Росія, вирішивши воювати з Києвом, повстала проти самої себе
Розмови про можливий розрив російської та української культур або їх співіснування, які так турбують творчу інтелігенцію, неминучі і в Церкві. Адже мова в даному випадку не йде про підпорядкованість того чи іншого патріархату, не про адміністративний устрій — про традицію, яка для Церкви означає немало.
Багато хто зараз знаходить прихисток від цього виклику в тому, що це ж не війна «російського» з «українським» — це війна кремлівської кліки проти українського народу. Ні «народи», ні, тим більше, «культури» і «церковні традиції» до цього відношення не мають. Але показово не те, що черговий фюрер вирішив підірвати мир. А те, що в нього під рукою виявився народ, готовий його в цьому підтримати. Російський народ. І Церква, яка поспішила дати політиці «кліки» духовну основу. Російська Церква. І бажання українців дистанціюватися від усього цього «російського» — вкупі з «російським православ'ям» — абсолютно зрозуміло.
Але чи можливо реалізувати проект такого відділення? І по якому шву різатимемо?
Багато чого російського повною мірою притаманне українській традиції. Не тому, що ми «народи-брати», а тому, що це «російське» створювалося або в Україні, або вихідцями звідси, або людьми, вивченими в Україні. Світоч російської духовності, автор російських «проклятих питань» Достоєвський, наприклад, все своє творче життя натужно намагався бути Гоголем. Створюючи галереї фріків, експонатів кунсткамери — штучних і надуманих, — він так і залишився у світовій літературі вівісектором-компрачикосом, бо зі всіх сил тягнувся за геніальним портретистом, легко змальовуючи природно прекрасних і природно ж потворних плюшкіних, коробочок і бульб.
«Російська духовність» і, відповідно, «російське православ'я» вирощувалися у пробірках Києва та околиць-«малоросії». Звідси, з метрополії, вирушали на велику Русь богослови і проповідники. Феофан Прокопович, вихователь Петра Першого, — не перший в історії моральний геній, що зростив морального виродка, Гоголь, «родитель» Достоєвського, вихованці Києво-Могилянської і пізніше Духовної академії — шматочки мозаїки «формотворчої міграції».
«Російське православ'я», як і вся «особлива російська духовність» — родом із Києва. Тому Росія готова знищити його — але не розлучитися. Бо якщо з Росії облізе імперія, облущаться всі «кримнаші» — в сухому залишку не буде нічого, крім Києва. Тому що немає у Росії іншої ідентифікації. І скільки не понатягує вона у свій гардероб крадених вушанок і тюбетейок — це ніяк не допоможе (тільки зашкодить) їй сформувати якусь оригінальну, не-київську ідентифікацію. Київ — її, Росії, суть. Все, що в ній є, власне, «русского» (або, краще сказати, «руського»). Але якщо в цьому зізнатися, якщо упустити Україну разом з Києвом — не залишиться нічого. Ідіотична істерика з приводу «київської хунти», яка під керівництвом держдепу (втілення сатани в новітньому російському медіапантеоні) «відриває» Київ від Росії — захисна реакція на страх історичного небуття. Яке розверзеться на місці «Русі», коли Київ буде втрачений. Істерика ідіотична, тому що Київ може бути (і буде) «втрачено» не внаслідок підступності держдепу — а в результаті політики Кремля. Але в таке втілення «князя світу цього» росіяни ні за що не повірять — Кисельов не дозволить. Фактично, ця істерика — неформальне визнання Києва центром «русского міра». Формальне включало б повернення Москві статусу столиці всія клязьменських боліт.
Недарма патріархові вже не раз натякали на те, що доцільно було б створити патріаршу кафедру в Києві. Хоч опудальцем, хоч тушкою — хоч у статусі «південної столиці», хоч заради «округлення» титулу (Київський, Московський і всія). Треба, бо Київ — це Русь, а Москва — похідна, сильно розчинена імперськими набутками. Втрата Києва для Москви означає вихід з русского міра. Не ми з неї виходимо — як Київ може перестати бути Руссю? Зі складу Русі виходить Росія.
Клапті підсвідомого, що стирчать з усіх російських медіашпарин — доказ того, що щось подібне вони там відчувають. Ось вам чи то обмовка Путіна, чи то недочування Баррозу про «танки в Києві». Чиста правда — не Донбас їм потрібен, а Київ. Тому що «Новоросія» — це імперське брязкало цариці Катерини, а Київ — суть, серце русского міра. Хто володіє Києвом — той володіє Руссю.
Але для «російського православ'я» втрата Києва — цілковита катастрофа. Не тільки тому, що Київ — це джерело російського православ'я. Але тому, що чим далі від Києва, тим менше в російському православ'ї залишається християнського змісту. Перед патріархом Московським зовсім сумний вибір — або імперія, або Христос. Двом богам служити можна, звичайно, — але не в християнстві. З утратою Києва Москва втрачає не просто половину своєї Церкви (за кількістю вірних — більше половини) — вона перестає бути православною так самісінько, як перестає бути Руссю. Путін уже попередив: мусульманство в світлі нової кремлівської політики виглядає, на його думку, актуальніше, ніж християнство.
Есхатологічні настрої, які оволоділи російськими медіаправославними, теж абсолютно природні у світлі останніх рішень. Взагалі істеричність, сплеск мракобісся, волання про «кінець світу вже сьогодні» — звичайна практика у спільнотах, які здогадуються, що творять якусь чортівню власними руками. Похід Москви на Київ для російської людини — абсурдистський хоррор. Це з розряду грецьких трагедій, де в фіналі з’являється невблаганний Фатум — і все котиться шкереберть. Те, що зараз робить Кремль щодо України в рамках російської доктрини (в тому числі, російського православ'я) — чи то замах на батьковбивство, чи то, як писав Кротов, спроба зґвалтувати власну матір. Щось настільки богопротивне, чого світ пережити не зможе — завалиться.
Це природно — Росія в її нинішньому вигляді прогинається під власною вагою. Її імперська самоідентифікація переживає кризу — немає нічого, що наповнювало б сенсом єдність цієї строкатої ковдри з клаптів. Ні єдиної віри, ні спільного коріння, ні культу самодержця, ні великої мети попереду. Росія могла б залишитися Руссю — але ціною імперських надбань та імперського ж статусу, «відламавшись» приблизно по Волзі на сході і по передгір'ях Північного Кавказу на півдні. Тоді мали б сенс «слов'янська єдність», спільна віра, традиція, спорідненість культур у рамках «Історичної Русі».
Але Росія пішла іншим шляхом — і втратила Київ. Далі привласнювати собі бренд «Русь» для Москви — неможливо. Питання в тому — як вчинити з цим брендом нам. Є велике бажання відкинути подалі і дистанціюватися від усього, що пов'язане з цим брендом. Але бренд віддати можна – а що робити з вмістом? Адже все те, чого ми намагаємося позбутися як від «русского» — насправді до Русі не має ніякого відношення. Це не «російське» — це радянське. Включаючи, вибачте, «російське православ'я» московського зразка. Позбутися, власне, від «російського» для нас неможливо — як неможливо втекти від самих себе. На цю підміну понять — «російського» як «радянського» / «імперського» було витрачено чимало сил і ресурсів. Чи означає це, що треба викинути геть все — щоб не залишити ворогові ані найменшої лазівки?
І хто ворог?
За нескінченними діалогами про «мову ворога» (російську), «ворожу Церкву» (московську), «ворожу культуру» (вгадайте-з-трьох-раз) і т.п. ми втрачаємо головне — власне, ворога. Від якого українське (мова, Церква, медіапростір, книги) треба очищати так само, як і російські аналоги. Недостатньо відокремити УПЦ від Москви, щоб очистити її від псевдохристиянства. Це було б занадто просто. Дуже просто заборонити ввезення російських книг. Але хіба це очистить український культурний простір від нашого власного чорносотенства? Від нашого власного мракобісся?
Росія, вирішивши воювати з Києвом, повстала проти самої себе. Так що це не «братовбивство» — це самогубство. Самогубство імперії, самогубство радянського режиму. Воно затягло нас у свій смертельний вир, головним чином, тому що ми виявилися до цього готові — такі ж «совки», що реагують, як собачки Павлова, на найпростіші сигнали. Купа хай уже проплачених провокаторів, але ж ні — просто корисних ідіотів — переводить конфлікт у форму простих рецептів, зрозумілих для убогих мізків, вирощених у пробірках радянської школи.
А значить, проблема ідентифікації — проблема не тільки для Росії. Перед нами стоять ті ж питання. Але відповідати на них в рамках простого національного кліше «російський версус український» — означає і далі потурати совку, який тільки на тому й стояв, що зіштовхував нас у взаємній глухій ненависті один до одного. Але наша історія глибша, ніж у СРСР. Ми Русь, спадкоємці всього її багатства та різноманітності. І можливо, на цьому нам варто спробувати втриматися.