"Я люблю Київ..."
Розповідь про київський період творчості Михайла Врубеля
Вечорами тут звучить старовинна музика. І, мовби за помахом диригентської палички, побляклі фрески колишньої князівської усипальні починають оживати. З півтемряви з’являються історичні й міфологічні герої, долі яких переплелися під склепінням цього давньоруського кам’яного храму.
Ми побачимо величних святих з обвітреними обличчями селян і воїнів із золотими німбами. Десь поруч лунає брязкіт бойових мечів і, перекриваючи гомін запеклої січі, звучить могутній голос князя Святослава, героя безсмертного «Слова о полку Ігоревім...»
Можливо, такою уявлялася зустріч з минулим і 28-річному Михайлові Врубелю, коли він вперше опинився перед напівзруйнованими аркосоліями Кирилівської церкви. Йому, тоді ще студентові Петербурзької академії мистецтв, було доручено складну й відповідальну роботу: на місцях втрати фрескового живопису XII сторіччя створити композиції, які б органічно вписувалися в інтер’єр цієї унікальної пам’ятки Київської Русі.
А в цей час на риштуваннях уже працювали реставратори, учні малювальної школи М. Мурашка. Серед них були І. Їжакевич, М. Пимоненко, І. Селезньов — художники, імена яких згодом стали відомі широкому загалу.
Врубель із запалом узявся до роботи. Протягом травня — листопада 1884 року він створив низку монументальних творів: «Зішестя Святого Духа», «Надгробний плач», «В’їзд до Єрусалима», «Ангели з лабарами» та інші. В усіх цих роботах уже відчувалася рука зрілого оригінального майстра, якому властиве своєрідне бачення архітектурного простору. Водночас художник зберіг традиції стародавнього живопису. Його образи емоційні, значливі й величні.
У 1885 році Михайло Олександрович їде у Венецію й пише там чотири центральні композиції для мармурового іконостаса — «Христос», «Богоматір з немовлям», «Кирило» й «Афанасій». Характер виконання цих святкових, пишнобарвних композицій на золотому тлі різко відрізняється від м’якого, монохромного стінного розпису храму. В них явно прозирають риси італійського живопису Високого Відродження.
Та мало хто знає, що майбутній художник почав знайомитися з роботами великих майстрів минулого задовго до поїздки в Італію, у ранньому дитинстві. Хлопчику минуло лише вісім років, коли в Саратов, де мешкала родина Врубелів, привезли для огляду копію фрески Мікеланджело «Страшний суд». «Батько, дізнавшись про це,— пише у своїх спогадах сестра Михайла Олександровича Ганна, — повів брата подивитись на неї. Брат пильно просив повторити огляд... і, повернувшись, відтворив її у всіх характерних подробицях».
Напередодні запрошення в Київ (у 1883 році) Врубель пристрасно захопився технікою живопису Рафаеля, «завдяки відтворенню його картин фотографією». Він пише акварельний твір «Заручення Марії з Йосипом» (картину з такою ж назвою створив свого часу й молодий Рафаель). Але цікаво, що у врубелівському трактуванні цього сюжету явно відчувається вплив біблійних ескізів Олександра Іванова, якого художник цінував не менш ніж майстрів епохи Відродження.
Слід відзначити, що моделями для створення майже всіх образів в інтер’єрі Кирилівської церкви художнику послужили мешканці Києва. У зібранні Третьяковської галереї зберігся малюнок жіночої голови, зроблений Врубелем у 1884 році. Якщо порівняти його з ликом венеціанської богоматері (1885 р.), то можна з певністю сказати, що цей євангельський образ було писано з Емілії Львівни Прахової, дружини керівника реставраційних робіт у Києві. Більше того, маленький Христос на іконі, як дві краплі води, схожий на молодшу доньку Прахових — Ольгу.
Образові Богородиці в центрі апостольської групи композиції «Зішестя Святого Духа» також відповідає реальний прототип — Марія Федорівна Єршова, молода фельдшерка, що доглядала хвору Е. Л. Прахову.
В одному з апостолів (третій знизу ліворуч) художник зважився відобразити й риси самого професора Андріана Вікторовича Прахова, найбільшого знавця Візантії того часу, мистецтвознавця й реставратора. Серед дійових осіб композиції можна впізнати й археолога Гошкевича, історика Лебединцева та багатьох інших відомих киян.
Окрім робіт у Кирилівському храмі, Врубель виконав низку розписів на барабані купола славетної Софії, а також підготував ескізи інтер’єру Володимирського собору. Але останні, у зв’язку з «неканонічністю» зображення церковних святих, було відхилено. Це викликало обурення художника М. Нестерова, який твердив, що Врубель зробив «чудові ескізи, але неосвічена комісія їх забракувала». І все ж поруч з розписами М. Нестерова і В. Васнецова у Володимирському соборі є й такі, що здійснені за ескізами Врубеля. Це орнаменти на внутрішніх стінах та арках двох нефів храму.
«Працювати й працювати з натури...» — цьому девізу Михайло Олександрович був вірний завжди. Правда, при цьому художник підкреслював, що тут «на творчість розраховувати не можна», і для нього робота з натурою — це лише «засіб прожитку».
Доля часто відверталася від Врубеля, інколи він буквально голодував. Про це свідчить листування його батька з рідними та друзями. Ось кілька фрагментів із цих листів: «У кишені лише 5 копійок. Боляче, гірко до сліз»; «І до чого дожив Михайло з його талантами... засобів до життя майже ніяких»; «Насущного хліба нема... Слава ще Богу, що він вірить у свій талант і сподівається на майбутнє».
Якось у період гострої фінансової скрути художник зайшов до каси Дахновича позичити грошей. Художника вразили величезні й трошки сумні очі маленької доньки лихваря. Одразу ж визрів сюжет. Декором стали зняті з полиць екзотичні реліквії арабського Сходу. Чи міг подумати старий лихвар та й, мабуть, сам Врубель, що картина «Дівчинка на тлі персидського килима» стане перлиною Київського музею російського мистецтва?
На початку свого перебування в Києві Михайло Олександрович щоденно ходив пішки від вулиці Афанасьєвської (тепер І. Франка) до Кирилівської церкви на Куренівці. Його шлях лежав через Львівську площу, Лук’янівку, дачу Багговут (де мешкала родина Прахових), Реп’яхів Яр, а далі стежка вздовж однойменного струмочка виводила до місця роботи.
Пізніше маршрути Врубеля обмежувалися більше центральними кварталами міста. Але його завжди вабила природа. Разом із своїми учнями він ходив до університетського Ботанічного саду, і там під покровом тінистих каштанів відбувалися незабутні уроки прекрасного. Вони до самого заходу малювали дивовижні квіти далеких невідомих країн. Можливо, у знаменитих врубелівських рослинних орнаментах і відбилися саме ті ескізи та етюди, що були зроблені під час прогулянок.
Наприкінці 90-х років Врубель, за його словами, «вирішив присвятити себе виключно російському казковому роду». Насамперед він звертається до билинних героїв. Адже саме тут, на київській землі, вершили свої незрівнянні подвиги улюблені народні богатирі. В 1898 році художник створює величне декоративне панно «Богатир». Образи могутнього велетня та його коня, звичайно, гіперболізовані. «Трошки вище лісу стоячого, трошки нижче хмари ходячої»,— пояснював художник свій задум словами билини. Він збирався назвати твір «Ілля Муромець» (за ім’ям головного героя билин так званого київського циклу).
У місті над Дніпром Врубель зазнає і сердечних ран. Спочатку він закохується в Емілію Львівну Прахову. Її образ переслідував художника всюди. Він увічнює його в чудових розписах Кирилівської церкви. Але після того, як його почуття були остаточно відкинуті, Врубель починає всерйоз замислюватись над образом Демона, проводячи паралель між злим духом та об’єктом свого палкого кохання.
Суть Демона він роз’яснює в листі до батька 1885 року: «Дух не стільки злобний, скільки стражденний та скорботний, але при всьому тому Дух ладний і величний». Художник виліпив з гіпсу голову Демона, та у хвилину відчаю вщент розбив її, намагаючись поставити крапку на своїх душевних стражданнях.
Та ще довго в дальньому кутку його тісної майстерні, закрите драпіруванням, зберігалося полотно, на якому було зображено Емілію Львівну, що сидить на чудернацькому синьому коні...
Але чому на коні? Відомо, що пізніше Врубель захопився чарівною італійською наїзницею А. Гале, яка виступала на арені київського цирку. На замовлення адміністрації цирку він тоді робив ескізи костюмів для артистів.
Слід зазначити, що Врубель був універсальним митцем. Він виконував вітражі, малював ілюстрації до літературних творів, займався прикладним мистецтвом, скульптурою та архітектурою, розписував балалайки для оркестру народних інструментів. Нарешті доля привела митця до театру. Він одружується з жінкою, дитинство і юність якої проминули на берегах Дніпра. Колишня учениця зразкового пансіону в Липках, випускниця Київського інституту шляхетних дівчат Надія Іванівна Забіла була чудовою співачкою й актрисою. Михайло Олександрович втілив образ своєї дружини у творах «Царівна-Лебідь» (1902 p.), «Портрет на тлі беріз» (1904 p.), «Після концерту» (1905 р.) тощо.
У 1903 році подружжя приїздить до Києва з маленьким сином. Але він раптово помер і був похований на Байковому кладовищі. У Російському музеї в Петербурзі зберігся портрет крихітки Врубеля-молодшого — Сави.
Життя художника теж склалося трагічно. Спроба, подібно до Демона, кинути виклик нікчемному міщанському укладу закінчується «Демоном поваленим» (1902 р.). У період тяжкої душевної хвороби Врубель малює «Голову пророка». Вірний своєму звичаю писати тільки з натури, митець відбиває в цій картині власні риси. Пророча місія Врубеля на цьому не закінчилась. Його ім’ям було названо цілу епоху в розвитку російського образотворчого мистецтва. Для нащадків він назавжди залишився носієм нового прогресивного напрямку, творцем незабутніх образів.
Київ зберігає пам’ять про великого митця, що свого часу сказав: «Який же чудовий, одначе, Київ! Шкодую, що я тут не живу... Я люблю Київ...» Ім’ям Врубеля названо дорожній узвіз та провулок у Шевченківському районі, а на вулиці Десятинній, № 14 встановлено меморіальну дошку.
Людина і світ. — 1995 — № 5-6 — С. 28-32
Дмитро ЛАВРОВ
