Блог о. Богдана Огульчанского_image

Блог о. Богдана Огульчанского

До питання мови в українській православній традиції

31.12.2015, 11:43
Одне з постійних тверджень, через яке в УПЦ припиняється будь-який рух до того, щоб наша Церква вставала все ж більш українською – це теза про т.зв. святість, надзвичайність церковнослов'янської мови та її достатність для спілкування з Богом.

Одне з постійних тверджень, через яке в УПЦ припиняється будь-який рух до того, щоб наша Церква вставала все ж більш українською – це теза про т.зв. святість, надзвичайність церковнослов'янської мови та її достатність для спілкування з Богом. Тобто, якщо ми маємо таку прекрасну, досконалу мову, якою молимося вже 1000 років тому – вживати сучасну українську мову (в молитвах, при богослужінні та читанні нею під час служби Святого Письма) недоцільно. Інший арґумент - те, що нібито в багатьох іншомовних Церквах служать давньою мовою, а не сучасною, тому й ми продовжуємо укорінену традицію. Ці тези звучали і на Єпархіальних зборах духовенства Київської єпархії у грудні 2015 р., як відповідь Предстоятеля на записку із залу, в якій запитували про плани видання Київською Митрополією молитовників та Святого Письма українською. Фактично, із змісту відповіді випливає, що перспективи такі видання не мають.

Тема мови в церкві є вже заїждженою, і частіше всього з різних боків вона використовується не для гідної дискусії, а для примітивної демагогії. Але треба реально визнати, що ця тема значуща для багатьох, тому що використання мови молитви значною мірою формує ідентичність вірянина: як мені спілкуватися з Богом? – розуміється як: яка моя віра? (а звідси – яка ж моя Церква?). Не секрет, що серед більшості людей, що приходять у храм двічі на рік, типове бачення таке: в українській церкві моляться по-українськи, а в російській – по-російськи. Тому завдання викликати острах чи відразу щодо молитви українською (як молитви безблагодатної, яку Бог не почує) – це водночас і зусилля з дискредитації української ідентичності та мови як неповноцінної, яка не підходить для найважливішого – спілкування з Богом. Тому й у різні часи найбільше поширювалися листівки проти української мови в Церкві в огорожі великих монастирів, як, зокрема, у Почаєві.

Спробуємо більш детально зупинитися на аналізі позицій.

Теза перша: традиція особливої мови богослужіння в УПЦ подібна до традиції щодо давньої мови в інших Помісних Церквах. Чим насправді ситуація в інших Церквах подібна та відмінна до української?

Так, дійсно, в ряді національних Церков богослужіння здійснюється давнім літературним варіянтом національної мови, зокрема в Грузинській, Елладській Церквах. В Румунській Церкві, наскільки може судити автор, богослужіння здійснюється на церковному варіянті літературної мови XVIII-XIX ст.

Оскільки на румунських землях (в Молдові та Валахії) богослужіння та літургійні тексти з ХІ до XVIII стт. (а до XVII ст. і мова документів) були тільки церковнослов'янською, то зрозуміло, що її вплив на румунську церковну мову вельми сильний, що відрізняє церковну лексику румунської мови від світського літературного та розмовного варіянтів. Але все ж таки мова церковна і мова світська – це варіянти (узуси) тої ж мови. Також мова богослужіння Англіканської Церкви опирається на церковну мову XVII ст., якою була написана "Біблія Короля Якова (King James Bible)", тому вона є достатньо архаїчною, хоч і зрозумілою (значно зрозумілішою, ніж церковнослов'янська для пересічного росіянина) ще й тому, що це та ж сама мова в різних часових зрізах. Натомість церковнослов'янська та російська або українська - це різні мови, що очевидно з граматики та синтаксису.

Для грузинської та грецької Церков же використання давньої мови свого народу є сильним утвердженням власної ідентичності, тому що підкреслює древність їхніх культур. Окрім того, грецьку церковну мову (кафареус) вивчають у школах, інакше би богослужіння для греків було б значно менш зрозумілим.

В інших традиційно православних країнах - балканських (Болгарія, Сербія, Чорногорія, Македонія, також це стосується і переважно арабомовної Церкви Антіохійської) богослужіння вже кілька десятиліть іде національними мовами, оскільки перехід на національну мову видався сильнішим арґументом для утвердження їх ідентичності та, як видається, більш привабливим для модерної масової свідомості (цей мотив схожий – так само для Римо-Католицької Церкви, яка перейшла з латини на національні мови в цей же час).

Чим ситуація з церковнослов’янською мовою відрізнялася від інших давніх мов? Навіть середньовічна румунська, не кажучи вже про англійську та грецьку, мали значно ширші сфери застосування. Через те, що европейська культура (діловодство, законодавство, література духовна та світська) була значно більш розвинута, ніж культура литовсько-руського простору, не кажучи вже про колишні західні улуси Золотої Орди (маємо на увазі Рязанське, Московське та ін. князівства), українцям доводилося використовувати европейські мови – в першу чергу латину, а після Люблінської унії 1569 року – і польську. А ділова мова Литовського князівства і руських воєводств Речі Посполитої (яку можна назвати офіційною давньоукраїнською) з необхідності запозичувала багато понять та термінів з европейських мов, і вона була достатньо відмінною від богослужбової. Маловідомо, але факт: в переговорах між козацьким урядом Б. Хмельницького і Московським царством з обох боків з необхідністю користувалися послугами перекладачів, а відомий дослідник історії Східної Европи Тімоті Снайдер дає посилання, що Хмельницькому перекладали листи з Москви на латину, щоб він їх міг краще розуміти («Перетворення націй», Київ, видавн. Дух і Літера., 2012, ст. 147).

Отже, маємо висновок: 1) церковнослов’янська мова богослужіння – це не давнє наріччя мови українського етносу (як можна з певною умовністю прийняти для мови богослужіння Греції, Румунії та ін.), а є достатньо відмінною мовою; 2) церковнослов’янська мова в Середньовіччі стала для української культури фактично мертвою – її ресурси використання незмірно поступалися іншим европейським мовам, і тому, зрештою, у своєму подальшому розвитку українська мова використовувала можливості церковнослов’янської лише незначною мірою.

Для російської мови ситуація розвивалася суттєво інакше – через відсутність потужного культурного зв’язку з сусідами із Заходу (цей зв'язок Україна мала через Річ Посполиту) російська мова значно більше користувалася ресурсами церковнослов’янської, поєднавши їх з іншими, ніж українська, мовами (з XVIII ст. – з німецькою та латиною). Крім того, російська культура «переробила» фонетику церковнослов’янської мови під себе – в київській традиції вимова літер г, и, е, «ять» така ж, як і в українській; наближеність до київської вимови зберігали старообрядці. Але у сучасних храмах УПЦ церковнослов’янська мова звучить у московській вимові (власною вимовою у нас молилися з ХІ ст. до XVIII ст., а на Заході України – до ХХ ст.), а не у питомій власній традиції, яку Москва заборонила особливим указом наприкінці XVIII ст.

Фактично, церковнослов’янська мова для росіян, хоч і не зрозуміла в багатьох важливих текстах, які, втім, мало хто вважає необхідним розуміти (це стосується, зокрема використовуваних в богослужінні Апостолі, Октоїху, Пісній Тріоді), є високим стилем рідної мови, особливо це стосується кількох сотень слів, які є поширеною частиною спільної лексики. Для українських православних вірян церковнослов’янська мова (яка, безперечно, має свої значні духовні вартості та багато прихильників серед тих, хто укорінений в традицію), в її синодальному варіянті все ж таки, на жаль, часто стає засобом русифікації, віддалення від власної духовної культурної спадщини.

Таким чином, арґумент, що церковнослов’янська – це рідна мова – непереконливий.

  Теза друга: церковнослов’янська мова – дуже гарна і досконала, і переклад богослужіння спотворює цю красу. Крім того, як стверджується, українською мовою неможливо вдало перекласти богословську глибину догматичних формулювань, отже, богослужіння може бути у важливих моментах хибним і навіть єретичним. Також тролі-українофоби люблять наводити вигадані або спотворені фрази з богослужбових текстів, на кшталт «радуйся, дівко не засватана», «плід черева твого», «янголе, регочи» (в тексті канону ц.-сл. «ангел возопи») тощо. Тобто, церковнослов’янська мова зводиться до ранґу сакральних. Відбувається циклічне (через 1150 років) повернення до варіянту «тримовної єресі», міфами якої противники просвіти слов’ян змагалися з Солунськими братами – їх просвітителями. Про особливість, містичність, надлюдську геніяльність церковнослов’янської мови за останні 20 років вийшла величезна кількість літератури в Росії. Таке ставлення до цієї мови богослужіння ще більш спокушає носіїв ментальності «русского міра» до найбільш небезпечного прояву гордині – національної, пробуджує мрії до реалізації своєї винятковості ( в т.ч. і методами «священної війни»). Подібна ситуація у світовому вимірі має аналогію хіба що з радикальними арабами-мусульманами (як в ІДІЛ), адже лише вони вважають свою мову унікальною, єдиною священною, яка підходить для спілкування з Аллахом.

Відповіддю на цю тезу щодо довершеності церковнослов’янської мови може бути лише наведення цитат з текстів, авторитет яких не підлягає жодним сумнівам. Ось що писав у ХІХ ст. шанований богослов – свт. Феофан Затворник (виділення наше – Б.О.):

«Наши богослужебные песнопения все назидательны, глубокомысленны и возвышенны. В них вся наука богословская и все нравоучение христианское и все утешения и все устрашения... А между тем большая часть из сих песнопений непонятны совсем. А это лишает наши церковные книги плода, который они могли бы производить, и не дает им послужить тем целям, для коих они назначены и имеются. Вследствие чего новый перевод книг богослужебных неотложно необходим. Ныне, завтра же, надо к нему приступить, если не хотим нести укора за эту неисправность и быть причиною вреда, который от сего происходит. Одна из причин, склонивших православных к штунде, есть именно непонятность церковных песнопений…».

 Епископ Афанасій Сахаров, сповідник ХХ ст., канонізований РПЦ:

«Исправление церковных книг – неотложное дело. Надо не только то, чтобы православные умилялись хотя бы и непонятными словами молитвословий. Надо, чтобы и ум не оставался без плода. Пойте Богу нашему, пойте разумно (Пс. 46, 7). Помолюся духом, помолюся и умом».

Записка редакційної комісії Міжсоборної присутності «Церковнослов’янська мова в житті Руської Православної Церкви у ХХІ ст.» від 15 червня 2011 р., яка була направлена в усі єпархії РПЦ для розгляду та пропозицій щодо удосконалення мови богослужбових текстів:

«Основное внимание следует уделить лексическому составу языка: замене полностью малопонятных церковнославянских слов, а также тех слов, которые в современном русском языке имеют принципиально иное значение по сравнению с церковнославянским. Эквиваленты для них следует находить по преимуществу не в русском литературном, а в церковнославянском языке, что обеспечит сохранение единства стиля и преемственность традиции богослужебного текста. Кроме того, в тех случаях, где это необходимо и возможно, следует устранить чрезмерное подражание греческому синтаксису, усложняющее понимание текста».

Автор згоден з естетичною та емоційною цінністю молитви по-церковнослов’янськи, тому що сам так звик молитися, і молюся цією мовою вже скоро як 30 років. Але це не знімає проблеми хибності, неточності багатьох текстів (тому і потреби їх редакції, а також перекладу), що можна пояснити, оскільки за раннє Середньовіччя перекладачі, переважно болгари, мусили донести до православних слов’ян величезний корпус творів, написаних дуже витонченою та богословськи складною грекою. А у пізніші часи наші православні попередники не спромоглися поліпшити цю роботу через традиційну «косность». Але ж жодною мірою не менш цінна перед Богом і молитва будь-якою іншою мовою, починаючи від вкрай бідної алеутської (на яку перекладав тексти Літургії та Св. Письма корінний росіянин, просвітитель Аляски свт. Інокентій Веніамінов у ХІХ ст.) до найбільш розвинутої наразі сучасної англійської. Дивним буде католицький священик, який закликатиме молитися лише латиною (хоч латина вважалася найбільш прийнятною для молитви в Католицькій Церкві до 60-х рр. ХХ століття), або зовсім не молитися латиною, а лише сучасними мовами. Наявність різних мов у богослужінні, у спілкуванні з Богом – як давніх, так і сучасних – це багатство християнства, а не його вада.

Последние новости

Вчера