Альбіна Паренюк - президент БФ "Дари навчання", співзасновник Міжнародного альянсу для розвитку християнської освіти та громадський експерт з питань реформи освіти. (22 серпня 2017) "Реформація по-українськи". Оксана Горкуша - к.філос.н., ст.наук.співр. ВР ІФ НАНУ. 4-та передача із серії "Реформація - 500 років для розвитку глобального людства - актуальність для сучасної України" у авторських релігієзнавчо-філософських діалогах "Самовизначення". Поспілкувались з пані Альбіною щодо нагальності, можливості та шляхів формування через шкільну освіту фундаментально вкоріненого в християнські сенси світогляду відповідальних перед Богом та Україною персон - свідомих будівничих гідного майбутнього нашого Українського дому.

1) Самовизначення:

А) Християнка

Б) Громадянка України

В) Жінка – берегиня роду.

Цінності, на яких формується ідентичність особи – християнські та загальнолюдські.

Відповідальність перед Богом є провідною, з неї випливають інші.

Найважливішу роль у формуванні особистості займає родинне виховання. Саме в родині закладаються основи світогляду, накреслюється спосіб взаємодії людини із світом та іншими. З перших днів родинного виховання у дитини розвивається почуття довіри до рідних та світу. Так само і моделі поведінки людини формуються. Вимогливість, дисципліна, високі стандарти і очікування доповнюються наданням свободи вибору за свідомості відповідальності за свій вибір. Високі мета та планка, відверті щирі стосунки, право на помилку, аналіз й можливість її виправити та впевненість у розумінні, підтримці та любові батьків. Це формує характер особистості. Форма поведінки батьків відповідала християнським стандартам. Економічне виховання. Свобода вибору життєвого шляху, завдяки, зокрема допитливості й наполегливому успішному навчанню у школі. Пані Альбіна отримала можливість вибрати навчальний заклад. Після успішного закінчення музичного училища обрала навчатись у Києві а не в інших містах Радянського Союзу.

Громадянська визначеність: Виховувалась в російськомовному середовищі. Українську мову почала вивчати в Університеті. Україномовність – свідомий вибір. Іспити та дипломну роботу (на тему «Духовний розвиток школяра засобами фольклору») захищала українською мовою.

За фахом і покликанням пані Альбіна – вчитель. Професійний шлях почався з організації дитячого хору-супутника хору Вірьовки (1989 рік). 80 дітей, яким дуже хотілось співати. На той час український репертуар, що підбирали для дітей разом з Ольгою Філенко, сміливий крок й своєрідний виклик. До репертуару потрапляли дитячі та історичні українські пісні. Велика кількість – зібраних у фольклорних експедиціях Центрального Подніпров’я та Полісся самою пані Альбіною. Таким чином діти отримували творчу наснагу від традиційних народних джерел. Це формувало й відповідальність за країну, за тих людей, які зберігали й передавали ці традиції.

2) Джерела українського волонтерства.

АП - під час фольклорних експедицій по селах я познайомилась з витоками того, що тепер можна назвати волонтерством. В українській народній традиції це природно допомагати один одному. Відбувався своєрідний продуктивний обмін – селяни нам передавали свої традиції – а ми намагались їм бути корисними. Так і складаються стосунки відповідальної взаємодії, формується середовище, в якому живеш, відповідальність за громаду, яку представляєш чи з якою комунікуєш і від якої отримуєш. Люди, до яких ти приїжджаєш, дивляться на тебе, як на представника міської громади, але також у спілкуванні та взаємодії розуміють, що у Вас є спільні цінності, потреби. І таке спілкування є цінністю для українців як і для кожного громадянина та особистості.

ОГ – взаємопорозуміння, що виникає в процесі взаємодії відповідальних суб’єктів?

АП – Так. Це було своєрідне волонтерство тих часів, у народних традиціях джерела нашого сучасного волонтерства. Йому притаманні такі характеристики українського менталітету як готовність допомогти ближньому, взаємодіяти з ним. Такий підхід формується також від родинних стосунків та найраннішого виховання в родині, з поваги до батьків.

ОГ - Так, коли ми сьогодні задаємось питанням, звідки в нас несподівано виникло волонтерство як потужний рух, ми забуваємо про ментальну складову народу, яка традиційно формувала певний підхід до іншого протягом усієї історії розвитку українського народу. Взаємодіючи ми витворюємо нову спільну дійсність, у якій зацікавлений кожен.

АП – а це закладається у свідомісному вкоріненні в традиціях народу і в родинних відносинах.

3) Щодо способів формування цілісного світогляду особистостей та спільноти в сучасній Україні.

ОГ – Сьогодні ми спостерігаємо за тим, як поступово укріплюється взаємодія та взаємопорозуміння між різними групами українського народу, як утверджується довіра між військовими, волонтерами, громадянами. 26 років тому українці переважною більшістю визначились, що Україна має бути незалежною державою. Тоді ж ми вийшли з тієї системи суспільної організації, яка називалась Радянський Союз, в якій людина була лише гвинтиком державного механізму і рабом ситуації, знаряддям в руках номенклатури, яка визначала місце і функціональне призначення кожного елемента системи. І рушили кудись. В політології та соціології застосовується термін «транзитне суспільство» на позначення спільноти, що перебуває на шляху від однієї форми організації (державного устрою, економічної, політичної, культурної системи) до якоїсь іншої. Суспільство, яке звідкись вийшло і кудись іде. Але, до речі, куди воно йде – були накреслені лише якісь точкові орієнтири: в бік західної цивілізації, в Євроазійську якусь єдність, в Європу, знаходимось між цивілізаціями… Та не було фактично сформовано єдиного орієнтиру. Особливо мені не подобається визначення України як суспільства, що знаходиться «в розламі між цивілізаціями».

Тому термін «транзитне суспільство» відображає і суспільно-світоглядну ситуацію в Україні. Адже світоглядні орієнтири також були не визначені. Той світоглядний фундамент, що формувався в Радянському Союзі усією системою освіти і виховання як хибний був спростованим і втраченим. Звичайно, тоталітарна держава та радянська комуністична ідеологія монопольно займалась формуванням одного «єдиноправильного» типу світогляду суспільства не надаючи можливості доступу до якоїсь альтернативи. А потім у нас настала доба плюральності, коли, з одного боку, було визнано що основи «радянського» світогляду є хибними, а методи його нав’язування - шкідливими, але з іншого – ми потрапили на своєрідний ринок пропозицій найрізноманітніших світоглядів. Звичайно, ця плюральність корисна, але до певної межі і за відповідних умов. І я бачу тут великі виклики і небезпеки. Зокрема і в тому, що ми не визначились стосовно світоглядних базових орієнтирів, залишаючись і світоглядно транзитним та дезорієнтованим суспільством. Відсутність стійкого світоглядного фундаменту іноді дається взнаки.

Пані Альбіно, я знаю, що Ви займаєтесь темою християнської освіти в Україні. Розкажіть, будь-ласка, як християнські церкви зокрема через освітні ініціативи можуть вплинути на формування фундаментально вкоріненого в християнські цінності світогляду українців?

АП – Світоглядні орієнтири особистості – надважлива річ. І ми сьогодні маємо велику прогалину у світоглядному формуванні як в освіті, так і в родині.

1) Світогляд починає формуватись з перших днів дитини і його фундамент закладається ще в родині. Навіть таке вкрай важливе для особистості та суспільного співжиття поняття як довіра, формується в перші роки життя дитини. Повністю – у дворічної дитини. Звідти, з родини, дитина перебуваючи у стосунках з батьками, довіряючи їм, починає сприймати світ. Синкретичне мислення дитини – бачення світу як цілісності у якій дитина себе знаходить. У цій цілісності формується уявлення про маленький та великий світ. Тож для дитини, яка довіряє своїм батькам, які свідомо відносяться до світу, який відкривають дитині у родинних стосунках – цілісність світогляду закладається вже від малого світу. У такому родинному вихованні дитині покажуть і красу світу, і продемонструють мудрість життя, і поступово закладуть любов до рідного краю, родини, народу, держави. Дитина починає себе відчувати частиною цілісного всесвіту, у якому проходить певні етапи становлення. Від ближнього оточення – до ширших обріїв, від малого – до більшого.

Зрозуміло, що якщо така цілісність випливає з чогось фундаментально цінного – наприклад, розуміння, що є Задум Божий, Божий Заповіт стосовно того, чому ти тут народився – в цій країні, в цій родині, чому ти належиш до цього народу, для якої справи ти покликаний і що треба зробити для виповнення своєї місії – людина отримує ті світоглядні орієнтири, які ведуть послідовно її у житті.

2) Виховання продовжується в навчальних закладах, у неформальній освіті. І тут важливо дати дитині вибір для реалізації її власних талантів. Віднайти себе і своє покликання – це усвідомлення своєї значимості і місії у світі. Без такого послідовного становлення особистості ми лишаємо людину у транзитному стані. Вона бачить, що світ кудись рухається, а сама не має мети, не знає сенсів, до яких варто прагнути.

3) Ця проблема відсутності конкретної мети і визначених сенсів проглядається і в сучасних реформах в Україні. Навряд чи ми знайдемо адекватні відповіді, якщо задамо питання: яка мета і сенс сучасних реформ в Україні? Хто може взяти на себе відповідальність за те, що якась мета була поставлена і не досягнута? Це стосується зокрема і реформ у галузі освіти.

4) й проблеми в сучасній Україні мають також світоглядні причини. Бо що таке війна і сепаратизм? Розділення й ворожнеча через недовіру. Війна триває довго. Великі людські жертви. Можливо особистісна безвідповідальність і те, що ми не можемо взяти на себе відповідальність за свою країну тут, поки її захищають ціною свого життя наші воїни на фронті, дозволяє їй продовжуватись? Можливо достатньо сформулювати правильний меседж, поставити правильну мету, віднайти українську ідею, заради реалізації якої проголошувалась незалежність України і була ціла серія громадянських акцій, включно з останнім Майданом? Можливо християнський світогляд, де в основі лежить Божий Задум для кожної людини, може об’єднати народ, націю, вплинути на розв’язання конфліктів?

5) Бо всі конфлікти починаються з внутрішньо світоглядного конфлікту окремої людини, який закладається ще в дитячому віці через недовіру в родинних стосунках. Потім ця конфліктність доформовується там, де людина зростає, працює, проявляється в родинних стосунках дорослої людини, на роботі. Але витоково це внутрішньо особистісний конфлікт між добром і злом, що має тенденцію проявлятись і переходити у зовнішні конфлікти. Зрештою він збільшується, проникає у різні сфери буття і може досягнути й міжнародного рівня.

6) Тому, якщо людина не усвідомлює власних світоглядних орієнтирів, не спирається на християнські цінності, не бере на себе відповідальності за свої помисли та вчинки, - будемо мати транзитне суспільство, яке невідомо куди йде.

4) Щодо християнських моделей виховання.

ОГ - Якщо оцінювати транзитне суспільство з точки зору зміни поколінь, то 26 років – це вже подорослішалі діти, народжені після виходу з Єгипетського полону. Фактично - народжені від колишніх рабів, які щойно звільнились. Тож, з одного боку, – мало вирости ціле покоління вільних осіб. З іншого ж – чи здатні колишні раби, які лише звільнились з полону, закласти фундамент відповідального персонального світогляду вільних громадян? Бо щойно звільнений – ще не вільний, він не усвідомлює власної відповідальності за свою свободу. Сьогодні зустрічаємо різних людей, вихованих в різних традиціях. Але розуміємо, що більшість – світоглядно незагартовані і не готові до тривалої подорожі, до тих випробовувань, що чатують на відповідальну вільну персону. І це вада виховання. Бо цим особам треба було допомогти стати вільними та відповідальними. Сподіваюсь, християнські церкви допомогли значною мірою. І хоча сформувати християнський світогляд в суспільстві, яке тривалий час піддавалось тоталітарному впливу однією з найбільш богоборчих ідеологій, складно, але маємо велику кількість християн. То хто має вплинути на формування світогляду відповідальної, щонайперше перед Богом, персони?

АП – Це має бути особисте вільне рішення будь-якої людини. У нас є різні організації, об’єднання. Є Всеукраїнська Рада церков і релігійних організацій – унікальна і для світового рівня. Тут різні конфесії об’єднались з єдиною метою – для того, щоб в Українському домі, в нашій поліконфесійній державі порозумітись і знайти точки дотику, щоб рухатись в єдиному напрямку. Бо є різні платформи – християнські, міжконфесійні. Але як досягти єдності в просуванні в майбутнє, якщо не знаходити взаємопорозуміння і не взаємодіяти? З одного боку – ти впливаєш на суспільство лише коли маєш власну ідентичність. З іншого – суспільство впливає на тебе і змінює тебе. Але якщо ти особисто прийняв свідоме найважливіше рішення в житті стосовно орієнтирів руху, то усвідомлюєш і свою персональну відповідальність. Саме це рішення є рушійною силою. Для мене, як і для більшості християн – це Христос. Христос відкрився для мене як динамічна, рушійна, впливова сила перетворення особистості і суспільства. Христос є істиною і шляхом. Це реформаційна, революційна сила, яка надає життєвої наснаги особистості та суспільству. І ця сила, звичайно, є в усіх християнських та міжконфесійних об’єднаннях. Бо Істина досяжна лише Богові, але люди чи окремі церкви здатні через обмеженість умов і засобів вловити її лише частково як правду. І взаємодоповнювати.

ОГ – Ви говорите про партнерську взаємодію християнських церков?

АП – Так. Жити за Словом Божим, за Новим Заповітом. Павло писав послання різним церквам. Чому? Бо різні церкви, але одне Християнство. І цю силу не може нести жодна окрема церква. Тому ця сила розподілена між різними Церквами. У кожного є своє бачення, своя місія. І ми повинні поважно ставитись до місії кожної окремої Церкви, у якій проявляється Христос. Вони роблять дуже серйозні речі, кожен на своєму місці. У кожного з нас є право бути частиною тієї Церкви, бачення якої він поділяє, користуватись повноваженнями. Кожен може робити справу, спираючись на власні таланти, здібності, рухатись і рухати світ в якому рухається церква, до якої належиш. І християнський світогляд дає можливість об’єднатись.

ОГ – Так. Християни мають впливати на ситуацію і тим особам, які не мають ціннісновмотивованого фундаменту, дати можливість отримати такий. А яким чином християнські церкви сьогодні в Україні догукуються до дітей, чи є якісь механізми, щоб запропонувати дітям цей світогляд, звичайно, не нав’язуючи, не з тими перекосами, які ми бачили в радянські часи у справі формування світогляду суспільства? Щоб не було, скажімо, монопольного загарбання виховного процесу? Чи є можливість і навички у християнських церкво дати шанс людям в майбутньому отримати християнський світоглядний фундамент?

АП – Найголовніший вчитель – це Христос. Він є приклад для навчання. І кожна церква зберегла навчання Христа. Те, що ми називаємо неформальною освітою. Крім того – самоосвіта, родинне виховання, спілкування між людьми, традиції, фольклор, культура. Це постійне навчання особистості, поштовх до якого можуть давати самі церкви. Крім того є церковні школи.

Зрештою освіта в Україні, як і в Європі, почалась з церковних шкіл. Українська історія мала і Острозьку і Києво-Могилянську академії. При монастирях започатковувалось багато шкіл. А духовно-світоглядна реформація починається зі шкіл та з родинного виховання. В церквах та релігійних спільнотах навчаються християнському світогляду батьки, які далі формують світогляд дітей.

5) Сучасні діти потребують інших підходів у навчанні, ніж нам лишились від попередньої епохи.

АП - Діти не хочуть ходити до школи, бо для дітей у шкільному віці цінною є дружба, спілкування. Чи має сучасна школа можливості створити дітям дружнє середовище? Малі групи, де діти б взаємодіяли? У наших школах діти сидять за партами і слухають вчителя. Натомість потрібен простір для розвитку дітей. Такі моделі застосовують Фінські школи. У Сингапурі такі є. Такий освітній простір формується на потребу дітей.

Коли у нас розробляються освітні закони і моделі, то не з точки зору потреби дитини, а з точки зору службовців. Наприклад, враховується 53 стаття Конституції. Але чому не 54, в якій ідеться про те, що людина має свободу займатись будь-якою творчістю? Освітній процес має бути творчим процесом, школи повинні перетворитись на творчі лабораторії, де діти за власними схильностями і зацікавленням навчаються творчості (науковій, технічній, інтелектуальній, художній тощо). Когнітивний розвиток особистості відбувається в шкільному віці. Наука має подаватись дітям як поле для творчості, адже наукові здобутки людства є поки-що обмеженими, а таємниці всесвіту, які можна розкривати – безкінечні. В наукових творчих лабораторіях діти повинні навчитись не лише допитливості, але й творчості.

ОГ - Так. Державна школа – конвеєр з вироблення громадян з базовим, необхідним для виживання в сучасних умовах, набором знань та навичок. Ви ж фактично говорите про таку систему освіти, яка потребує значно більшого фінансування й іншого підходу до педагогів. Бо сьогодні що ми бачимо в школах – великі класи, величезне навантаження для вчителів і викладачів, маленька зарплата… За таких умов важко застосовувати й індивідуальний підхід до учнів. А як може навчити творчості вчитель, який не має часу й можливостей на особистісний саморозвиток? Слава Богу, що є державна освіта, яка принаймні забезпечує наших дітей мінімальним базисом знання для орієнтації у світі. Але як вимагати від вчителів та шкіл того, до чого ми їм не створили можливості? Чи є якась альтернатива державним формам освіти? Чи є якесь реформування в тому напрямку, щоб справді створити можливість школам перетворитись ось на такі оази формування відповідальних, творчих персон?

АП - Ми продовжуємо готувати в державних, комунальних школах кадри для індустрійного суспільства. Але це суспільство вже пік свого розвитку минуло. Ми ще не усвідомлюємо, які виклики стоять перед суспільством, хоча освіта повинна готувати громадян майбутнього. Їм потрібні знання і навички для того, щоб це майбутнє будувати. А ми ще не проаналізували ринок праці, не провели інвентаризацію того, що нам довірено, щоб можна було підготувати тих, хто буде це розвивати, модернізувати, відповідати за його збереження і примноження. Щоб зрозуміти, що і як реформувати в системі освіти, попередньо слід інвентаризувати всю філософію освіти, зробити аудит законодавчої бази в освіті. Що там нормується? Які сенси і зміст тими законами утверджується? Можливо варто зараз зробити мораторій на законодавчу базу, і якщо у нас революційна ситуація – то спершу маємо віднайти ті базові сенси, і вже згідно з ними нормувати освіту. Законодавчі інституції – чи люди, які займаються у нас законотворчістю розуміють, про які сенси йдеться, чи знають ті сенси?

Звичайно, зараз є альтернативні школи. Але їх мало. І доступ до таких шкіл у дітей обмежений. Реформуванню ж шкільної системи заважають також корупційні механізми. Тому спершу треба вирішити певні завдання, пов’язані з фінансуванням шкіл. Наприклад фінансова автономія шкіл дасть можливість створити бюджет школи. Водночас недофінансування освіти дійсно є. Тому треба шукати, де оптимізувати фінанси. Управлінський апарат роздутий і централізований. І навіть та реформа децентралізації, яка сьогодні проводиться, не донесена до населення таким чином, щоб люди розуміли як це використовувати.

Щодо християнського чинника в освіті. У нас невизначена ситуація – з одного боку ми живемо, як то декларується – у секулярному суспільстві, з іншого – більшість громадян України – віруючі християни. Церква має право і можливість бути дотичною до освіти, скажімо, до створення чартерних шкіл. Зараз усі церкви можуть і намагаються заснувати християнські школи. Минулого року у нас засновано 24 християнські школи. Активно діє Міжнародний Альянс для розвитку християнської освіти. Ми пояснюємо, що таке християнська школа і чим вона відрізняється від світської, які програми, який світогляд і яким чином формується, в чому відмінність між світською та християнською моделлю. В християнській школі дарвінізм та креаціонізм подаються дитині для аналізу, і вона може проаналізувати, порівняти, зробити свідомий вільний вибір.

Щодо державного стандарту, то в християнських школах він застерігається. Але знову, чи містить цей державний стандарт (необхідних знань) певні сенси? Яка мета цих державних стандартів? Бо якщо таким базовим сенсом у системі освіти, скажімо, Великобританії є могутність рідної держави, то в Україні який сенс закладено базовим? Інтереси якого суспільства має застерігати цей стандарт?

Маємо зрозуміти, що живемо не у світському суспільстві, адже більшість громадян – віруючі. І стільки церков, скільки маємо сьогодні в Україні, велика кількість різних освітніх християнських платформ, що пропонують свої змісти в освіті через садочки, школи, університети. Громадяни хочуть мати вільний доступ до цих світоглядних знань, свідомо формувати свої переконання. На жаль, усі ці освітні ініціативи розпорошені. А часто вибору батьки не мають, бо дитина змушена йти в державну школу, адже відсоток християнських шкіл, які знаходяться в приватному секторі, є мізерним (2-3%), а альтернативні школи взагалі малодоступні (1%) через високу ціну навчання у них. Але християнські церкви мають шукати способів порозумітись задля спільної мети, знаходити точки дотику, щоб організовувати спільні освітні проекти.

У нас був такий експеримент, коли Християнська етика була включена факультативом у програми шкіл. Але він виявився неефективним.

6) Цілісний світогляд та його духовно-ціннісний фундамент.

АП - Міжнародний Альянс розвитку християнської освіти розробляє інші підходи. Ми пропонуємо інтегрувати в усю систему освіти біблійні принципи, креаціонізм. І тоді не має значення, який предмет вивчає дитина. Вона може вивчати англійську мову, але контекстуально засвоюється християнський світогляд. Дитина сама вільно обирає, але має можливість дізнатись про Слово Боже. Виходимо у своїй моделі навчання з потреби формування цілісного світогляду і з синкретичного мислення дитини.

ОГ – Коли говоримо про цілісну картину світогляду, то мова йде не про монопольно збудовану авторитарну структуру, але про світогляд, який має ціннісно-смисловий фундамент. І тоді інформація, яка потрапляє в цей світогляд, зокрема і набута з часом з досвіду, інтегрується логічно і природно. Людина має можливість засвоювати нову інформацію у цінніснофундований світогляд. Немає дисонансу. Людина, яка вірить в Бога – просто несе відповідальність перед Богом за свою щоденну, професійну, суспільну діяльність, вивіряє Божими Заповідями свої родинні стосунки. Така персона додатково вгрунтована в глибокий смисловий шар всесвіту, долучена до правди Божої і, таким чином, себе більш відповідально поводить. Це не означає, що вона закрита від якоїсь інформації, бо віра не суперечить знанням, але робить такі осмисленими. Багато науковців – глибоко віруючі люди. Бо віра не лише не суперечить науці, але дає можливість віднайти сенс і науковій діяльності. Цілісність світогляду – дуже важливий параметр для світогляду громадян. І релігійні школи та освітні програми допомогли б нам в напрямку формування відповідальних громадян сучасної України.

АП – Так, реформація держави починається з духовно світоглядної реформації, зі шкіл, з освіти, з навчання.

ОГ – Внутрішня реформація світогляду передує суспільно-історичним змінам. Ще Володимир Великий розумів потребу духовно-світоглядної реформації, усвідомив, навіщо потрібно Християнство цьому народові, який населяв Київські пагорби. Світогляд народу потребував вкорінення у фундаментальні духовні сенси. І ця реформація сьогодні продовжена. Бо ціннісноневмотивований світогляд , невгрунтований у фундаментальних духовних сенсах – легка здобич для усіляких маніпуляторів і шарлатанів, які хочуть мати зиск і не бажають брати відповідальність за державу Україна. Потребуємо і сьогодні духовно-ціннісного фундаменту світогляду українців.

 Текстовий переказ передачі підготувала Оксана Горкуша.

Щира подяка пані Альбіні за глибокий аналіз і бачення шляху духовної реформації сучасного українського суспільства.

За сприяння та надану можливість для нашого діалогу дякую Стельмащуку Юрію Івановичу та колективу ТБ-7 продакшн (Леодінові Харченко, Вікторії Сороці, Костянтину Шандибіну).

Реформація по-українськи. Частина 1 (з Михайлом Черенковим – протестантський теолог)

Реформація по-українськи. Частина 2 (з Сергієм Косяком – пастор з Донецька)

Реформація по-українськи. Частина 3 (з Дмитром Поворотним - капелан з УПЦ КП)