонів людей української землі.

Протягом багатьох років я плекав бажання працювати над темою свідчення віри Римо-Католицької Церкви в Україні з двох причин. Першою з них була вдячність моєму родичеві, який заплатив кров’ю за свою відданість Христові. Саме його свідченню віри завдячую тим, що я сьогодні віруючий і належу до Церкви. Його живцем закопали в землю за те, що він молився розарій. Тим, що я сьогодні є священиком і можу щодня відправляти Євхаристію, завдячую нашій сім’ї, яка берегла віру як великий скарб. Мої батьки навчили нас захищати віру ціною страждань. Нас неодноразово переслідували за наші релігійні переконання. В юності я пережив це сам. Я один на весь клас ходив до костелу. За це деякі вчителі знущалися з мене в присутності моїх однокласників: ставили на коліна, погрожували мені, а вчитель фізики постійно говорив: “Ти ніколи не будеш священиком”.

А другою причиною було бажання висвітлити історію тих католиків, які померли через свідчення своєї віри. Це б мало стати поштовхом для тих, хто через страх не міг розповісти про своє життя.

Моїм першочерговим завданням у праці над книгою було встановити реальні факти. У селі Окладному, частині моєї парафії в Барі, в 1933 році тільки за одну ніч було депортовано через віру до табору 90 чоловіків, які більше не повернулися додому. Чотири роки потому інші 360 сімей з тієї ж самої причини були вислані на Кавказ і в Казахстан. Вони також не повернулись. В моїй парафії забирали християн вночі, щоб розстріляти чи відправити до табору. У Вінниці, за 60 км від Бара, значна частина населення була вбита, а перед тим тих людей змусили викопати собі могилу довжиною в три метри. Ймовірно, багато людей було вбито без суду і слідства, чимало померло через тортури у в’язницях. Майже в кожній сім’ї було когось арештовано чи вбито. Коли влада в 1937 році хотіла знищити наш храм, то не змогла досягти своєї мети, тому що вірні охороняли його протягом двох місяців, вдень і вночі. Вони лягали під трактори, щоб перешкодити знесенню. 22 грудня 1937 року прислано військових. Кожному вірному солдати прокололи голову, пропустивши металевий дріт через вуха, і цим же дротом їх зв’язали і повісили на стіні навкруг храму. Люди воліли краще померти, аніж зрадити Христа. Завдяки їхній вірі моя парафія є одною з небагатьох в Україні, яку не було знищено в період соціалізму.

— На Вашу думку, радянський режим у переслідуванні релігії та Церков мав додатковий етнорелігійний мотив – адже зазвичай римо-католиками були поляки або чехи?

— Зі статистики видно, що Католицька Церква за кількістю вірних в Радянському Союзі була на четвертому місці після Православної, ісламу та юдаїзму. Вона була не лише значною релігійною й соціальною, а й політичною силою, завдяки приналежності до неї вірних з різних країн. До Католицької Церкви в УРСР належали різні етнічні меншини – поляки, німці, литовці, латиші тощо, якими цікавились уряди їхніх країн. Мало того, Апостольський Престол мав міжнародний авторитет, у нього були дипломатичні контакти з усіма країнами Заходу, які не залежали від СРСР, а, отже, не підпадали під його контроль. Тоталітарна радянська система, щоб виправдати свої економічні й соціальні поразки та терор щодо громадян, потребувала внутрішнього ворога. Під приціл було взято Католицьку Церкву. Оскільки багато священиків й мирян були поляками чи німцями, тобто людьми різних національностей, вже від початку, щоб не виявити світові правду про ситуацію католиків в Україні та щоб уникнути іноземного дипломатичного втручання, щодо них проголошувались політичні вироки без суду та слідства. Священиків переслідували, звинувачуючи їх у закликах знищити радянську владу та у шпигунстві на користь Ватикану чи країн їхнього походження. Такі дії були спрямовані на те, щоб виправдати себе перед іншими країнами й водночас нищити церковні установи.

У 1918-1929 роках було засуджено 70 священиків за звинуваченнями у шпигунстві на користь Ватикану. 30% заарештованих одразу розстріляли, решта терпіли принизливу працю і постійний психологічний тиск, були позбавлені найелементарніших людських прав. Прикладів таких засудів можна навести чимало.

Приміром, отець Владислав Буковинський завжди тримався осторонь від політики, та, незважаючи на це, був звинувачений у політичних злочинах і висланий у Сибір. Як він сам розповідає, у хвилини слабкості дорікав Ісусові за те, що його несправедливо звинуватили: до страждань фізичних додавалися ще й духовні муки. Але досить швидко священик вийшов з цього духовного смутку, зрозумівши, що його присутність у Сибіру необхідна для товаришів по скруті. Він усвідомив, що якби священики не були депортовані, ніхто інший не міг би принести Добру Новину людям у концтабір.

Отець Йосип Кучинський, який працював у м. Барі Вінницької області, був засланий у Казахстан, а згодом поїхав до Таїнчі, де жили вже двадцять років вірні, вислані з Волині й Поділля. Цю подорож він згадує так: “В околицях Таїнчі в 26 округах жили поляки..., було їх близько двадцяти тисяч осіб, що тривали у вірі, незважаючи на те, що вже понад двадцять років не бачили священика. Були разом, взаємно підтримували один одного, і це полегшувало виживання... Коли я почав працювати в Таїнчі, люди з усіх сторін прибували до храму. В спеку чи холод, а взимку і в морози та сніг люди приїжджали автобусами з населених пунктів, розташованих за 40-80 кілометрів від костелу”.

Комуністи засуджували священиків і мирян, намагаючись їх знеславити. У більшості випадків їх звинувачували в пропаганді проти радянської влади, співпраці з ворогами — шпигунами зі Сполучених Штатів чи агентами Ватикану, в грошовій контрабанді, у тому, що вони намовляли селян під час Таїнства Сповіді не піддаватися колективізації, у створенні революційних груп, у відправлянні Служби Божої, у розповсюджуванні католицької літератури. Обвинувачення німецьких священиків відрізнялися від обвинувачень священиків-поляків: німців звинувачували в організації фашистської контрреволюції, у шпигунстві для їхньої країни та Ватикану, в агітації проти колгоспів, а поляків – у тому, що вони є шпигунами власної влади. Священики і ченці не підлягали груповим процесам, їх судили поодинці, ізолюючи від інших аж до оголошення вироку, і це ще збільшувало їхні страждання. Попри безпідставність обвинувачень, священиків засуджували на десять і більше років концтаборів.

У 30-х роках усі священики були звинувачені в тому, що мають зв’язки з міжнародною бюрократією, яка під керівництвом Ватикану готувалася захопити радянську територію. Всі вони були засуджені на більш ніж десятирічний строк, і більшість з них спочатку були в “політізоляторі” (у повній ізоляції), а потім переведені до концтабору на Соловки, де продовжувалась їхня “хресна дорога”, сповнена різних страждань. І знову маємо реальні факти.

Отець Матей Бринчак з Луцько-Житомирської дієцезії, який працював у Бердичеві, був заарештований у листопаді 1930 року і засуджений на 3 роки в’язниці разом із групою своїх парафіян.

Отець Казимир Наскренський з тієї ж дієцезії перетерпів немало страждань, його прослуховувало ГПУ, в нього часто робили обшуки. 9 вересня 1930 року його заарештували на залізничному вокзалі в Києві. Священик повертався з Полонного, куди поїхав, щоб уділити Таїнство Миропомазання групі парафіян. Під час слідства, що тривало 10 місяців, він пережив 70 страшних допитів. Був засуджений “трійкою” і відправлений до політізолятора в Ярославль. Покарання стало ще суворішим, коли в отця знайшли журнал з фотографіями Папи і кардиналів.

Отець Мирослав Наркушевський, як свідчать акти слідства, 2 лютого 1930 року був заарештований, бо вирішив залишитися в Радянському Союзі, щоб захищати релігію.

У травні 1930 року в Харкові засудили одразу 30 католицьких священиків, більшість з них були поляками. Багатьом з них спочатку винесли смертний вирок, а потім замінили його покаранням від 8 до 10 років у концтаборі, як читаємо у фотокопіях судових актів. У деяких випадках підставою для арешту було те, що священики відмовлялися розповідати, що люди говорили на сповіді. У березні 1930 року заарештовано отця Йосипа Жмигродського, настоятеля храму св. Миколая в Києві, через те, що в проповідях заохочував людей “не зрікатися віри”. Під час допиту він заявив: «Причиною наших арештів, на мою думку, є бажання влади закрити храми. Для досягнення цієї мети уряд вибрав арешти. Те саме думають священики, з котрими я зустрічався: ніхто з нас не може уникнути долі Наскренського... і всі ми готові на це... Принаймні я не почуваюсь винним».

У 1929-1931 роках в Україні було заарештовано 142 католицьких священики. Це був останній етап колективізації, і люди, як стверджувала влада, «не хотіли здавати свою родючу землю в колгосп, тому що були під впливом католицьких священиків». Зокрема, отець Олександр Васильєв, родом з Дніпропетровська, був заарештований у 1931 році. В його кімнаті знайдено зображення Папи Пія Х, Апостольського адміністратора Москви П’єра Евжена Нево і святої Терези від Дитятка Ісуса.

З 1939 року в Римо-Католицьких парафіях на Західній Україні працювали священики з Польщі, тому що ця територія належала до Польщі. Уряд у 1937-1938 роках звинувачував священиків у приналежності до Польської Військової Організації, заснованої Йосипом Пілсудським у 1914 році з метою завоювання незалежності. Подібне оскарження було фальшивим, тому що ця організація не існувала вже з 20-х років. Священики — поляки, через те, що жили на цій території та працювали в парафіях, були оскаржені в шпигунстві.

Отець Франциск Буяльський, звинувачений у тому, що вчив потаємно релігії та ховав археологічні пам’ятки, які потрібно було передати до державного архіву, був засланий у концтабір на острів Анзер. Причина – отець нібито надає таємні відомості для Ватикану і бунтує в’язнів. У своїй біографії отець Франциск писав, що радянська влада під час слухання застосовувала як фізичні, так і психічні знущання. Його змушували підписати доповідну, складену суддею, щоб підтвердити вину, яку цей суддя там написав. Священика били, змушували зректися зв’язків з Апостольським Престолом і свого сану, обіцяючи натомість свободу і добре оплачувану роботу. Вірний своєму ідеалові, він відкинув ці пропозиції. Отож солдати інсценізували виконання вироку: вивели отця назовні, приставили йому пістолет до скроні, а потім – відправили у Ленінград чекати смерті.

Великим героїзмом священиків у часи більшовицького террору було і те, що вони, маючи нагоду втекти до Польщі, залишилися до кінця зі своїми парафіянами. Ось свідчення отця Фелікса Лубчинського: “Поляки виїжджали, і мені також радили виїжджати разом з ними, тому що були переконані, що більшовики мене порубають на шматки. Більшість моїх парафіян поїхали з поляками, і я залишився сам, як пастух без овець”. В одній із проповідей о. Лубчинський сказав: “Я не служитиму двом володарям, тобто Богові й радянській владі”. У його судових актах написано: “Людина відважна, рішуча, не любить радянської влади і не боїться нічого. Стверджує, що лише Бог та віра існують і залишаться”. У 1922 році більшовики порубали отця на шматки і вкинули в колодязь.

— Назвіть визначних католиків, які прославились своїм героїчним свідченням віри в Україні. Чи розпочаті беатифікаційні процеси когось із них?

— В Україні мучеників так багато, що можемо погодитися з єпископом Одесько-Сімферопольської дієцезії Броніславом Бернацьким, який повторює, що наша українська земля так глибоко полита кров’ю мучеників, що якби грудку взяти в руку, то ця кров би посочилася з неї. Ще 7 травня 2000 року Папа Іван Павло ІІ нагадав Церкві й світові про героїчну жертву наших незліченних свідків віри ХХ століття. Через рік після цього, прибувши до Києва 23 червня 2001 року, він промовив такі слова: «Вітаю тебе, Україно, відважний і стійкий свідку дотримання цінностей віри. Як же ти страждала, відстоюючи в тяжкі моменти свободу її проповідувати!»

Папа приїхав до України, щоб говорити від імені багатьох невідомих християн, від імені мучеників за віру, яких бачила Церква: «Приїхав, як брат, щоб обійняти багатьох християн, які посеред найтяжчих випробувань залишились вірними Христу… Земле України, зрошена кров’ю мучеників, дякую за приклад вірності Євангелію, що ти дала християнам кожної частини світу! Скільки твоїх синів і дочок прямували шляхом цілковитої вірності Христові! Чимало з них зберегли свою вірність аж до найвищої жертви. Нехай їхнє свідчення буде для християн третього тисячоліття прикладом і заохоченням». Під час свого візиту Іван Павло ІІ підніс на вівтар слави 27 свідків віри. Але ці блаженні є лише маленькою частинкою українських християн, яких поглинув радянський ГУЛАГ. Мова йде не лише про кількох відважних християн, а про мучеництво цілого народу. В СРСР 17 мільйонів людей померли насильницькою смертю, зокрема, й за своє свідчення християнської віри.

Від початків християнства мучеництво розглядалось як життєва дійсність. Мучеництво Ісуса стало першим у довгій серії мучеників аж до наших часів. Християни розуміють, що, розділяючи страждання Христа, можуть наслідувати Його духовно й фізично. Свідчення християн перед владою і народом — це передання, спрямоване до вірних усіх часів, яке показує, що кожен період життя Церкви мав і матиме своїх мучеників. Змінюються способи переслідувань, але дійсність залишається такою ж. Усі, хто вірить у Христа, покликані жити Його пасхальною містерією. Це свідчення було живим і в час комуністичних переслідувань в Україні, які призвели до мучеництва багатьох християн.

Хочу підкреслити слово “мучеництво”, тому що тут не йдеться про жертви комуністичної системи. “Жертвою” є людина, яку посилають на смерть без вибору. Але, як видно з архівних документів, віруючі були саме мучениками, бо вони свідомо відкинули дорогу без Бога, хоча мали нагоду змиритися і отримати легше життя, обіцяне владою. Вигнані з власних домівок, заарештовані, кинуті під потяги, прибиті до стін в’язниці, посаджені на електричний стілець, вони не зреклися своєї віри. Підтверджує цю тезу, поряд з іншими, й це свідчення: “Я люблю Ісуса!” - кричав отець Мирослав Ольшевський 1918 року, і тому, що не хотів зректися своєї віри, з нього живцем здерли шкіру, відрізали вуха й ніс, викололи очі та волочили по місту, а потім вкинули до ями з вапном. У цьому ж році заарештовано отця Євгена Святополка Мірського з Могилівської дієцезії. Люди прибігли, щоб оборонити його перед судом, але у відповідь солдати почали по них стріляти. Потягли священика на околицю міста і, після декількох годин знущання, убили. Більшовики, згідно зі свідченнями католиків, під час тортур змушували отця Мірського сказати: “Не вірю в Бога” або “Бога немає”, але він повторював: “Можете вбити тіло, але не духа”. Через день його тіло знайшли, прошите п’ятьма кулями, з чотирма ножовими ранами та з переламаними руками і пробитою головою. Вірні хотіли влаштувати йому похорон, але влада заборонила; лише після довгих прохань надано дозвіл перенести і поховати тіло, але без обряду похорону.

Багато священиків зустріли смерть або на вівтарі, або біля входу в храм. Наприклад, отець Ксаверій Марцінян був убитий 7 березня 1918 року під час Служби Божої.

Інші священики були порізані та роздані, як євхаристійний хліб. Наприклад, отець Симон Баварський з Волочиська був кинутий на їжу собакам. 1919 року в Криму отець Йоанес Хоффман з Тираспольської дієцезії був порізаний на шматки і кинутий на поживу птахам; отець Кирило Буяльський з Кам’янець-Подільської дієцезії в ніч з 13 на 14 березня 1919 року був смертельно поранений перед костелом пострілом з пістолета в шию.

Разом зі священиками, як свідчить отець Роман Дзвонковський, вбивали й близьких їм осіб, парафіян і родичів. Отець Михайло Букляревич у 1919 році був убитий разом зі своєю сестрою; о. Климентій Вейсенбургер з Тираспольської дієцезії в 1919 році був розстріляний солдатами Червоної Армії разом із 107 своїми парафіянами, яким перед мучеництвом хотів уділити Святих Таїнств. Отець Адольф Ковальський, адміністратор парафії в Радзівілові, помер у 1920 році після того, як його прив’язали до кінського хвоста і так волочили через місто. Вся його родина була виселена до Томська, а їхнє майно було конфісковано. Отець Яків Дукарт з Тираспольської дієцезії був розстріляний у 1920 році тому, що уділяв Таїнства пораненим парафіянам. Отця Ришарда Кнобельсдорфа, заарештованого у 1920 році, прив’язали до воза і тягнули до Ошмяни. Після того, як йому вирізали знак хреста на плечах, отця поховали живцем. У 1921 році о. Григорій Сауер з Тираспольської дієцезії загинув у своєму будинку, який згорів разом з ним. 33-річний отець Калікст Бутинець був заарештований і убитий ЧК під час Різдвяних свят. Отця Мар’яна Соколовського затримували багато разів. Востаннє його заарештували у Великий четвер, 12 квітня 1927 року, й ізолювали у в’язниці Ярославля, де через півтора року засудили до розстрілу. Отець Мирослав Котвіцький, згідно зі свідченням його товариша по камері, помер у концтаборі в пасхальну ніч, після того, як вигукнув: “Христос воскрес!”

Отець Франциск Троцький з Кам’янець-Подільської дієцезії у 1928 році був звинувачений у антирадянській агітації, в непослуху владі та у використанні релігійності мас для пропаганди на користь польського уряду. Міліція під час обшуку знайшла в нього книгу єпископа, який заохочував вірних іти проти більшовиків, а також церковний календар Кам’янець-Подільської дієцезії. Священика також звинуватили в приховуванні від влади того факту, що вірний Серафін Жиловський визнав себе на сповіді шпигуном Польщі і є дезертиром. Отця визнали винним у злочинах за статтями 54-10, 54-12 і 126 Кримінального кодексу СРСР. Спочатку його тримали у в’язниці на Луб’янці, згодом у Бутирках, а потім колегіум ОГПУ засудив його на 10 років концтабору в Мяг Oстрів на Білому морі, де він мав валити дерева. Перевезений у концтабір на Соловках, він був змушений добувати каміння з землі, а згодом працювати на острові Анзер разом із 30 іншими священиками. Оскільки потай відправляв Літургію і голосив Євангеліє, його перевели в камеру суворого режиму й постійно стежили за ним. Незважаючи на це, отець не залишив пастирського служіння, і тому був розстріляний у в’язниці в Ярославлі над Волгою.

Отець Болеслав Юревич у 1929 році був заарештований разом зі своїми парафіянами. Його визнали винним в антирадянській пропаганді та використанні для цієї мети грошей, отриманих від польського консульства з Ленінграда і з-за кордону. Отця депортували в концтабір на острів Анзер, там він захворів на психастенію і згодом був розстріляний.

Єпископ Олександр Фрізон, Апостольський адміністратор Одеси, в 1929 році був заарештований, як тільки влада дізналася про його таємні єпископські свячення в Москві. Єпископ отримав дозвіл перебувати в Симферополі, мав зв’язки з вірними Одеси. Його звільнено в 1931 році, але встановлено постійний нагляд ГПУ. В 1933 році єпископа знову затримали, звинувативши у заохоченні неповнолітніх служити біля вівтаря. Через деякий час його звільнили, а 10 жовтня 1935 року знову заарештували разом із його матір’ю і сестрою як “шпигуна Німеччини”: під час обшуку його кімнати знайшли декілька доларів – “плату за шпигунство”. Єпископа тримали в підвaлі в’язниці у Симферополі, де через хворобу очей він майже осліп. Засуджений при зачинених дверях за політичні провини (ст. 58-4 і 54-11 КК СРФСР), Олександр Фрізон був розстріляний 20 червня 1937 року.

Отець Йоан Бридицький з Кам’янець-Подільської дієцезії був затриманий у квітні 1935 року, і в Києві чекав на вирок. Засудженого до п’яти років в’язниці, у 1936 році його сильно побили, повісили на дереві, облили бензином і підпалили живцем. Це вчинили комсомольці. Отця Станіслава Яхневича звинуватили в тому, що матеріально допомагав священикам у концтаборі або тим, що перебували в скруті, начебто підтримував контакти з представниками контрреволюції за кордоном, а також використав польські прапори під час процесії. Окрім того, йому інкримінували приналежність до фашистської організації, що нібито діє Україні. Документи концтабору Сєввост, куди заслали отця Станіслава, свідчать, що він ділився своєю порцією їжі з тими, хто голодував, і влаштовував уроки релігії для засуджених. Його розстріляли 27 листопада 1937 p.

Отець Теофіл Шептицький з Житомирської дієцезії в сувору зиму, хворий на тиф, був заарештований владою з тих самих мотивів; його втопили в колодязі. Отець Петро Авогло був паралізований. Щотижня ГПУ робило обшук у нього в кімнаті на вул. Комсомольській, 4 в Могилеві. 16 червня 1936 року один із агентів сказав йому: “Ми вирішили, що ви будете знищені, і так буде. Допоможіть нам не бути жорстокими, ліквідуйте самі себе”. Отця Петра заарештували за «шпигунство» 13 червня1937 року, після того, як він відслужив Євхаристію в каплиці у Могилеві.

Отець Ришард Шишко-Бохус з Кам’янецької дієцезії був звинувачений у державній зраді, бо відмовився надати список церковного майна, тобто літургійного вбрання та речей, які влада хотіла конфіскувати. Його замкнули в “повній ізоляції” у Ярославлі, де він переніс різні тортури, між іншим, припікання ніг. Згодом його перевели у концтабір на Соловках, 25 листопада 1937 р. засудили на смерть і розстріляли 8 грудня того ж року. Отець Франциск Чирський був засуджений на свято Петра й Павла, коли солдати на конях пострілами з пістолетів і нагайками розігнали віруючих, які прибігли йому на допомогу. Отця Франциска вислали на “повну ізоляцію” у Ярославлі над Волгою і там розстріляли в 1937 році. А отця Болеслава Блехмана, який працював у парафії св. Миколая в Києві (у 1918 році в цьому місті було 40955 католиків), арештовували кілька разів, вислали у Казахстан і згодом на Кавказ, в місто Орджонікідзе, з присудом «10 років концтабору». Його позбавили всього, в тому числі громадянських прав, а 2 листопада 1937 року розстріляли.

Отця Михайла Цакуля вважали винним тому, що “допомагав засудженим, організовував церковний хор, нелегальну групу монастиря, антиреволюційну групу третього ордену, групи католиків візантійського обряду та використовував церкву для антиреволюційних і антирадянських цілей”. 3 травня 1937 року його замордували на вівтарі на початку Служби Божої.

Отця Леонарда Гашинського також переслідувало КДБ. 12 серпня 1937 року, під час обшуку його кімнати в Харкові, його заарештували. Це був останній католицький священик зі східної України. Перед його арештом ув’язнили також стареньку парафіянку, що прибирала в храмі, а через місяць – його сестру разом із десятьма особами “двадцятки”, а їхнє майно було конфісковане. Священика засуджено на смерть 24 вересня 1937 року і розстріляно у цей же день. Роком пізніше у храмі влаштували театр, і лише через це будівлю не знищили.

Отець Зигмунт Кваснєвський з Кам’янець-Подільської дієцезії був заарештований, потрапив до в’язниці в Києві, а в 1938 році убитий на електричному стільці у тюрмі НКВД. Отця Севастіянa Сабудзинського, пароха з м. Бара на Поділлі, переслідували від початку його пастирської діяльності. Після оголошення вироку в 1939 році його відправили на 10 років примусових робіт, а згодом перевели до Воркути в Сибіру, де змусили працювати на вугільних копальнях. Священика часто викликали на допити, під час примушували зректися своєї віри. Численні свідки розповідають, що бачили священика розп’ятим на стіні в’язниці, “як Ісуса”.

Отець Степан Демуров 11 лютого 1938 року був розстріляний в Азербайжані: 1937 року такий собі Жуковський виказав те, що священик сказав йому на сповіді. А от Іван Ігумінцев з села Кольчиного (Харківська обл.) був заарештований 1954 року з дружиною та чотирма дітьми підліткового вікуу. Юнак Іван Тетруєв в одному з листів батькам, надісланому 14 липня 1972 року, свідчить про свою любов до Ісуса Христа: “Листи вашого сина скоро перестануть доходити. Заборонили мені вже й молитися. Не дають спокою. Мене переслідують, але я слухняний наказові Господа”.

Це лише деякі приклади, про які я дізнався. В Україні, однак, є й невідомі мученики, котрі ніколи не матимуть канонічного процесу й про долю котрих не можемо нічого дізнатися. Це вони є справжніми героями ХХ століття, століття мучеництва, що свідчать: “Ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім” (Рим 8, 38-39).

Я б хотів також назвати імена деяких священиків й ченців, щодо яких вже розпочався беатифікаційний процес, і маємо надію, що вони невдовзі будуть оголошені святими. Це дев’ять домініканців з Чорткова, отець-капуцин Серафим Кашуба, місіонер-облат Непорочної Марії Людвік Вродарчик, отець Владислав Буковінський. Поруч із ними є сотні інших, щодо яких ще не розпочався беатифікаційний процес, але ці священики — поляки, німці або громадяни країн Прибалтики, тобто ті, що маючи нагоду на початку 20-х років повернутися до своїх країн, – вирішили все-таки залишитися поруч зі своєю паствою, щоб вона могла приймати Святі Таїнства. Вони могли б отримати свободу, зрікаючись своєї віри і священства. Але ці люди пожертвували своїм життям і “перемогли кров’ю Агнця та словом свідчення свого, і не злюбили життя свого до смерті” (Одкр 12, 11).

— Відданість католицьких діячів Церкві та вірним була водночас і виявом патріотизму щодо України. Як інформація про їхнє подвижництво поширюється в нашій країні?

— Папа Іван Павло ІІ під час візиту в Колумбію сказав, що народ, який не знає власної історії, не матиме майбутнього. Ці слова заохочують нас цікавитися історією нашої Церкви й віри. Але ще, мабуть, потрібно буде довго чекати на впровадження правдивої історії у навчальну програму наших шкіл. Тому таким важливим є завдання катехитів, які в рамках катехизування при парафіях повинні передавати відомості про переслідування Церкви в Україні.

У Римо-Католицькій Церкві в Україні, крім трьох духовних семінарій, існують ще три богословські інститути для черниць і мирян, де, як мені відомо, чимало семінаристів і студентів-мирян пишуть свої дипломні роботи з історії переслідувань про конкретну парафію чи про конкретну особу. Тож зацікавлення існує. Зі свого досвіду хочу сказати, що часто молюсь до мучеників за віру нашої землі, відчуваю їх особливу близькість і присутність. Вони для мене є прикладом й натхненням до ревності в священстві. Часто пригадую собі слова отця Буковінського: “Ми є священиками Ісуса Христа! Христос не щадив себе, як говорить апостол Павло. Ми висвячені, щоб не щадити себе, якщо є потреба дати наше життя за овечок Христових”. А також вислів отця Станіслава Франкля, ректора семінарії у Львові: “Ліпше світити протягом малого часу, ніж диміти протягом цілого життя”.

— Чи досвід переслідування всіх християнських Церков може сьогодні сприяти поєднанню, кращому взаєморозумінню і закласти нові підвалини екуменізму?

— Звісно, що так! У дослідженнях документів про переслідування Католицької Церкви можна знайти чимало прикладів єдності поміж римо-католиками й християнами інших конфесій, які також були засуджені за віру. Екуменізм переслідуваних був сильнішим від усіх поділів! Дозвольте навести тут декілька прикладів. У серпні 1927 року 46-річний отець Йосип Романюк, священик з Бердичева, був арештований за те, що налагоджував братній діалог у дусі християнської єдності православними священиками. Його судили тричі: в 1919 році за антирадянські проповіді; у 1928 році за реставрацію ікон; у 1929 році за те, що охрестив дитину. Він не знеохочувався, тому у вересні 1935 року його знову заарештовано, як це бачимо з документів. «Від 1925 року, як тільки розпочалося переслідування Церкви, я проголошував єдність віри та Церкви... Коли мій храм був закритий, я молився в приватних будинках, заохочуючи вірних до братерства та єдності. Ми говорили про різні методи, щоб вберегти людей від впливу радянської влади».

Священики були свідками єдності віруючих. В одному концтаборі у віруючих виникло велике зацікавлення екуменічним рухом, особливо після Другого Ватиканського Собору. Багато з них надіялося, що це відновить хоча б частково єдність прихильників “Кредо”. Отець Буковінський пригадує: «Був концтабір для віруючих на південному сході Москви. Взаємини між християнами різних віросповідань були зазвичай добрими, а в деяких випадках навіть дуже теплими. Конфлікти виникали в основному зі свідками Єгови, котрі страшили Божою карою всіх, за винятком себе. Якось один з них почав звинувачувати Католицьку Церкву за хрестові походи. Я запитав, в яку епоху вони відбувалися, а він відповів, що в часи Олександра Македонського! Я відповів: “Дозвольте повідомити, що ви помилилися на 1500 років”».

Звідси виникає запитання: чому створили концтабори для віруючих? У концтаборах священики таємно вділяли Таїнство хрещення; наверталася молодь, інтелігенція, студенти, комсомольці. Отже, не вистачало ізолювати віруючих від суспільства, треба було ще ізолювати їх від інших в’язнів. Але й цей метод не приніс владі сподіваного результату: у концтаборах для віруючих різних віросповідань люди молилися разом, спільно досвідчували істини віри. Разом чекали визволення. Саме вони стали наріжним каменем у фундаменті міжцерковної єдності, яка помалу будується у нашій багатоконфесійній державі. Щасливий, хто доживе до часів її повноти!

Київ, вересень 2010

Світлина зі сайту CREDO