Блог Володимира Волковського_image

Блог Володимира Волковського

Філософ, релігієзнавець, аналітик. Співробітник Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

Одне з гасел: "Якщо я щось написав, і мене не лають щонайменше з двох боків, то уважаю, що написав невдачно" (М.П. Драгоманов)

Релігія після тоталітаризму: що не так із убивством дракона?

22 березня, 09:37
Мардук і Тіамат - перший міф про "дідів, без яких би не було" - фото 1
Мардук і Тіамат - перший міф про "дідів, без яких би не було"
Підбиваємо підсумки конференції БФ «Карітас Київ» з провідними філософами, релігієзнавцями і теологами на тему «Релігія після тоталітаризму: як тоталітаризм був (не)подоланий в релігійних спільнотах».

Цієї теми бояться. Її уникають в церквах. Про неї говорять навскоси, обмежуючись ритуальними фразами, так ніби не було 70 чи 50 років тоталітарного переслідування релігії. Ніби це взагалі було в іншому світі і це зовсім не про нас.

Вас це не дивує? Здавалось би, церкви, що були жертвами гонінь, мали би кричати про це, підносити на щит свою героїчну історію, іменами новомучеників мали би повнитися і храми, і вулиці, але натомість… Коли йде мова про досвід життя християн у СРСР та вплив цього періоду на сучасні церкви, обмежуються або ушануванням героїв-мучеників, або декларацією у дусі «слава Богу, минули ті часи».

Останнім часом в церковному суспільстві стало модно говорити про «гомо-диктатуру», новий «тоталітаризм», пов'язаний з такими словами як «культурний марксизм», «неолібералізм» тощо. Проте Україна мала віковий досвід справжнього тоталітаризму. Цілком було логічно дослідити, що це було, як це вплинуло на релігію, як це виражалося і які наслідки мало, нарешті, чи це минуле впливає на сьогодення, чи, може, все минуло, «як роса на сонці»?

12 грудня відбулася онлайн-конференція на тему «Релігія після тоталітаризму: як тоталітаризм був (не)подоланий в релігійних спільнотах». Конференція була організована БФ «Карітас Київ» у співпраці з Науково-видавничим об'єднанням «Дух і Літера», Державною службою України з етнополітики та свободи совісті, Радою молодих учених Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України та дослідницького проекту молодих вчених НАН України «Доктрина "Русский мир" як інформаційна та культурна стратегія» в межах проекту «Долаючи розломи в громадах, що постраждали від конфлікту: від зцілення до співпраці».

У обговоренні взяли участь філософ Костянтин Сігов, релігієзнавець Віктор Єленський, о. Георгій Коваленко, філософ Олександр Філоненко, о. Олесь Август Чумаков, богослов Тарас Дятлик. Сама конференція зібрала понад сотню слухачів з різних країн світу. Спікери, що є фахівцями кожен у своїй галузі, генерували купу цікавих ідей та міркувань. Спробую зробити певні виписки, що особливо важливі для нас – для церковної спільноти, яка шукає способи буття християнином в Україні і сучасному світі. Це не замінює перегляд відео конференції – проте певні ідеї слід зафіксувати у друкованому слові. Це не дослівний переказ, а радше вільний виклад за мотивами, із повагою до автентичності виступу кожного зі спікерів.

Той факт, що таку тему піднімають представники різних інституцій – це практичний доказ і прекрасний знак свободи після тоталітарних часів, - наголосив, відкриваючи конференцію, Костянтин Сігов, модератор конференції, директор Центру Європейських гуманітарних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія», керівник науково-видавничого об‘єднання «Дух і літера».

Тоталітаризм насамперед мав на меті зруйнувати інституції та солідарність між ними, знищити попередні ритуали і звичаї, а потім на місце зруйнованого поставити свої ритуали, звичаї, інституції і свою фейкову солідарність. Це пан Костянтин показував на прикладі історії різдвяної/новорічної ялинки. Таке можна проілюструвати двома цитатами-образами:

«Весь мир насилья мы разрушим
До основанья, а затем
Мы наш, мы новый мир построим,
Кто был ничем, тот станет всем»

«Побудувати нову людину» - це гасло і совєцького, і нацистського режимів,яке вони прямо декларували.

Тоталітаризм руйнує ці ритуали і цінності тому, що вони – це «символи суверенності» (вираз С.С.Аверинцева) і незалежності від державної ідеології окремих індивідів і великих спільнот. Тому вони не просто руйнували – за деструктивною стадією обов’язково йшла «конструктивна», коли режим пропонує на «святе місце» свою альтернативу. Точно така ж «альтернатива» була на місці релігії, з її сакральним культом, священною історією, раєм на землі, міфами і героями, що засновували космічний порядок. Наприклад, автор цих рядків у свій час стверджував, що для совєцької нації (політичної спільноти) міф про «Велику Вітчизняну Війну» – це космогонічний, світотворчий міф битви Великих Дідів проти Світового Зла. Цей міф прямо можна порівняти із вавилонським засадничим міфом про битву Мардука і Тіамат (асоціація підсилюється ще формою Мавзолея, що схожий на зіккурат).

«Що відбувається з релігією через три десятиріччя після розпаду СРСР?»

Радянський квазіатеїстичний експеримент не був чистим, зауважив у своїй доповіді відомий релігієзнавець Віктор Єленський. Тоталітаризм сам хотів бути церквою і створив свій культ, з своїми місцями поклоніння, своєю тисячолітньою перспективою Царства Божого на землі, своїм святим письмом і т.д. Віктор Єленський почав розмову про те, як формувалася релігійність в радянський час і потім змінилася після падіння СРСР.

Для нас, людей 2020-х років, після всіх скандалів, пов’язаних із релігією у 2010-і роки, після всіх Pussy Riot, альянсів РПЦ з державою, скандалів на сексуальному ґрунті із католицькою церквою, не віриться в те, що говорив доповідач про релігійне відродження: за 12 – 15 років перед падінням Союзу у широких масах і в колах інтелектуалів панувала відверта (навіть агресивна) нехіть і презирство до казенного атеїзму. Це був вибух народної релігійності, що зберегла релігію в радянські часи і претендувала на вищий статус, це було релігійне підпілля, це був зростаючий потім інтерес до релігії серед інтелігенції, інтерес до «ворожих голосів» і відверта (навіть агресивна) нехіть і презирство до казенного атеїзму. Це особливо дивує, коли порівнюєш із нашими сучасними реаліями, які надто дуже нагадують реалії початку ХХ ст., таке відчуття, ніби радянського періоду не було!

В.Є.Єленський зосередився на особливостях посткомуністичної релігійності: відбувалося масове відновлення храмової інфраструктури, масове навернення людей до релігійних символів і організацій, вибухове зростання присутності релігії у публічній сфері, відтак релігія стає потужним інструментом політичної, військової, етнонаціональної мобілізації. Основними агентами релігії стали інші категорії населення, ніж ті, що є стереотипно релігійнійшими у суспільствах, що не зазнавало тоталітарного знищення релігії. Релігія стала більш молодшою, маскуліннішою (рівне представлення чоловіків і жінок), більш освіченою, при цьому обізнаність у релігійних справах серед молоді була вищою, ніж у старших.

Посттоталітарна релігійність позначається протилежними тенденціями: вона відходить від організованих форм релігії (believing without belonging, за визначенням Ґрейс Дейві), але у той же час формальна ідентичність (тобто, belonging without believing) домінує у плані ідентичності. Бути віруючим стало модним. Проте ця мода – наприклад, мільйонні стадіони, збирані у свій час євангельськими протестантами – не призвела до масового навернення вірних до релігійних спільнот.

Новий союз скіпетра і тіари – відбувся альянс між державою, нацією та релігією (саме в такому порядку). Православ’я у «історично православних», католицизм у «історично католицьких» країнах надавали символізм і спільний ідеологічний ґрунт посткомуністичним елітам, об’єднуючи і правих, і лівих. Пострадянські еліти – які часто були тими ж радянськими елітами, що змінили свою політичну та релігійну ідентичність – всіляко намагалися маніфестувати і монументалізувати свою віру (звідси мегаломанські будови храмів і тяжіння до всяких монументів). Релігійні цінності вмонтовуються у державницький дискурс, конституції, державну символіку. У свою чергу, Церква почала презентувати себе як найважливіший репозитарій національних цінностей, фактор самого національного існування і головного актора в процесі побудови національно-державних посткомуністичних ідентичностей.

Православні церкви здебільшого звернулися до ідеалу ХІХ століття що у своїй літургічній практиці, що у сфері державно-церковних відносин. Вони спирались і досі спираються на три принципи: непорушність традицій, принцип більшості (з якого випливає особливий статус ПЦ) і принцип есенціальності (особливості і сутнісної ролі) православ’я у формуванні національної сутності чи природи («російськості», «грузинськості», «сербськості» тощо).

Україна в цьому всьому контексті є винятком на всьому простору Центральної і Східної Європи. Тут найменше опитуваних вважають, що «бути українцем» означає «бути православним», і це пов’язано з роллю інших церков.

Трагедія в тому, що релігія, виходячи із тоталітарного полону, відіграла страшну роль у кривавих конфліктах. Майже всі етнополітичні конфлікти мали свою релігійну конотацію. Коментуючи виступ В. Єленського, можна сказати, що «релігієзація» національно-політичних конфліктів походить із потреби сакралізації національно-політичного порядку денного і смислу життя. Нові політичні спільноти вимагали – як і старі, зрештою, мали – свого сакрального космосу (поняття П. Берґера) і тому активно апелювали до релігійної легітимації своєї політичної спільноти. Це визначало, зокрема, прагнення державних еліт до автокефальності своїх православних церков.

Це породжувало цілу низку конфліктів – протистояння між православними і католиками, між традиційними релігіями, з одного боку, закордонними місіонерами з другого боку, і з третього боку новими релігійними рухами (т.зв. «нью-ейдж» тощо).

Через 30 років колишні республіки СРСР демонструють дуже відмінні моделі релігійної культури та відносин між державою, церквою і суспільством. В. Єленський вважає, що відмінності у релігійно-суспільному розвитку детерміновані не роками кризи і атеїстичного експерименту, а міцністю релігійної культури, що формувалася не одне століття, і значенням релігійного інституту у процесі створення модерної нації-держави. На цьому посткомуністична редакція посттоталітарної релігійності вичерпується – вона стає регіональною (північною, східною, балканською тощо) і стає «нормальною» для свого регіону.

Пострадянське православ'я: гонимі та гонителі

Їх неможливо ані розірвати, ані виокремити – наголосив о. Георгій Коваленко. Сама РПЦ – це церква гонителів, якою вона є з радянських часів, натомість інтелігенти, що прийшли до РПЦ у часи релігійного відродження, цього не зауважили. Гонителі – це структура, система, організація. Гонимі – це особи, громади, конкретні християни. О. Георгій розмежовував радянське та пострадянське православ’я. Отець знаходить відповідь на питання «що таке радянське православ’я?» через образ чекістського православ’я та чекізму.

Тоталітарність – це бажання повністю контролювати, домінувати, установка на знищення іншого інакшого, закритість, жорстка ієрархічність, фундаменталізм. Чекізм – це бажання маніпулювати свідомістю, брехня і маніпуляція, дволичність, облудність, можливість мати внутрішню і зовнішню позицію. Все це породило «неохристочекістів», таке собі поєднання Христа і чекізма.

Після розпаду СРСР РПЦ повністю зберегла свої радянські структури, а з приходом до влади патріарха Кирила зв'язок РПЦ і КДБ-ФСБ ще зміцнився. РПЦ МП, каже о. Георгій – це церква неохристочекізму, що зберегла структури впливу чекістів у церковній сфері і з початком війни ці структури стали використовувати, причому із застосовуванням тих самих засобів – відстеженням лайків, бесідами, внутрішніми структурами стеження і примусу.

Ці ж риси притаманні колишній УПЦ КП, яка структурно належала до того самого типу.

Покладатися на зміну поколінь – наївно. Покоління виховують своїх наступників, система себе репродукує. А головне – поява ґаджета в руках священика чи єпископа не змінює базові установки свідомості, моралі, мислення, котрі родом з радянського православ’я.

Чи можливе нерадянське і непострадянське православ’я? О. Георгій навів показову історію Паризької школи, що починалася з людей, які готували Собор РПЦ 1917 – 1918 рр., який би мав змінити «офіціозну» імперську систему. Вигнані з батьківщини, вони створили в еміграції альтернативний світ православ’я під омофором Константинопольського патріархату. Ці книги Паризької школи стали джерелом навернення для багатьох людей у часи релігійного відродження, проте зараз Паризький осередок паралізований розколом, що став наслідком політики МП. Під час падіння СРСР до РПЦ прийшло багато людей, що долали у собі первінь радянського, чекістського начала. Ця хвиля людей багато чого зробила в МП, але тепер структура, що стабілізувалася, їх витіснила в еміграцію.

ПЦУ поки має вікно можливостей. Але пострадянські хвороби присутні в ПЦУ. Треба шукати формат позитивного виходу із ситуації – наголосив о. Георгій. Вихід – у ідеї відкритого православ’я, соборноправності у переосмисленому форматі, плюральності, «тузі за правдою» (словами маніфесту українських інтелектуалів за проводом Мирослава Мариновича)

Коментуючи виступ, Костянтин Сігов згадав «терористичну гіпотезу» (людина, яку можна контролювати і маніпулювати, і свобода є зайвими), чим анонсував пропозицію нової антропології, яку озвучив Олександр Філоненко у своїй доповіді. Він намагався розвернути питання у антропологічній площині.

Завдання Людськості або максималістська антропологія

Радянський експеримент не був просто ігноруванням, дегуманізацією, обнулінням людськості[1]. Це був експеримент з розлюднення. При цьому, скасування тоталітарного режиму влади не означає що людськість повертається з мінусу до умовного нульового стану.

Людськість стає Завданням. Релігійні спільноти приймають або не приймають це Завдання, і це завжди питання – наскільки Церква це усвідомлює? Більшості богословів притаманна «мінімалістична антропологія» (де «бути людиною» є мінімальним рівнем етики, «хоча б бути людиною»), і дуже мало усвідомлення, що Завдання Людськості – це «максималістична антропологія», «бути людиною» є окремим завданням.

О. Філоненко звернувся до двох аспектів спільнотності і спільноти. Після доби тоталітаризму, досвіду розлюднення ХХ ст.., єдиний крик людини, що намагається вижити – це крик про те, чи існує безумовне милосердя. І приходячи до релігійної спільноти, людина шукає і сподівається насамперед на нього, але може зустріти все, окрім нього. Проте коли потреба безумовного милосердя не задовольняється, не відбувається відтворення спільноти.

Відродження спільноти пов’язане з практиками співстраждання і каритативності. О. Філоненко згадав тезу Ольги Седакової про два витоки спільнотності, що випливає з двох категорій Ганни Арендт «братство» і «дружба». Каритативна спільнота постає з співстраждання/співчуття, з братства, яке виживає у найтяжчі часи, але братство нечутливе до світу, замикається у вузькому колі вірних. Дружба ж завжди має політичне значення, має своїм предметом цілий світ. Ці два джерела суспільності доповнюють одне одного.

Філоненко, цитуючи О.Седакову, зауважив, що теза «друг пізнається у біді» - це не про дружбу. Друг у класичній літературі має пізнаватися саме у радості. Співучасть у радості,як форма відкритості, вимагає більшої величі душі і більшої людськості. Саме у практиках дружелюбності відтворюється людськість та людяність.

Звідси відповідь на те, яким може бути нетоталітарне (і не посттоталітарне, бо «пост-» означає «позначений незмиваною печаттю минулого») – це революція ніжності, відновлення дружелюбності, творення простору дружби, де нема поділів, але зберігається відмінність.

«Не-підпільна Церква: фатальні втрати на шляху відродження»

Чи буває церква непідпільною? – спитав о. Олесь Август Чумаков. Він запропонував задуматись над тим, який може бути антонім до слова «підпільна церква»? Що значить «не-підпільна церква»? Що є індикатором «не-підпільності»? І одразу: це не є церква офіційна чи дозволена, будь-який антонім буде невідповідним. Він з висоти свого віку і досвіду розгорнув рефлексії про життя його покоління, що застало обидва типи церкви як певну реальність християнства.

Він наголосив, що «не-підпільна церква» ставться до часів підпілля, як до певного епічного казання: «мовляв, були героїчні часи», вони міфологізуються, але про себе думається, що «вони пройшли, їх уже нема, час мучеництва минув, і перехреститься і мовити слава Богу». При цьому забувається, що мучеництво та сповідництво притаманна церкві завжди. А отже, якщо церква завжди є церквою мучеників і сповідників, то чи може церква бути не підпільною? А якщо вона є завжди підпільна, у сенсі не політичному, структурному, а в смислі онтологічному, сущи не от міра, вне міра, якощ мудрість наша безум для світу і ми завжди будемо гонимі, чи бувають часи, коли тоталітаризму нема?

Проте – яка відповідальність Церкви за Катастрофу ХХ століття? Якщо ми говоримо про окремі церкви та їхню преємність – сказав отець, явно відсилаючи до доповіді о. Георгія про РПЦ МП – чому ми не ставимо питання про наявність тоталітарних церков, церков з певною тотальністю? Зрештою, нацизм не був явищем суто німецьким – у 1920-1930-і майже вся Європа урядувалася режимами, більш чи менш схожими на фашизм або нацизм. Треба би казати, що у ХХ ст.. постав специфічний тип людини, котрий виховала Католицька Церква, для якого була характерна специфічна тотальність. Це – прагнення до тотальності, уніфікації усього в одному (починаючи від літургічних традицій західних церков). Це – специфічний католицький принцип «послух вище за благочестя», «posłuszeństwo więcej nabożeństwа» (православний аналог «послушание превыше поста и молитвы»). Цей улюблений для ієрархії принцип призвів до ситуації, описаної Ганною Арендт у «Банальності зла», в образі Айхмана: «я просто виконував наказ». Людина добровільно стає слухняною, послушником режиму, перекладаючи всю відповідальність на старця начальство.

Повертаючись до більшовицької ситуації, кажучи про корені тоталітарності, що творить ситуацію підпільної церкви, ми повинні ставити питання про те, що більшовицька ситуація, досвід кривавого режиму СРСР – це результат тотальної московської церкви, московського православ’я? Коментуючи виступ о. Чумакова, додам, що ідею відповідальності РПЦ за червоний терор озвучив ще М. Бердяєв у «Истоках и смысле русского коммунизма», а таврування московського православ’я за історичну (не)долю Росії є загальним місцем багатьох російських філософів.

О. Олесь Август зауважив, що ПЦУ, яка вернулась до джерельного стану в лоні Константинополя – це єдина альтернатива у православ'ї до тотальної московської церкви і тотального московського християнства, з його жахаючою специфікою, яка підготувала «народ-богоносець» до того, що він витворив у ХХ ст.

Головна умова тоталітаризму – це регламентація всього та всіх. Колективізм протистоїть спільнотності: у спільноті є пріоритет людини-одиниці, у колективності – регламентування, де словами Маяковського «единица – ноль, голос единицы – тоньше писка».

У підпільній церкві основною мотивацією вірних було життя у Христі, коли ті, хто обрав Христа, ставали юродивими (хлопець, що приходив до військкомату з хрестиком, одразу отримував направлення у психлікарню). Підпільна церква творила реальність християнського буття, де священик мав особливе знгачення, але вірні не були надто привязані до окремого священика, знаючи, що він у будь-яку мить може щезнути. Священик був насамперед точкою консолідації спільноти, що свідчив про правду, але самі собою не завжди були симпатичні. Спільнота гуртувалася не довкола особистості, а довкола правди, що через них відкривалась. Спільнота була творчим бульйоном, творила себе на ґрунті дружби – це була відсутність адміністративності, ієрархії, творення спільноти не як корпорації, не за правилами, а за внутрішнім покликом і на основі одкровенні людяності і істини. Словами О.Філоненка, це був спільнота свідчення про правду, справедливість і милосердя. Вона зберігала звичаї і традиції, як знаки вічної належності до спільноти тих, хто обрав Христа.

Християни підпільної церкви були всі правозахисниками, що не боялись протестувати тоді, коли стан справ ставав несумісним із вірою, неприйнятною, повставати проти тоталітарних вимог.

Отець зауважив, що єврейське «хесед» (єдність милосердя і справедливості) – це відсутність осудження, відкритість до людини, незалежно від того, чи вона чекіст, чи дисидент.

Проте всі ці реалії відходять у небуття разом із припиненням репресій. Епоха гонінь нагадує щось далеко минуле, ніби у добу античності.

Що ж сталось з Церквою після підпілля?

Тоталітарність і пов’язані з нею ситуації («підпільна церква» тощо) – це єдиний, діалектично взаємопов’язаний процес, позитивні та негативні моменти якого продовжують існувати. Те, що було одним, стає іншим і часто прямо протилежним. Ситуація тотальності ніби вливається у тіло сучасної церкви.

Віряни та їхня мотивація змінились, проте джерело зміни лежало у досвіді репресій. Окрім вибору життя згідно Христа, була туга за «минулою величчю Церкви», ресентимент того, що Церкву пограбували, мрія про повернення золотого віку. І коли прийшла свобода, мотивація повернення колишньої величі перемогла – на чільне місце вийшли завдання відбудувати храми, майно, незважаючи на брак наново створених реальних спільнот вірян. Прагненя повернути часи, коли «ми були сильні і вказували, що є правильно», стало аналогом фільму «Вбити дракона». Церква дуже стрімко стала нагадувати КПСС.

О. Чумаков наголосив: тоталітаризм вніс в церкву («в нас») цю отруту, яка стала перетворювати церковну дійсність у дійсність тоталітарну, замінюючи спільноту – корпорацією з її фейсконтролем, дресконтролем та регламентацією, ієрархізмом, який тяжіє над спільнотністю та особистістю. Чому, зрештою, багато священиків, які були орієнтирами для вірян – такі, як о. Мень, та ін.. – опинились за межами Церкви, стали «такими, про яких краще не згадувати»? Тому, що вони дратували ієрархію!

У наш час досить важко говорити, що церква (і синагога! – зауважив він) продовжують бути правозахисними спільнотами, що ладні життя положити за правду, за «так, так, ні, ні», за відновлення справедливості. Панує регламентація і поняття, що походять із тоталітарного світу: «будьте смиреннішими!». Проте, де нема боротьби за право людини, там відсутнє поняття людини (відсилаючи до слів О. Філоненка), і там неможливе милосердя. Бо милосердя і справедливість постають у обороні права людини бути самою собою і незалежно від обставин. У церкві, наповненою духом ієрархічної корпорації, зникає розрізнення лика Христа у людстві, що страждає – безпритульна дитина, підліток з інтернату, молода повія перестають сприйматися як голгофське, страждальне людство, як Лик Христа, а стають тими, хто підпадають під ідеологічну регламентацію («вони неправильні і підлягають засудженню»). Це – втрата буття Церкви, що шукає Христа, і перетворення на форму продовження тоталітарного стану, що цілком поєднується і з лібералізмом, і з будь-яким –ізмом, що завжди може бути тоталітарним.

Проте наостанок, о. Олесь звернув до оптимізму – Церква, зрештою, сказав він, належить Христу, Матері Божій і святим, що знають, як вивести отруту з Тіла Церкви, і вернути нас до ситуації, коли підпільна церква залишається не тільки пам’яттю, а дійсністю Церкви, що живе свідченням, сповідництвом, мучеництвом, захистом прав, свобод і гідності людини, свідченням потойбічної пасхальної, вознесенської правди.

Коментуючи, К.Б. Сігов згадав назву книги «Спротив і покора». Патерн покори сприяв зменшенню поля свободи, руйнації свободи, без якої важко уявити дружбу і братерство.

«Служитель Церкви і властолюбство»

З перспективи євангельських християн виступив Тарас Дятлик. Він згадав про свою історію, що починалася з репресій і завершилася репресіями – підпільна церковна друкарня у радянські часи, епоха свободи, створення Донецького християнського університету, найбільшої богословської бібліотеки в Україні… і вторгнення росіян у 2014, що захопили будівлю університету, перетворили її на казарму, а унікальну бібліотеку… спалили просто неба!

Відбиток тоталітарності він бачить у властолюбстві, що притаманне деяких служителям церков . Властолюство він розуміє широко і формулює такі його риси:

Риси властолюбства:

  1. маніпулювання свідомістю вини – коли людина постійно почувається винною, де людина шукає прощення і милості Божої, але на практиці шукає прощення не Бога, а прощення партії. Від властолюбців ніколи не чутно про прощення, милість, любов – натомість вічне тримання у почутті вини, вимога робити те, що хоче очільник, для досягнення прощення;
  2. знищення особистості – знеособлення християнських цінностей, перетворення віри Євангелія на релігійну тоталітарну систему, що хоче нав’язати суспільству, «зовнішнім людям», вимогу «жити по-християнському». Насамперед, це мова про політичну активність християн: політичний євангелікалізм, злиття очільників євангельських церков із політичною системою, із державними структурами як структурами легітимного насильства. Релігійна спільнота сама перетворюється на систему насильства над Іншим. Таке знищення особистості, коли ми не переймаємось життям, покликанням, духовними талантами і дарами конкретних людей, перетворює християнство на карго-культ, систему насильства.
  3. відсутність уваги до потреб ближніх і слабких, пригнічення певної групи людей – наприклад, дітей, жінок, інакомислячих, при цьому формування «еліти», що має право на певний рівень і спосіб життя, зневажаючи упосліджених;
  4. хвороблива незадоволеність собою – це досить неочікувана риса. Виявляється, властолюбець не задоволений собою, не в мирі із собою. Це веде до того, що усуваються суперники лідера, люди бояться висловити думку, практикуються публічні вибачення після «розмови» з лідером;
  5. завищені вимоги у виконанні окремих правил або щодо окремих гріхів, навіть певна обсесія певними групами гріхів, коли лідери наголошують, що окремі гріхи зруйнують державу, націю, церкву, а інші гріхи ніби не мають відношення до християнства. Як приклад, Т. Дятлик навів різні соціальні гріхи, що чомусь важливі для окремих груп християн, і боротьба проти них організовується зовсім не у дусі Христа, що ішов до грішника, говорив з ним про Царство Боже, відновлював ідентичність, статус людини, природу людини, а у дусі розлюднення грішника.;
  6. надцінність ієрархічної системи, де вірність оцінюється вірністю структурі або очільнику структури, а тоді як вірність Христу прирівнюється до вірності «системі».

 

Тарас Дятлик наголосив, що посттоталітарні церкви не осмислии досвід тоталітаризму – і те, як церкви виживали там, і те, як відбиток тоталітарності досі впливає на християнську віру. Не відбулося зустрічі як покаяння, переосмислення традицій, що є наслідком тоталітарного впливу. Християнські (євангельські) церкви досі не мають чіткого бачення, як може будуватися участь християн і церков у публічному житті, у політиці. У євангельських ЗВО немає предмету по публічній теології, яку герменевтику має мати церква, християни стосовно влади тощо.

Церква повинна уникати політичного євангелікалізму, перетворення на травматичну структуру насильства, від якої люди, що вірують у Христа і Євангеліє, тікають, як від травматичного спогаду минулого, що зруйнував життя.

Він наголошує: Бог у Біблії спочатку відкривається як володар і творець, а наприкінці Він відкриває свою сутність як ягня. Христос недарма молився про те, що він посилав нас як ягнят серед вовків. Існує велика спокуса набути вовчу сутність, стати вовками, щоб захистити себе, впливати на суспільство. Проте важливо не стати вовками, а лишатися ягням, насамперед у плані відношення любові і довіри. Христос молився, щоб зберегти християнина в світі, а не в церкві. Тому, намагаючись сильно зберегти церкву, – як цінність саму по собі, а не як спільноту вірних Христові, – ми сповзаємо в тоталітаризм.

Христос будував відкрите суспільство (згадав наостанок Т. Дятлик поняття К.Поппера), де є стосунки любові і довіри, і немає практики тоталітарного впливу, чи маніпулювання гріхами, почуттям вини, натомість все йде через прощення, примирення з Богом та одним з одним.

У полілозі

Невеличке обговорення після останнього виступу також містить декілька прикметних думок. В. Єленський наголосив, що спокуса тоталітаризму присутня завжди. Особливо у практиках церков, що у своєму осмисленні пропустили ГУЛАГ, Голокост і взагалі ХХ ст… Якщо Церква пропускає в своєму осмисленні якусь подію, то тоді її вірні віддані на поталу світським течіям і доктринам, і це небезпечно для християнського світогляду. Цікаво, що РПЦ не відреагувала ані на розвал СРСР, ані на незалежність радянських республіках, ані на економічний колапс – перша подія порадянської доби, що «удостоїлась» реакції МП була… «коди», ІПН.

В. Єленський особливо звернувся до теми повернення релігії у публічну сферу. Проте, повернення релігії у публічну сферу, що зараз відбувається, не скасовує майже повсюдне зменшення релігії у повсякденному житті.

В основі цього лежить зміна рамок людського існування: зросла цінність земного життя і безпеки, витрати на медицину вперше за історію перевищили витрати на війну, і це серйозно відображається на ролі релігії в повсякденному житті. Вона себе маніфестує бурхливо, наполегливо, там де йдеться про великі людські масиви, де йдеться про ідентичність, але у щоденному житті релігійні практики стрімко зменшуються.

Те, що казав В. Єленський, добре описано у Хосе Казанови, який описує сучасний стан повернення релігії у публічну сферу. Він характеризує сучасний стан релігійності як «індивідуальний містицизм» і «релігійний глобальний деномінаціоналізм» – тобто зростає вага індивідуальної містичної практики (самовдосконалення, молитви, аскези тощо) на противагу до консолідації різних колективів, і при цьому всі релігії стають рівними конкурентами на єдиному глобальному «ринку». Сам В. Єленський відсилав у виступі до пари понять Ґрейв Дейвіс: believing without belonging & belonging without believing, про що пише і Хосе Казанова в аналізі європейської релігійності.

Отець Георгій Коваленко наголосив, що молодь не дуже розуміє, що таке чекізм і чекісти. Коли ми говоримо про чекістів, – сказав він, – пам’ятаймо, що це ЧК-НКВД-КДБ, що робила голодомор і була ідеологічною світоглядною поліцією. О. Георгій навів приклад, як відомі московські священики переписувалися із старим священиком, що нібито ховався від влади, а насправді потім виявилось, що того священика розстріляли ще у 1930-і (тобто, по суті, вони переписувалися із службовцями КДБ, які вкидали потрібні меседжі – наприклад, засудження о. Олександра Меня).

О. Георгій звернув увагу, що в Україні про гоніння найбільше кричить церква, що має найпотужнішу силову, юридичну, адміністративну, навіть розвідувальну підтримку.

Коментуючи саму конференцію, отець відзначив, як представники різних конфесій зустрічаються один з одним і починають говорити… про власні недоліки, приймаючи інших, коли кожен дивиться на себе через очі іншого, через каяття іншого про своє. Це він назвав правдивим подоланням тоталітарного спадку, стану, коли «я правий, а всі довкола ні, я знаю, в чому винен той і той».

На прикладі протестів і репресій у Білорусі ми теж бачимо, як нащадкам чекістських структур важко відмовитися від участі в гоніннях, відзначив К. Сігов. В той же час, там помітна роль молоді, що стає лицем дружби, спільної дії та свідчення – додав О. Філоненко.

Наш час – це час анатеїзму (поняття Річарда Керні), де «ана-» у значенні пасхального богословя. Криза церкви настає там, де ієрархія, люди, що мусять осмислювати реальність, розходяться із народом Божим, коли вони не розуміють, що відбувається з народом. Богослови повинні помічати, де відбувається реанімація духу, де твориться нова духовна реальність тощо.

Ідею підхопив о. Олесь Август Чумаков: віра, як повнота стосунків з Богом, робить людину людиною. Проте коли віра стає ідеологією, за допомогою якою здобувається влада, твориться політика, розподіл територій. Слід розуміти, що коли молодь стає позаконфесійною, або побутово-атеїстичною, то молодь відштовхується від ідеологізованих структур та інституцій і йде практикувати віру, відносини з Богом і те, що з ними випливає.

Що ж можна зробити для подолання тоталітарного спадку? Християни часто зводять кінцеву ціль життя і дію Бога суто до спасіння душі – відзначив Тарас Дятлик. Проте треба усвідомити, що спасіння не є кінцевою ціллю – воно є лише засіб, а мета – розбудова Царства Божого і участь у Царстві Божому у стосунках любові і довіри. Спасенність – це лише інструмент повернення до нульової точки Адама і Єви, які втратили стосунок з Богом, коли почалось наше зламане суспільство.

Нам треба сотеріологічно переосмислити, в чому наше покликання християн у світі, поставити питання про те, як християнин покликаний жити у суспільстві, у світі, як церква може проявити свою волю, нарешті, навчати людей мислити критично, уважно осмислювати великі події.

Замість підсумків.

Чому Церква витісняє пам'ять про мучеників, чому осмислення досвіду доби тоталітаризму зведене до ритуалізму? – можна спитати словами Чумакова. Зрозуміло, чому рефлексій про тоталітарний спадок уникає російська влада і адепти російської імперії. Але християни, по ідеї, мали би пишатися і постійно говорити про це. Це ж унікальний феномен – подібний до Голокосту. Впродовж десятиліть, держави на 1/5 частині земної кулі намагались знищити багатомільйонні групи людей через їхню віру. Це – прекрасна нагода нагадати і не забути, «ніколи знову». Зрештою, історія радянського атеїзму – це ж мала би бути прекрасним щепленням проти сучасної моди на псевдораціоналізм, псевдоскептицизм, «науковий світогляд» (тобто сцієнтистську ідеологію, а не науку) і «дитячий» атеїзм. Просто покажи пальцем – як це було. Але ні.

ОК, зрозуміло, що РПЦ, як релігійна організація, що досі є служницею КДБ-ФСБ, досі не звільнилась від влади держави і неспроможна на власне мислення і рефлексію щодо історії. Припустимо. Проте, чому католики і протестанти мало про це говорять?

Виступи поважних філософів, релігієзнавців, теологів підводять до думки, що причина всьому – неподоланий спадок тоталітаризму в церквах. Цей спадок – неявний, прихований, часто непомітний, але проявляється насамперед у ставленні до віри, церкви, спільноти та людини. Відверті і чесні рефлексії над тим, що значить тоталітарність – можуть драматично вразити усталені звичаї побутування різних церков.

Учасники висловлювали сподівання на подальшу роботу у цій тематиці. Звучала думка, що бракує представників інших релігій – насамперед, юдаїзму та ісламу. Вони могли б багато розповісти і про досвід тоталітарних репресій, і про спадок тоталітаризму усередині спільнот, і про спроби політичного використання релігії.

Сподіваємось, що БФ «Карітас Київ» та його миротворчий проект «Долаючи розломи у громадах» продовжить свої заходи на дану тематику. Конференція, дискусії у коментарях до стрімів, відгуки учасників свідчать, що зупинятися ще рано.


[1] В оригіналі «человечности», проте українська мова має влучне слово «людськість», що було більш вживане у ХІХ ст.., і позначає, як французьке humanité водночас «людську природу», «здатність бути людиною», «людство як сукупність і спільноту», і «людяність як моральну властивість» (гуманність).

Теги: #Блоги

Останні новини

Вчора