Робила фільм про Бучу так, щоби його можна було використати у міжнародному суді над Росією, — Софія Кочмар-Тимошенко

Софія Кочмар-Тимошенко співпрацює з різними іноземними каналами як локальний продюсер: для лондонського BBC відзняла стрічку “Я звертаюсь до нього за іменем”; для суспільно-політичного телешоу “60 minutes” на американському телеканалі СBS — згадані "Загублені душі Бучі", також про досвід жіночого полону і виживання українців під час блек-ауту; для французького BFM TV — документалку про депортацію дітей, яка, до слова, теж зараз збирає міжнародні нагороди.

У всіх роботах, й багатьох інших звучить тема Бога — під ракурсами життя, смерті, любові… Власне, й часто свої здобутки журналістка і продюсерка коментує лаконічно” “На славу Отця”.

Власне, про віру в Бога, її трансформацію під час роботи з цими картинами і війни загалом говоримо з Софією Кочмар-Тимошенко.

До слова, вона завершила програму екуменічних студій і програму журналістики та комунікації УКУ, певний час стажувалася в РІСУ.

Я пам’ятала Софію з часів, коли та проходила практику під моїм кураторством в одному з колись популярних всеукраїнських видань. Далі натрапляла на її матеріали деінде. Раптом відкрила Софію Кочмар-Тимошенко – через дописи: глибокі, людські, з мазками прози. І з’ясувалося, що вона вже в міжнародній журналістиці. Що стимулювало так швидко йти вгору?

— Материнство, незважаючи на те, що робила перерву в роботі на два роки. Я мешкала в Києві, де не було дідусів-бабусь — щоби допомогти, а мій професійний рівень, як думала, ще не дозволяв заробляти стільки, аби найняти няню. Те, що занурилася цілковито в материнство, дало мені змогу побачити все як є. Наприклад, якби не потрапила з дитиною в реанімацію, не збагнула би – що таке реанімація в Україні. Те ж – з освітою. А найголовніше: я бачила людей – не тільки зі свого професійного середовища чи експертних кіл, з якими співпрацюєш, а звичайних – різних професій, і мам таких, як я. Я доволі емоційна, що допомагає сходитися з людьми, співпереживати їхній біль, проблеми.

Крім того, мені пощастило з моїми менторами.

Мій перехід з української до міжнародної журналістики стався через повномасштабну війну.

— Ти, будучи в журналістському середовищі, вірила, що буде війна?

— Будучи в журналістському середовищі, чекала війни за місяць до неї. А що вона буде, знала за тиждень. Мій шеф, ментор і наставник в журналістиці, зібрав нашу команду і сказав про це. У відповідь ми його жартома назвали Drama Queen/Королева драми, але потім подумали, що він правий. Пригадую, тоді випила три пляшки 0,5 води – одна за одною.

На запитання, мовляв, що будемо робити, коли вона почнеться, відповіла, що мені важливо вивезти дитину і бути в готелі разом зі всією командою. (Ще не знала, що на якийсь час виїду з дитиною разом).

Мені пощастило бути поруч з журналістами, які бачили, як починається війна, наприклад, на Близькому Сході.

— Я пригадую твій пост з банку в Польщі, де тобі запропонували їжу, запитавши, коли ти останній раз їла…

— У мене було таке враження, що таке вже колись переживала – моя бабця була депортована з Польщі на українську територію. Вона та її сестра розказували, як їхали в тих товарняках, везли з собою корову. Їй тоді, як і моїй доньці торік, було чотири…

Ти – міжнародний журналіст, маєш доступ до багатьох кабінетів, що називається, вечеряєш в дорогих ресторанах, беручи інтерв’ю, і це біженство… У Польщі у банку серед всього іншого запитали:

— Вам дати поїсти? Кави/чаю?

— Ні, ні! Я — міжнародна журналістка, — розгублено відповіла.

— А коли ви їли?

Не пам’ятала, коли снідала/обідала… У такій ситуації ти першочергово думаєш про дитину.

Наступного дня, коли прийшла забирати карточку, банківські працівники принесли одяг для мене та доньки. Я розплакалась.

Уже потім рефлексували зі своїм другом, який працює з біженцями. Власне, він сказав: для тих, які всього мали вдосталь, у кризових ситуаціях неабияка травма – приймати.

— Софіє, ти після Польщі поїхала до Італії?

— Міркувала, що їду туди на кілька днів чи тижнів, оскільки не говорила італійською. Якраз подумаю, можливо, біля моря, куди далі – в яку англомовну чи німецькомовну з країн.

Виїжджаючи з України, закинула про це пост в twitter. Під ним були коментарі десятки людей, які запрошували до себе. Серед них – й один італієць. Попросила друга подзвонити йому – то був увесь fact cheking. Лука, що мешкає неподалік Мілану, запропонував квартиру бабусі: «У ній мешкала моя nonna (бабуся – італ.), яка все життя розповідала, як жилося під час війни – вона тоді була дитиною. І я подумав: тут має жити хтось, хто втікає від війни в Україні».

Першого ж вечора почала отримувати повідомлення на зразок: «Я – брат, сестра, кузен, тітка, друг, сусідка Луки. Яка допомога потрібна?» Писало все село. Незабаром відкинула думку рухатися кудись далі – почувалася, як у великій дружній родині.

— У котромусь з постів ти написала, що бути вигнанцем із дому не зі своєї волі – пекло. Тоді думала, що їдеш назавжди. Що змусило так швидко повернутися?

— Трохи вбувшись в Італії, написала єзуїтам, чий монастир був під Генуєю, про те, що я – українка, житла, їжі, грошей не потребую. Потребую розмови, віднови, інакше – не дам собі раду. Вони мене прийняли.

В останній день перебування там, уже попрощавшись з монахами, увімкнула мобільний і прочитала повідомлення про звільнення Бучі. Двадцять хвилин по тому зателефонував колега:

— Коли ти повертаєшся?

— Не планувала. Думала, піти працювати в ресторан – щоби вивчити італійську.

— У тебе 20 хвили на прийняття рішення.

— Я готова говорити про жертви, проте не готова їхати на фронт під обстріли.

— Добре. Чекаю.

Я виросла на Львівщині. Моя баба завжди брала мене малою на похорони. Здавалося б, навіщо брати з собою дитину на похорони?!. Однак мені це дало багато: стояла близько смерті. В моєму селі і для мене особисто смерть не була чимось страшним. Є люди, котрі навіть до тіл найрідніших не підходять – бояться. Але ж смерть – те, що з кожним з нас неминуче трапиться.

Вдячна своїй бабці. Інакше мені було би страшно бути в морзі з тими людьми з Бучі, які втратили рідних.

— Один з відомих греко-католицьких священиків писав про те, що коли його син загинув на війні, дехто з родини «поставив Бога на паузу». Служачи в Бучі, у тебе не поставало відвічного екзестенційного в часи людських криз, пустель питання «Де є Бог?»

— У мене інакше питання поставало: що робити з тим, що чую? Протестантський пастор з Бучі, який пережив окупацію, порадив віддавати все Богові. Пропускати через себе лише потрібне для роботи. Якби не згадана порада, не знаю чи витримала би служити там.

Десь за півтора року до повномасштабної війни я читала багато книжок про Голокост. Це теж допомагає проходити війну.

— Софіє, твоя віра в цій війні зазнала змін?

— Гарне питання. Напевно, так.

Є люди, які кажуть, що переживають присутність Бога мало не щодня. Я ж ні. Однак почала відчувати відповідальність за свою віру: щоби вона була жива, аби я тримала фокус на Бозі.

— Звідки у твоїх глибоких людяних FB-постах взялося “На славу Отця!”? Далеко не всі християни знають Бога як Отця і що через смерть Ісуса ми усиновлені.

— Часто журналістам шкодить слава, визнання. Як результат, вони втрачають відчуття, розуміння звичайних людей, про яких і для яких вони пишуть статті/знімають сюжети/монтують програми. Не хочу, щоб і зі мною таке трапилося. Тому, вважай, це профілактика від пихи. Крім цього, насправді вся слава Йому, бо хто ми без Бога!

— Як ти сприйняла, коли фільм, який ти продюсувала, “Загублені душі з Бучі” отримав відзнаку Голлівудської асоціації іноземної преси? А нещодавно — Emmy Awards?

— Коли я їхала його знімати, мені сказали робити так, щоби документалку можна було використати для міжнародного суду, де йтиметься про злочини росії проти України. Тож коли цей фільм стане доказом, я буду пишатися!

Я зустріла людей, які пройшли крізь жахіття, трагедії, проте зберегли себе — залишилися людьми. Залишилися живими. Живішими за багатьох. Ці люди стали важливими новинами для світу!

Усі мої знайомі іноземці — порядні, достойні. Однак в силу того, що живуть в іншій реальності, війна в нашій країні та її наслідки — Голлівуд для них! Світ почасти реагує на нас фільмографічно — як на Голлівуд, де не потрібно робити декорації.