Тисяча років тому, 1015 року, в липні місяці, у п’ятнадцятий день відійшов у вічність великий муж Божий, хреститель України-Руси, київський князь Володимир Великий. Тисяча років… Дуже важка для нас і сповнена великого трагізму цифра.

За це тисячоліття сусідні народи, котрі, користуючись нашою бідою, підім’яли нас під себе, ґрунтовно перекроїли й відсортували нашу історію на свої смаки та на свої потреби. Особливо ж постаралися комуністи: перефарбовували, обрізали, дошивали, творячи з нашого давнього буття таке собі незграбне опудало за образом і подобою свого лукавого князя.   Нищівній секуляризації  було піддано потужну релігійну складову історії нашого народу, і, в першу чергу, подій пов’язаних із  хрещенням Руси.

Ось деякі моменти цієї  наруги над історичними фактами.

Відновити правду допоможе нам відомий літопис «Повість врем’яних літ» о. Нестора, монаха Києво-Печерської лаври. Це була людина глибоко освічена, покликана Богом на історичний труд, яка мала доступ до античних історичних джерел, підтримувала тісний зв’язок з тогочасними насельниками знаменитого духовного центру світового православ’я, що й нині не припиняє свою діяльність на горі Афон.  Тож не займався він складанням якихось «легенд» чи «міфів», як про це завжди писали атеїсти, не викривляв історичних подій на догоду тогочасним правителям, аби мати для себе якусь матеріальну вигоду. Що йому ченцеві, вірному рабові Божому, потрібно було від грішного світу? Та нічого.

Подати широкому загалу Святе Письмо як збірку «біблійних легенд», а заодно й усі дії Духа Святого, де б про них не йшлося, зобразити як плід фантазії  заангажованих «містиків»,  один із відомих прийомів сатани,  котрий навчив своїх слуг істориків та філософів-матеріалістів лукавому мистецтву одурманення людей,  грубій матеріалізації  всього того духовного, чим нагородив Господь своє прекрасне творіння.

Твердження перше: християнство було чуже українському народові, і його нав’язали силою з суто політичних міркувань тогочасні правителі.

Але правда є такою. Хрещення кн. Володимира стало втіленням благословення Божого, сповіщеного на київських горах ап. Андрієм Первозваним. Процес християнізації  Руси розпочався задовго до Володимира. Перший (а, швидше за все, й не перший, але не зафіксований письмово авторитетними хроністами), великий крок на наші  землі християнство зробило ще за правління Аскольда.  Сьогодні факт хрещення Руси, що відбувся не пізніше 860 р., визнається всіма серйозними дослідниками нашої минувшини, – останнім часом відкрилося досить багато зарубіжних історичних джерел, що це підтверджують. 

Одначе боротьба виплеканого за багато тисячоліть поганства з новою іноземною мало зрозумілою для простолюду вірою не обіцяла останній швидкого й легкого успіху. Невдоволені політикою Аскольда київські язичники влаштували державний переворот. Логічний аналіз подій, зафіксованих у короткому записі літописця, не допускає ніяких інших варіантів. Очевидно, що для цього здійснили ретельну підготовку, сконцентрували опозиційні сили так, що київські християни, захоплені зненацька, не змогли вчинити спротиву. Ретельно підготувавши заколот разом із новгородськими волхвами, боярами та представниками роду Рюрика, ідолопоклонники поставили на чолі країни Олега, затятого язичника.

Олег проводить низку успішних реформ і здійснює декілька важливих завоювань, чим суттєво зміцнює свою владу і загалом державу.  Спадкоємця свого Ігоря, звісно ж, виховує в дусі власних вірувань. Заради справедливості варто зазначити, що ставлення руських князів до міцніючого християнства було досить толерантне, про це свідчить хоча б підпис під угодою, що її уклав Ігор із Візантією. Підтверджуючи хартію, язичники клянуться за своїм звичаєм, а християни – за своїм (945р.): «Ми ж, оскільки прийняли хрещення від вас, поклялися церквою святого Іллі в соборній церкві і предпокладеним правдивим хрестом і хартією цією, дотримуватися всього, що в ній написано…»

Отже, вже в часи князювання Ігоря, християни являли собою настільки потужну силу, що її аж ніяк не можна було ігнорувати. Діяла в Києві й соборна, тобто головна церква св. Іллі, отже, існувало чимало й не соборних.

Ігор, на жаль, не здійснив покаяння. Не полишив поганство й син його Святослав, великий полководець і завойовник. І тоді  Господь посилає в цю вельможну родину жінку, що мала відкрите для Бога серце: «Від зрілості блаженна Ольга шукала мудрістю, що є найліпше всього на світі цьому, і бісер знайшла многоцінний, яким є Христос». Вона стає дружиною Ігоря. Після його загибелі, прийнявши хрещення в самому Константинополі,  Ольга не одружується вдруге, а стає ревною поборницею християнства, провадить смиренне чернече життя, віддано служачи Богу та своєму народові.  «Хай буде воля Божа. Коли Бог захоче помилувати рід мій і землі Руськії, хай вкладе їм у серце бажання Бога, як то і мені Бог дарував». І, це кажучи, молилася за сина і за людей всі дні і ночі».

Ольга, безсумнівно, була видатним політичним і державним діячем, і, як християнка, зажила собі великого авторитету й поваги в народі. Ось якими прекрасними поетичними словами характеризує її літописець: «Була Ольга предтечею християнської землі, як вранішня зірка перед сходом сонця, як зоря перед світом, отож сіяла вона, як місяць вночі, так і серед людей невірних сіяла, немов бісер серед перегною».

Чимало сили доклала ця свята мати, аби навернути до Христа сина. «Я, сину, пізнала Бога і радуюся, а коли і ти пізнаєш Бога, то почнеш радуватися». Він же не приймав того, кажучи:«Як я можу один іншу віру прийняти? Таж дружина моя з цього буде сміятись». Вона ж рече йому: «Охрестишся ти – і всі інші те саме зроблять». Він же матері не послухав…» Будучи сильним керівником, Святослав міг стати великою перешкодою на шляху руху християнства, але час поганства вже минув. Повертаючись із походу в Болгарію, він гине від рук печенігів. Печенізький хан робить із черепа князя чашу для бенкетів. Яка ганебна смерть, а Господь бажав його спасіння…

Перебуваючи в безперервних походах, Святослав не надто переймався вихованням сина свого Володимира. Цим, слава Богу, займалася княгиня Ольга. Таким чином, бачимо, що майбутній хреститель Руси отримав  неабияку духовну підготовку, що, безперечно, стало потужним  підґрунтям його великих майбутніх діянь.

Твердження друге: до хрещення народ зігнали силою.

Але ось правда. Цитуємо літопис о. Нестора без зайвих коментарів. «…люди йшли з радістю, раділи і говорили: «Якби це не було добре, не прийняли б цього князь і бояри». «Ранком наступного дня зійшов Володимир із царициними і корсунськими попами до Дніпра, і зійшлось людей без ліку: і ввійшли всі в воду, і стояли у ній по шию, а другі — до грудей, малі біля берега… а попи ж стояли і творили молитву. І було видно радість велику на небі і на землі: стільки душ врятованих!»

Твердження третє. Володимир увів християнство, керуючись суто політичними мотивами: з одного боку, хотів зміцнити свою владу, породичавшись із візантійським імператорським двором, а з другого, планував накинути на шию народу хомута більш надійного ніж старе язичництво.

Ніхто з атеїстів ніколи не визнає, що вирішальним фактором у подіях, пов’язаних з хрещенням Володимира, були не його державницькі міркування, хоча і їх, звичайно ж, не слід відкидати, а воля Божа вивести народ наш із духовної пітьми через цього князя. Господь ретельно готував акт прийняття Руссю Христа. Одним із найважливіших кроків цих діянь і стало хрещення могутнього слов’янського монарха,  для чого сотворив Господь велике диво в присутності безлічі людей. Ось що сталося в Корсуні (околиця сучасного Севастополя), коли Володимир з дружиною зайняв це місто. «Із Божого допусту в це врем’я розхворівся очима Володимир, і не бачив нічого, і затужив сильно, і не знав, що робити. І послала до нього цариця, кажучи: «Коли хочеш хвороби цієї позбутись, то охрестися негайно, а коли ні, то не збудешся цього». І як почув це, сказав Володимир: «Якщо справді так буде, то воістину великий Бог християнський». І повелів охрестити себе. І єпископ же корсунський із попами царициними благословив його і охрестив Володимира. І коли возложив руку на нього, Володимир у ту ж мить прозрів. Коли Володимир відчув це нагле прозріння, то прославив Бога і сказав: «Тепер тільки узнав Бога істинного». Побачила це дружина його, і багато охрестилося».

Твердження четверте: Володимир не став відродженим християнином,  віра, якщо він її й мав, була поверхова, суто формальна.

Спростувати це досить легко, оцінивши плоди наступних діянь князя.  «Володимир був радий, що пізнав Бога сам і люди його, подивився на небо і сказав: «Боже великий, що створив небо і землю! Зглянься на нових людей своїх, дай же їм, Господи, пізнати тебе, істинного Бога, як пізнали тебе країни християнські, і утверди в них віру правильну і неухильну. Поможи мені, Господи, проти супротивного ворога, надіюся на Тебе і на Твою силу в перемозі над його підступами». І, сказавши це, повелів будувати церкви і ставити їх на місцях, де стояли ідоли. І поставив церкву святого Василія на горі, де стояли ідоли — Перун і інші і де приносили їм жертви князь і люди. І почав ставити церкви і попів по інших городах, і людей приводити на хрещення по всіх городах і селах. І почав Володимир посилати забирать дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне. А матері плакали за чадами своїми, як за померлими, бо ще не були кріпкі у вірі. Через оцих, відданих на навчання книжне, і збулося пророцтво на Руській землі, в якому сказано: «У ті дні глухі почують слова книжні і ясною буде мова гундосих», «Володимир просвітився сам, і сини його, і земля його», «Після цього жив Володимир у вірі християнській». «І дав десятину… і вбогим роздав великі багатства. Бачив, що люди його вже християни, і радувався душею і тілом, і так робив щороку. І ще любив слово книжне, прочитавши одного разу в Євангелії: «Не зберігайте для себе скарбів на землі…», «Чув він і слова Соломона: «Хто дає убогим — Богові позичає». Почув це і звелів жебракам всяким і убогим приходити на княжий двір і брати, що потрібно,— питво і їжу, і з казни — кунами. Влаштувавши це, казав: «Немощні і хворі не можуть дійти до двору мого». І велів запрягати вола і, наклавши хліба, м’яса, риби, і різних овочів, і мед в бочках, а в других — квас, розвозити по городу, питаючи: «Де хворі і жебраки, що не можуть ходить?» І роздавав їм все необхідне. І робив це для людей своїх щонеділі», «І жив із навколишніми князями в мирі — з Болеславом Лядським, і з Стефаном Угорським, і з Ондроником Чешським. І був мир між ними і любов. І жив Володимир у страсі Божому», Коли Володимир помер, то «люди… зійшлися без ліку і плакали за ним: бояри як за заступником землі їхньої, а бідні як за своїм заступником і кормильцем», «Це новий Костянтин великого Рима, що охрестився сам і людей своїх охрестив. Так і Володимир зробив подібно йому. Якщо раніше був у поганстві і хтивих насолод бажав, то потім великих успіхів зажив у покаянні за заповідями апостольськими: «Де умножався гріх, там ряснітиме благодать», «…бережуть пам’ять про Володимира руськії люди, згадуючи святе хрещення, і прославляють Бога в молитвах; і в піснях, і в псалмах співають Господеві новії люди, просвіщенні Духом Святим, сподіваючись надії великого Бога, Спаса нашого Ісуса Христа…».

«Подиву гідно, скільки добра зробив він Руській землі, хрестивши її. Ми ж, ставши християнами, не воздаємо йому почестей, рівних його заслугам». Останнє тою ж мірою стосується й нас, людей ХХІ сторіччя. І справа, навіть, не в самому князеві. Чи стало християнство основою життя нашого народу, як того хотів Володимир Великий? Чи вистачить у нашої віри сили вистояти у тяжких випробуваннях новітньої епохи?

Господь через уста Свого апостола благословив нашу країну. Покликання Його невідмінне. Руками благословенного Князя посадив Ісус дерево Свого вчення на нашій землі.  За тисячу років воно розрослося, пустило потужні нові гілки, що у молодій завзятості інколи не зважають на давнє коріння. Але нині настав час «збирати каміння», прямуючи до примирення та єднання, і те, що ми проросли від одного кореня, має стати потужним підґрунтям для цієї праці.