Речник української волі в її церковно-правовому вияві
Людина і світ. — 2000. — №6. — С. 33-40
Леонід ПИЛЯВЕЦЬ, кандидат філософських наук,
Василь ЧУПРИНА, кандидат філософських наук
В Україні першої третини XX ст. церковно-визвольний рух рясніє визначними іменами. Він владно залучав до себе людей активних, творчо наснажених, національно свідомих. На арені бурхливого суспільного життя розкривалися людські обдарування, творилися небуденні характери, поставали діячі, які складали гордість і славу нації.
Архиєпископ Парфеній (у миру Панфил Левицький) належав до ієрархії старої російської церкви, в ній зростав як церковний діяч, займав її найвищі щаблі. Набув академічну духовну освіту та сан єпископа. В багатозначний 1917 рік, маючи ледь 60 літ, він був примушений станом здоров’я вийти на спочинок. Оселився в рідних Плішивцях на Полтавщині. Здавалося, життя замкнулося у колі приватних інтересів. Але новий напрямок церковного життя долинув і до Полтави, Гадяча, Плішивців, і владика був затребуваний.
Панфил Левицький на стежках свого служіння далеко від полтавських степів зберіг, не розпорошив у життєвих мандрах свою любов до України. Дитинство і юність у чарівному селі вигранували в нім український характер і душу, весь стрій думок і почувань. Народна мудрість вчить судити про людину за її вчинками. І недарма: не слова, а діла є дійсним виміром позиції, щирості та плідності намагань працювати на добро свого народу.
Поет і архітектор М. Філянський писав, що храм у с Плішивці Гадяцького повіту виконано за задумом єпископа Парфенія й на зібрані ним кошти. Замовляючи проект архітектору Кузнецову, владика виставив як обов’язкову умову український стиль. Церква у Плішивцях втілила задум і замовника, і архітектора, відкрила або принаймні продовжила — на думку спеціалістів — національну традицію в українській будівельній культурі. Вона зреалізувалась не тільки у благородній храмовій споруді для рідного села, але й у цілому художньо-архітектурному напрямі, що став явищем у мистецькій культурі нації.
Керуючи Подільською єпархією в 1904-1911 pp., єпископ Парфеній сприяв розгортанню українського національного руху в церкві на Поділлі. За його ініціативою й під особистим керівництвом було видано Євангеліє українською мовою. Це підносить П. Левицького в розряд тих людей, які мають неординарні заслуги перед українською духовністю та культурою.
Примхою долі П. Левицький був дотичним і до російської культури у її найвищому вияві. Йдеться про його духовну місію на тій непримітній залізничній станції, що стала останньою зупинкою Л. Толстого після його трагічного від’їзду з Ясної Поляни. Синод уповноважив Парфенія, тоді архиєпископа Тульського, схилити вмираючого генія до сповіді. Покута бунтівного митця як символ його замирення з РПЦ була важливою для престижу церкви. Надто багато важив цей символічний акт «блудного сина», відлученого від церкви Синодом, якому «потьмарився розум».
Парфеній виявив властиву його натурі тактовність. Позірно він виконав усі приписи Синоду, але нічим не затьмарив останніх днів великого письменника, делікатно перебуваючи біля його узголів’я.
Особистість такого виміру не могла залишитися осторонь подій, що вирували довкола. Навесні 1920 p., відгукнувшись на особисте звернення патріарха, П. Левицький обійняв посаду управляючого Полтавською єпархією.
Він поринув у працю з відвагою молодості та з мудрістю прожитих літ. Єпархія — велика, складна, громіздка церковно-адміністративна структура — ніколи не була легкою в управлінні, тим паче в годину руїни, повстань, перемін влади.
Звідусіль потягнулися до нього віруючі шукати захисту від утисків і переслідувань російського єпископату. Людський поголос множив на всі околиці вість про єпископа-українця, який боронить рідну церкву й тих, хто служить їй. Постать архиєпископа огорталась легендами. Українська людність прагла національних героїв, передавала з вуст в уста оповіді про доброчинства полтавського архиєрея. З півроку тривала різнобічна, часто обтяжена безліччю рутинних обов’язків праця владики в єпархії. І раптом — владний окрик Москви, гнівне слово патріарха в тенетах пишномовного візантійського стилю.
«Третій Рим» поставив питання руба — Парфенію відмежуватися від «київських українців». Це може тлумачитися тільки однозначно: юрисдикція й межі активності владики мають бути замкнуті у просторі Полтавської єпархії. Духовний і моральний авторитет Парфенія до уваги не брався як річ маловартісна. Архиєпископ мав відцуратися якраз свого церковного авторитету на всеукраїнських теренах.
Патріарх у наказовій формі нагадував Парфенію про його місце у структурі РПЦ, обов’язок зміцнювати позиції собору єпископів тихонівської церкви в Україні. Звиклий до жорсткої ієрархічності старої церкви, вихований в її дисциплінарному вишколі, владика виявив належний послух. Він прийняв приписи глави РПЦ і висловив готовність їх виконати.
Та первосвятитель РПЦ не врахував, що має справу не просто з архиєпископом, яких було досить під його рукою, а з Панфилом Левицьким, його українською вдачею і непоступливістю. Ці риси даються взнаки негайно після словесного визнання послуху. П. Левицький тактовно прагне використати нагоду отримання листа, щоб уповні розкрити свою попередню діяльність, піддану остракізму Москви. Більше того, аби висловитися з найбільшою повнотою про церковний рух України і загальний стан церковних справ. У позірно смиренній оповіді Парфеній постає як ґрунтовний аналітик, далекосяжний розум і шляхетна натура.
Плин його думок такий: ставши знову до служіння з патріаршої волі, застав у Полтаві кілька українізованих парафій. Мусив приглянутися до них, поспілкуватися з парафіянами й членами церковного братства, ознайомитися зі статутами, побувати на відправах. Його вразило повсюдне піднесення релігійності, присутність у храмах інтелігенції, зовсім нехарактерна для старої церкви. Висновок архиєпископа рішучий: в українському церковному русі немає нічого, що суперечило б православним канонам. Не помітив він і ознак ворожнечі у ставленні до російської церкви.
Така думка, вважає Парфеній, склалась на широкій базі власних спостережень і лягла в основу його особистого ставлення до українського церковного руху, отож вирішив не перешкоджати йому в підлеглій єпархії. Тим більше, що з вірними українізованих громад склалися приязні стосунки, вони завжди радяться з керівництвом єпархії, в необхідних випадках питають про дозвіл. Таку картину малює для патріарха полтавський архиєрей одразу після заяви про послух.
Картина розгортається далі із залученням нових сюжетів і промовистих деталей. Архипастир розповідає про візит до нього на початку серпня делегації ВПЦР. Вона прямувала чи то в Грузію, чи в Константинополь виклопотати для себе єпископа. З єпископами, наставленими синодом РПЦ, у них стався розрив. Коли делегація ознайомилася зі становищем україномовних парафій у Полтаві, її учасники стали щодня бувати у Парфенія. Кілька днів поспіль вони переконували архиєрея стати на чолі всієї Української церкви.
Наполегливість повноважних представників ВПЦР має своє виправдання. Річ у тім, пояснює Парфеній, що єпископи російської церкви в Україні ставляться вороже до церковних прагнень українців. Вони довели це, зокрема, на прикладі Київської єпархії. Там спостерігається таке явище: залежно від політичної ситуації єпископи дозволяли вести службу українською мовою або забороняли це робити; виділяли для української церкви окремі храми або забирали їх; українським священикам то видавали дозвіл на службу, то знову відбирали його. Українські парафії пробували скаржитися єпископам, але ті не хотіли спілкуватися з ними.
За таких обставин, вважає Парфеній, українці втратили будь-яку віру у прихильність до них єпископів-великоросів. Напруга відносин сягає так далеко, що єпископи РПЦ ганять український церковний рух як сепаратизм. А проте, наголошує П. Левицький, саме це слово застаріло у своєму змісті, по революції воно б мало стати просто архаїчним. Не дивно, що діячі ВПЦР змушені шукати заступництва.
Архиєпископ доносить до священноначалля настрої української людності, називає речі своїми іменами, коли йдеться про причини занепаду впливу й авторитету політики самої РПЦ. Багато важать його правдиві констатації про єпиекопів-великоросів, їх нехтування намірами й бажаннями посполитих віруючих, брутально-зверхнє ставлення до них. Варті пильної уваги застереження мудрого архиєпископа про неправомірність звинувачень українців у сепаратизмі, неприпустимість вживання самого терміна, оскільки відбулася українська революція і народ здобув право на незалежне існування. Все це, погодьмося, мало схоже на покірну голову, схилену під тягарем послуху.
Автор послання до патріарха це розумів. Зрештою він наче наново згадує про обіцянку підкоритися примусу верховної церковної влади. Згадавши, пише: «Вислухав аргументи делегації ВПЦР і від себе закликав бути обачними, не порушувати миру й злагоди в церкві. Порадив не відторгатись від церкви й залишитися далі під владою єпископів». Та слухачі виявилися невблаганними. І тоді осяяло рішення: пообіцяти їм прийняти Українську церкву під свій догляд. Це б відвернуло від пошуків єпископа поза російською церквою й убезпечило від розколу в ній.
Знаючи, що патріарх Тихон має відомості з багатьох джерел, часом дуже замулених, Парфеній вдається до легкої іронії: оті українці, як діти, захопилися, розголосили на всю Україну моє ім’я, поминають у храмах при відправах. Якщо дивитися на справу серйозно, то подібна практика незаконна, неканонічна. Та немає лиха без добра: українці ж не виступили з російської церкви, бо не вийшов з неї він, архиєпископ Парфеній.
Гнучко поєднавши відвернення розколу в РПЦ з власними діями, Парфеній, як йому видавалося, набув права на пропозицію Московському патріархові. Вона не забарилась: архиєпископ просить в інтересах рідного українського народу патріаршого благословення для себе або іншого єпископа, співчуваючого національному церковному рухові, коли не стати на чолі, то бодай прийняти під догляд Українську церкву. Засвідчивши ще раз відкритим текстом свою солідарність з новим напрямом церковного життя, Парфеній щоразу виписував у російському тексті вислови «на чолі» і «догляд» в українській транскрипції.
І все ж лист полтавського владики — лише верхівка айсберга, де основна маса прихована в морській глибині. До неї варто приглянутись.
Насамперед належить пильнувати дати. Отже, делегація ВПЦР відвідала Полтаву в серпні 1920 р. В її складі були Михайло Мороз, протоієрей Василь Липківський і священик Юрій Жевченко. В переговорах з архиєпископом взяли участь і члени Полтавського церковного братства. Тоді й було досягнуто домовленості, що Парфеній бере Українську церкву під своє заступництво, або під свій «догляд».
Принципово важливої і далекосяжної домовленості було досягнуто в кількаденних дискусіях. Вони були непростими з огляду на об’єктивну складність проблеми, але завершились результативно. Парфеній видав делегації, як підсумок переговорів, документ-резолюцію. Наводимо його повний текст: «Співчуваючи бажанню української православної людності, благословляю Всеукраїнську Православну Раду спілки українських парафій з вірою в Бога і Його святу допомогу, працю для утворення рідної українському народу мовою, звичаями, обрядами Соборноправної вільної Української Православної Христової Церкви. Задля миру церковного та збереження вповні стада церковного згоджуюсь взяти під свій догляд українські православні парафії, які належать і належатимуть до складу Всеукраїнської Спілки Православних парафій, що заснована у м. Києві. Архиєпископ Парфеній.»
З резолюцією архипископа делегація негайно повернулася до Києва. ВПЦР прийняла документ до свого провадження, поширила його на всю Україну.
Невідомо, чи повідомляв Парфеній текст-резолюцію у своєму серпневому зверненні до патріарха. Лист було відправлено з нарочним, який мав вручити його безпосередньо адресатові. Місія посланцю не вдалася. Він не був допущений до первосвященика. Передати ж документ до рук патріарших служб нарочний не наважився і привіз його до Києва. ВПЦР повернула пастирське послання до Полтави. На маршруті Полтава-Москва-Київ-Полтава воно блукало понад три місяці.
Такий кружний шлях послання полтавського владики можна, звичайно, пояснити труднощами тогочасних сполучень. Але й для припущень знайдеться місце. Як знати, чи не був це узгоджений дипломатичний крок: незграбністю бюрократії відвести можливий докір Москви за самостійність дій полтавського владики. Вочевидь, зміст листа архиєпископа став відомим ВПЦР, Київ і Полтава, зрозуміло, брали до уваги, що документ-резолюція Парфенія, розголошений в єпархіях України, рано чи пізно буде прочитаний в резиденції патріарха. Ймовірно, це той випадок, коли віддавалася перевага пізнішому прочитанню.
Ця ж тенденція використати фактор часу як тактичний засіб помітна й стосовно базового, грудневого листа Парфенія до московського патріарха. Сам владика інформує голову РПЦ: послання з повелінням відмежуватися від Української церкви дійшло до Полтави 20 листопада, через місяць після його написання. Повідомлення ж про готовність виконати патріаршу волю полтавський архиєпископ надсилає 31 грудня, майже через півтора місяці, в останній день року. Отже, на створення двох сторінок тексту автор витратив 41 день. Кожний, хто знав прудке перо архиєпископа, побачить тут цілком певний замір. Додамо й оптимальний час поштових мандрів, днів 30, а то й більше. Полтава явно вигравала час.
Дипломатично здобутий час не був змарнований. Той же К. Кротевич наводить вражаючий факт: на кінець 1920 — початок 1921 pp. Парфеній висвятив не менше тридцяти кандидатів у священики, між ними й самого Костя Максимовича. Для цього владиці нерідко доводилося здійснювати висвяти й у будні. Кандидати прибували до Полтави хто залізницею, а хто й пішки, долаючи немалі відстані.
П. Левицькому було невимовно тяжко. Давалися взнаки напружена праця і втома літньої людини з дедалі частішими серцевими нападами, опухали ноги. Зв’язок з ВПЦР був дуже утруднений, інформація про стан в Українській церкві неповна й непевна. Накочувалося почуття самотності. А найближче церковне оточення було чуже й неприхильне до демократичного руху. Сильна протидія йшла з боку старого полтавського духовенства, особливо ченців Хресто-Воздвиженського монастиря.
Почалося тертя й зі світською владою. Воно загострилося після висвячення К. Кротевича, який активно працював в українському церковному русі, а будучи освітянином, відав бібліотеками Полтави. Його перехід у духовний сан з благословення Парфенія дістав значний розголос у місті. Влада почувалася зневаженою: знаний багатьма службовець народної освіти, ерудована людина, облишив своє місце в рядах борців з силами і традиціями старого світу й пішов під склепіння Вознесенського храму. Це вже скидалося на зухвалий виклик, публічну поразку на ідеологічному фронті, а до таких речей вічні окопники-марксисти ставилися гостро. Владика, а з ним і панотець пережили чимало прикрощів.
Згущувались хмари й з іншої сторони. В лютому 1921 р. Парфеній дає письмове пояснення, напевне ж не з доброї волі, управляючому Київською митрополією єпископу Назарію щодо взятого на себе обов’язку «догляду» й опіки бунтівної церкви. Її парафіяни та духовенство вийшли з-під покори єпископській владі, припинили з нею канонічне спілкування. Єпископи Пимен і Назарій вчинили розслідування й подали собору єпископів свої висновки: «догляд» Парфенія над українськими церквами Київської і Подільської єпархій сприймається православною людністю як перехід під духовну опіку всього церковно-визвольного руху, як очолювання Української церкви. Наслідком стало те, що українські священики перестали вживати у богослужіннях ім’я патріарха. Натомість вони підносять преосвященного Парфенія, величаючи його архиєпископом усієї України. Іменем полтавського архиєрея ідеологи нового церковного напряму прищеплюють мирянам і духовенству непослух місцевій церковній владі, заохочують відторгнення од неї. Священики, наставлені єпископом РПЦ, втрачають під ногами грунт. Вони просто бояться зостатися без храмів і парафіян, яким бунтарі обіцяють наставити кращих духівників, висвячених полтавським архиєреєм.
Архиєпископу Парфенію виставили синодальну вимогу — подати ареопагу владик власноручну заяву, її неодмінними пунктами мають бути такі: полтавський владика не втручається в церковне життя інших єпархій, ні над ким за межами Полтавщини не здійснює духовної опіки; не підтримує нікого, хто сіє смуту в Українській церкві, відмовляється від канонічного спілкування з тими, кого єпископи РПЦ відлучили від церкви або позбавили сану. Йому заборонялось також здійснювати висвяти кандидатів для чужих єпархій, поставляти туди священиків без відома і згоди місцевого єпископа.
Події розгортались стрімко. ВПЦР надіслала до Полтави своїх посланців для підготовки від’їзду П. Левицького на Київський Православний собор. К. Соколовський, член ради, подав розгорнуту доповідь про виконану роботу. Панотець Ксенофонт розповідав, що чутки про звільнення Парфенія з кафедри не підтверджуються. Зате владика дістав лист-ультиматум від собору єпископів з погрозами. Синодальний документ, засвідчує К. Соколовський, був усебічно обговорений на єпископській нараді у Парфенія. Всі можливі наслідки архипастирського непослуху проговорені, серед них і позбавлення священичого сану, чим особливо погрожували владиці.
З доповіді К. Соколовського виразно видно: Парфеній не припиняв своєї праці під тиском диктату єпископів РПЦ, управляв життям єпархії, правив в українських парафіях. Більше того, зробив рішучий крок — написав патріархові та єпископу Назарію, що має намір приїхати до Києва й висловити єпископам власне бачення ситуації. Владика заявив своїм адресатам: коли домагання українців не будуть задоволені й цього разу, вже востаннє, він, Парфеній, рішуче стане на бік покривджених.
Отже, замість смирення й покути архиєпископ планує поїздку до Києва для зустрічі з синодом обвинувачів. Це формальний привід для несанкціонованого від’їзду з єпархії. Він виглядав непереконливим ще й тому, що на той час, тобто у квітні 1921 р., на Україні став відомий наказ патріарха Тихона — визнання за Парфенієм прав Всеукраїнського архиєпископа можливе, але вирішення питання по суті віддавалось інквізиції єпископів РПЦ, а це був абсолютно глухий кут.
Організатори поїздки передбачали таку послідовність: в Києві Парфеній звертається до Назарія, а через нього й до собору єпископів. Про потребу його зібрання полтавський владика заявляє клопотання перед Назарієм під час зустрічі. Все це розглядається як останній крок дипломатичної чемності з боку П. Левицького, після якого він одверто й рішуче стає на бік української справи.
Щоб заручитися згодою превелебного на цей план, розповідає К. Соколовський, довелося йти на певний компроміс. Від імені ВПЦР отець Ксенофонт публічно, на урочистому зібранні Полтавського церковного братства та архиєрейської ради під головуванням Парфенія запевнив: з одного боку Церковна Рада непохитно стоїть на власних позиціях, а з іншого — не доводить свого розуміння церковного демократизму до порушення канонічних прав й авторитету архиєпископа.
Формула угоди хоч і надмірно дипломатична, але прозора. В ній оберігався суверенітет особистості, право відсторонення від деяких надто революційних крайнощів демократизації церковного життя, неприйнятних для релігійно-світоглядних переконань владики. Компроміс сторін був раціональний у своїй основі, бо мав на увазі зберегти найвищу мету й забезпечити впевнене просування до неї.
Парфеній висловив бажання в’їхати до Києва без гучного розголосу, ввечері і прямо в покої на нічліг. Він відмовлявся і від урочистої зустрічі в Соборі. Одночасно превелебний прохав Церковну Раду залучити хоча б одного прихильного до її справи архиєрея, щоб спільно з ним висвятити єпископів для Української церкви.
Церковна Рада з розумінням поставилась до цього бажання й енергійніше повела консультації з єпископом Антонином, який перебував тоді в Москві. Але на схилі квітня з Полтави надійшов лист з нерадісною звісткою: Парфеній повідомляв, що, попри бажання, прибути до Києва не зможе. Причин багато, писав владика, а найважливіші такі: він хворий і слабий, проїхати 360 верст кіньми та ще й при таких смутах зовсім неможливо. Та не це його зупинило: «Для святого діла, — писав архиєрей, — поїхав би, хоч би довелось і померти в дорозі». Але ось його гіркі сумніви: «Боюсь, що як виїду, загине церковне українське діло на Полтавщині. Зразу пришлють другого архиєрея, який поведе діло інакше, і загине все, що тут було до сієї пори.»
Управляючий єпархією краще ніж будь-хто знав дійсне становище. Полтавська епископія була під пильним наглядом синоду РПЦ і самого патріарха. Не випадково у своєму ультимативному листі єпископське зібрання зверталося до владики як до «тимчасово управляючого» справами єпархії, що було додатковим козирем у руках московських єпископів. Не додавали оптимізму й напружені стосунки превелебного зі світськими властями. Віддаленість Полтави, труднощі сполучення з Києвом залишали єпархію під надійним патронажем з боку РПЦ. Повідомлення Парфенія про неможливість приступити в Києві до здійснення задуманого мало під собою серйозні резони, але серед них не було місця перемінам у системі ціннісних орієнтацій.
Архиєпископ вважав за потрібне розвіяти сумніви, які ймовірно могли з’явитись. Він кличе у свідки Бога, що його намір і бажання бути в Києві непохитні, як і обов’язок у міру своїх сил зарадити українським церковним справам, подати допомогу українським пастирям у їх служінні. Висловлює надію побувати в Києві згодом, коли Церковна Рада знайшла б єпископа-замісника.
Травневий Київський собор 1921 р. відбувся без участі полтавського архиєрея. Єдиним представником полтавської церкви був К. Кротевич. У своїх спогадах він розповідає, що перед від’їздом він навідав Парфенія й у присутності свідків попрохав у превелебного дозволу передати Собору вітання від його священства, але повну згоду не було заявлено. К. Кротевич потрапив на засідання Собору тільки другого дня, якраз у дуже відповідальну мить: настрій учасників був пригнічений відсутністю вірогідного глави Української церкви, а в залі готувались виступити зі своїми вимогами і пропозиціями посланці старого єпископату та духовенства.
Досвідчений головуючий М. Мороз зорієнтувався миттєво. Він надав слово К. Кротевичу, назвавши його представником архиєпископа Парфенія. Цю мить у своєму житті він вважав незабутньою. Зі своєї промови пам’ятав тільки її кульмінацію, найвище піднесення: «Ми звідусіль оточені ворогами, єдина наша надія на архиєпископа Парфенія, від якого я привіз привітання Соборові.» Зал відповів йому вигуками «Слава», проголосив «Многіє літа», на весь Софійський собор залунало трикратне стеценківське «многоліття». До соборного залу повернулася впевненість і піднесення.
Спільний собор Київщини і Всеукраїнської Православної Церковної Ради обрав превелебного Парфенія митрополитом Київським і архиєпископом всієї України. Обрання відбулося солідарними голосами, і свідком цього були священні стіни Софії Київської. На чолі Української церкви стала людина, чий авторитет був незаперечним. До керівництва церковно-визвольним рухом прийшов діяч, який уже тривалий час працював у його вирі. Панфил Левицький став першим главою Української Автокефальної православної церкви.
На український церковно-визвольний рух став відчутно впливати авторитет імені митрополита Парфенія. Церковна Рада почала розгортати роботу зі скликання Всеукраїнського Собору. Він мав вирішити справу з кадровим забезпеченням єпископських кафедр в українізованих єпархіях. Але чільні діячі нового напрямку церковного життя, як це буває, ослабили увагу до центральної постаті — глави Всеукраїнської церкви, їм здавалося, що саме обрання на цей пост, його формальне розв’язання повністю вирішувало проблему. А проте митрополит, який мав посісти найвищу в державі церковну кафедру, залишався в Полтаві, блокований зусибіч лихими обставинами й людьми.
Його становище було вкрай тяжким, якщо не сказати трагічним. Фізичні сили вичерпувались, а нервові навантаження зростали. Мусив нести безпосередні, кропіткі обов’язки управляючого єпархією, працювати в неприязному оточенні церковної людності, терпіти й матеріальні нестатки. Гнітило душу митрополита й те, що ВПЦР не подбала належно про своєчасну й повну інформацію про українські церковні справи. Первосвященик вбачав тут не тільки об’єктивні перешкоди, а й певну неувагу, деяку зверхність до своєї особи. На жаль, він не дуже й помилявся щодо цього.
Пригадаємо приїзд до Полтави делегації ВПЦР. Проводирями її, звичайно ж, були М. Мороз і В. Липківський. Спостережливий і мудрий владика склав власне уявлення про чільні постаті церковно-визвольного руху. Каменем спотикання, зокрема, стало питання про висвячення в сан єпископа жонатих протоієреїв української церкви. З канонічної точки зору для владики це було неприйнятним, і він відповів відмовою. І спостеріг, що його незгода справила гнітюче враження на київську делегацію: певна тінь відчуження пролягла вже тоді.
Можна припустити, що врівноважений, звиклий до виважених слів і вчинків Парфеній не міг однозначно сприйняти «революціонаризм» гостей, схильність людей такого складу до крайніх намірів і дій. Утворення єпископату лише з чернецтва, суворе ставлення до шлюбних обов’язків видавалися йому фундаментальними цінностями правдивої церкви, які не підлягають «революційному» руйнуванню. Є підстави думати, що превелебний запримітив і певні риси в характері М. Мороза, які насторожували його: самовіддано працюючи на ідею, той мав не досить цільний характер, надмірну амбітність і не завжди був тактовним. Ці риси на посаді голови ВПЦР могли за певних умов зашкодити справі, і це мало глибоко непокоїти навченого життям архиєпископа.
Синодальні єпископи РПЦ не спускали тим часом сторожких очей з Полтавської єпархії. Як розповідає К. Кротевич, за місяць чи два після Собору Київщини до митрополита приїхала слідча комісія — конотопський єпископ Микола з двома київськими протоієреями із завданням простежити в повному обсязі участь П. Левицького в українському церковному русі. Вичитування документів, опитування свідків, тривалі бесіди з управляючим єпархією... Хоч назагал слідчі вели себе в межах етичних норм, все ж усе це вкрай виснажувало немічну людину. Стійко і гідно тримав себе первосвященик Української церкви. Врешті, опинившись на самоті проти ще потужних структур РПЦ, без відчутної підтримки Церковної Ради, знесилений недугою, митрополит заявив про відсторонення від практичного керівництва українськими церковними справами. Менше року відділяло його від переходу у вічність.
Довго кружляв у церковних колах і поза ними поголос про останню в житті відозву Парфенія, де він нібито відцурався Української церкви. У спогадах К. Кротевича висловлена слушна думка, що та заява виготовлена в синодальній канцелярії, а підпис митрополита, коли він був насправді, спритники консисторії буквально вирвали. Історія знає безліч таких випадків.
У новітній історії Батьківщини, змаганнях українців за волю і власну державність багато гучних і славних імен, а ще більше безіменних лицарів, подвижників і героїв. Первосвященик Української церкви митрополит Парфеній у їх числі. Він гідно пройшов свій страдницький шлях, проніс свій хрест на українську Голгофу. Обов’язок вдячності вимагає поставити Панфила Левицького в почесний ряд людей високого сумління, незаплямованої честі, сповненого обов’язку перед рідною землею. Людей, якими славиться Україна і перед пам’яттю яких завжди схилятиме своє високе чоло.
