Рух маріавітів на початку ХХ століття: «втручання російського духу», «розв’язання польського питання» чи прагнення до святості?

Рух маріавітів на початку ХХ століття: «втручання російського духу», «розв’язання польського питання» чи прагнення до святості? - фото 1
«Ще тільки цього нам не вистачало». Так починалася надрукована на початку весни 1906 р. у виданні польської громади Києва «Dziennik Kijowski» розлога стаття «Відступництво (Нова єресь)» [1], присвячена релігійному рухові маріавітів, що виник у Римо-Католицькій Церкві (РКЦ) в тогочасному Королівстві Польському, яке перебувало під владою Російської імперії (РІ).

Антон Божук,

кандидат філологічних наук, викладач кафедри мовної підготовки НМУ ім. О. О. Богомольця, старший науковий співробітник НДІ українознавства (м. Київ)

Рух, який латиною називався «Mariae vitam imitantes» (ті, що наслідують життя Діви Марії), протягом десятиліття від 1893 р. існував як таємне католицьке братство, до складу якого входили й миряни. На початку 1903 р. згромадження наважилося подати свій статут на розгляд католицьким єпископам і навіть Папі Пію Х особисто. У вересні 1904 р. за декретом святої інквізиції маріавітське братство припинило існування формально – але не фактично. [2] За визначенням краківських «Новин», маріавітизм від початку виник як «сектантський рух серед самого духовенства»: основними його учасниками на початку 1906 р. були близько 70 «ксьондзів-фанатиків», які викликали гнів єпископів «облудною містикою» та «проголошенням єресі». [3]

Редакція ж «Dziennika Kijowskiego» поставила маріавітів в один ряд із соціал-революціонерами, анархістами, «бундівцями» (мався на увазі соціалістичний «Бунд» – «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії») та іншими «проявами втручання російського духу в народне життя у Королівстві Польському», при цьому зазначивши, що поява руху стала наслідком революції 1905 року в РІ: саме відтоді з Польщі до Києва долинали «глухі звістки» про реформаторську діяльність молодих католицьких священиків, яких у народі називали «манкетниками» через відмову від манжет («mankietów») у богослужбовому вбранні (у сучасній польській мові словом «mankietniki» називаються запонки). До появи руху певним чином спричинилася «якась пані Козловська з Плоцька» (детальніше про неї далі), яку в Апостольській Столиці визнали за особу, що «має галюцинації і потребує медичного нагляду».

«Матінка» Фелікса Козловська.  - фото 102151
«Матінка» Фелікса Козловська.
Джерело фото: DZIEJE.PL PORTAL HISTORYCZNY

Особливу увагу автор матеріалу в «Dzienniku Kijowskim» звертав на те, що маріавіти найбільшого значення надавали чудотворному образові Матері Божої Неустанної Помочі, який належить до східної традиції, а на той час у деяких регіонах Королівства Польського «витісняв з хат» католицький образ Матері Божої Ченстоховської. Описуючи положення «нової єресі», автор також наголосив на тому, що духовні провідники маріавітів застерігали своїх адептів від будь-якої громадської та політичної активності – тож не дивно, що вони, переконавши світську владу в своїй доброчинності, отримали від неї не лише відносну свободу пересування і зібрань, а й певну пріоритетність порівняно з традиційними католиками. Симпатії ж серед простого люду священики-маріавіти здобули завдяки аскетизму, побожності та відстороненості від мирських справ. Разом з тим у своїх проповідях вони поділяли людство на «дияволів, на яких чекає вічне пекло», та на «світлих, врятованих на землі і щасливих у житті вічному» – тобто на католиків і маріавітів, і готували паству до «страшних часів», коли «мусить политися кров». «Великим є нещастя, що торік спіткало нас, серед усього іншого. Ще нам бракувало релігійної війни», – зазначив наприкінці автор репортажу.

Вочевидь, «Dziennik Kijowski» послуговувався «анкетою», яка була надрукована в органі демократів-народників «Польська праця»: на неї ж у лютому 1906 р. посилалося й видання «Кіевлянинъ», додаючи, що на початку 1890-х рр. чернець ордену капуцинів Гонорат з Нового Мяста обмірковував план реформування католицького духівництва в напрямку більш аскетичного життя, віддаленого від розкошів світу. Серед шанувальниць Гонората перебувала згадана Козловська, яка отримала частково опрацьований план реформ і дещо переробила його спільно зі священиком Яном Ковальським, після чого заснувала у Плоцьку спільноту священиків-маріавітів. Гонорат був невдоволений змінами, внесеними до його плану, і незабаром припинив зносини з ініціаторами спільноти, центр якої перемістився до Варшави. Поволі рух почав охоплювати Варшавську, Плоцьку та Люблінську єпархії РКЦ; окремі випадки долучення до маріавітів наприкінці ХІХ ст. траплялися також у Луцько-Житомирській єпархії. [4]

Передумови для появи, легалізації та відносно вільного функціонування тих чи інших релігійних рухів у РІ були закладені з виходом 30 квітня 1905 р. наказу імператора Ніколая II до сенату «Про зміцнення засад віротерпимості», що надавав усім підданцям РІ право сповідувати будь-яке віровчення, а також встановлював свободу вибору релігії та звершення обрядів. Попри зменшення нерівноправності релігійних спільнот, пріоритетні позиції зберігалися за «панівною» Російською Православною Церквою (РПЦ), яка мала виняткове право на проведення місіонерської діяльності – спрямованої в тому числі проти «іновірців», зокрема католиків, а також на духовну цензуру, поліційну підтримку тощо, і була нерозривно пов’язана з державним апаратом. Серед іншого, наслідком наказу стало зростання у 1905–1907 рр. більш ніж на 200 тисяч осіб католицької пастви як у західному, так і в східному обрядах на територіях сучасних Польщі, України та Білорусі.

На початку весни 1906 р. видання «Кіевлянинъ» передрукувало подане в часописі «Русское Государство» повідомлення священика Йосифа Грінкевича – піонера маріавітського руху в тогочасній Сувальській губернії РІ (переважна частина території входить до Литви, частково – до Польщі та Білорусі), що згодом був «кустошем» (куратором) литовської провінції маріавітів і видавав у польському місті Філіпув версію часопису «Mariawita» литовською мовою. Автор зазначав, що громадськість РІ цікавиться питаннями щодо маріавітів, але не має джерела вичерпних пояснень. За словами Грінкевича, рух зародився у Плоцьку «особливою благодаттю Божою, за посередництвом побожної панни Феліції Козловської», коли під час сповіді трьом священикам було запропоновано провадити образ життя на кшталт чернечого і найбільш особливим чином вшановувати Святі Таїнства Тіла Христового та образ Божої Матері Неустанної Помочі. Згодом маріавітами себе назвали понад 40 католицьких парафіяльних священиків. [5]

«Спочатку здавалося, що наука маріявітів нічого, до ладу, особливо, що вони ганьбили всякі нехристиянські вчинки і звички вищого духовенства і грошолюбство всіх взагалі священиків. Маріявіти обіцяли оповістити друком свою науку, але досі нічого не видали, а те, що проскочило од їх ксьондзів про нову віру в газети, оказується якоюсь нісенітницею. Зганьбили вони себе найбільше своїми дикими вчинками», – писав у «Громадській думці» навесні 1906 р. громадський діяч Богдан Ярошевський. Такими вчинками він назвав напад маріавітів на робітників, між якими буцімто був «антихрист», та захоплення костелу в польському місті Лєшно. Остання подія набула широкого розголосу. Коли до Лєшно з сусіднього Заборова прибула кількатисячна хресна хода на чолі зі священиком Ґюбнером, маріавіти зустріли її пострілами з рушниць, пістолів, револьверів і навіть двох старих гармат із дзвіниці, через що були вбиті та поранені десятки людей. При цьому маріавіти запевняли, що таким чином оборонялися від стрілянини. Деякі польські газети звинувачували маріавітів у співпраці з владою РІ і навіть у зміні прізвищ на російські [6] – втім, останній факт не був доведений. При цьому було зазначено, що «страшенний фанатизм» маріавітів «робить дуже багато шкоди, бо одвертає селян од громадських справ». Те, що виступи маріавітів у Польщі були на руку російським ставленикам, довів інцидент у Лєшно, від якого представники влади самоусунулися – при тому, що тоді розганялися будь-які мирні зібрання, не кажучи про сутички з застосуванням зброї. У цих обставинах маріавіти подали прохання до столиці РІ щодо затвердження їхнього віровчення. [7]

Ян Ковальський - фото 102152
Ян Ковальський
Джерело фото: Wikimedia Commons

5 грудня 1906 р. Папа Пій X відлучив від Церкви очільницю руху маріавітів Феліцію (Феліксу) Козловську, що здобула від своїх шанувальників титул «Mateczka» («матінка») і від прізвища якої маріавітів також прозивали «козловитами», та одного з її найближчих сподвижників, священика Яна Ковальського. Решті членів руху під страхом відлучення було надано 20-денний термін для повернення до лона Церкви. [8] У відповідь маріавіти у своїх храмах відправили урочисті молебні та проспівали подячні гімни з нагоди «позбавлення від римського ярма». У відносно блискавичний термін рух маріавітів був легалізований у РІ «з деякими умовами»: 29 грудня 1906 р. імператор Ніколай ІІ затвердив «тимчасові правила щодо маріавітів», оголосивши їх «законно існуючою сектою під охороною закону» та надавши їм право на безперешкодне визнання свого віровчення і здійснення релігійних обрядів за власними звичаями та правилами. [9]

Схвально про маріавітів у часописі «Южный край» відгукнувся професор Харківського університету протоєрей Іван Філевський, що належав до прогресивно налаштованого духівництва РПЦ і з 1906 р. виступав за оновлення Церкви. Він заявив, що рух маріавітів, який, за його оцінками, налічував тоді до 300 тисяч осіб, «стоїть у загальному зв’язку з російським культурно-визвольним рухом» і презентований «ченцями-прогресистами, людьми високого морального життя, бездоганної чесності», що прагнули «підвищити авторитет єрархії шляхом морального вдосконалення». На думку Філевського, найголовніше завдання маріавітів полягало в автокефалії та націоналізації католицької церкви у Польщі: зокрема, він відзначив факт впровадження маріавітами польської мови замість латини до молитов, проповідей і катехизму. Незважаючи на свої «модерні» погляди, Філевський, вочевидь, керуючись реляціями РПЦ та тогочасної пропаганди РІ, вбачав «трагізм» польської історії в «антинаціональному» католицизмі та папському «абсолютизмі», які вважав причиною «культурної відокремленості поляків від решти слов’ян» та їхньої «релігійної ворожнечі з російським народом». [10]

Іван Філевський - фото 102153
Іван Філевський

Голос о. Івана Філевського був не єдиним в пресі на захист маріавітів. Так, на шпальтах польськомовного часопису «Głos Kijowski» містилися заклики до волелюбних людей не давати кривдити членів руху. [11] В матеріалах щоденної газети «Рада», що була фактичною наступницею згаданої «Громадської думки», священиків-маріавітів було названо «кращою частиною польського духовенства», з зазначенням, що їхня відмінність від католиків полягає не лише у богословських тезах, а і в соціальних думках, пристосованих до тогочасних умов життя простих селян. [12]

У жовтні 1907 р. «Рада» повідомила про перший організаційний з’їзд спілки маріавітів у Варшаві, під час якого «генеральним міністром» руху одностайно був обраний Ян Ковальський. З огляду на те, що віровчення маріавітів, крім поляків, набувало прихильників також між литовцями, німцями та чехами, було ухвалено проводити богослужіння для кожної нації виключно її рідною мовою. [13] На цю ініціативу схвально відгукнувся відповідальний редактор «Ради» Мефодій Павловський, який принагідно згадав відмову єпископа Луцького і Житомирського РКЦ Кароля Недзялковського запровадити в єпархії українську мову як богослужбову. [14] В листопаді «Рада» стурбовано повідомила, що маріавіти на Холмщині «все наближаються до місцевостей, залюднених українським православним народом». [15]

На початку 1908 р. за ініціативою папської курії в усіх католицьких храмах Польщі було урочисто проголошено «дуже театрально виставлену» анафему на маріавітів. [16] У середині весни «Рада» анонсувала приїзд маріавітських місіонерів на Поділля [17], а наприкінці року з посиланням на «Mysl katolicką» сповістила, що маріавіти для поширення свого вчення відправили трьох агітаторів до України та Росії. При цьому було зазначено, що в Одесі налічувалося близько 300 прихильників маріавітів, кілька знайшлося у Миколаєві, а «про Київ нема що й казати: тут давно засновано гурток маріавітів». [18] Того ж року настоятель римо-католицької каплиці при Рівненському реальному училищі, уродженець Поділля Генрик Яржимовський долучився до маріавітизму і навернув до руху кількох осіб. За свідченнями викладача училища Анатолія Попова, маріавітський рух, незважаючи на потужний спротив священиків і вірян РКЦ, поширювався серед мешканців Рівного: зокрема, влада легалізувала проведення обрядів маріавітів у каплиці – ймовірно, у парку біля гімназії. Серед учнів-поляків училища був принаймні один маріавіт. [19]

Генрик Яржимовський - фото 102154
Генрик Яржимовський
Джерело фото: MARIAVITE CHURCH

Основною проблемою маріавітів після відлучення від РКЦ стала відсутність єрархії. У жовтні 1909 р. архиєпископ Голландської Старокатолицької Церкви Ґерард Ґул в Утрехті висвятив Яна Ковальського на «єпископа католицької церкви маріавітів»: це сталося в результаті появи маріавітів на конгресі старокатоликів у вересні 1909 р. у Відні за посередництва влади РІ. Вже згадуваний Богдан Ярошевський припустив, що причиною прихильного ставлення російського уряду до маріавітів було сподівання «за поміччю їх роз’єднати одностайність польського католицького громадянства», оскільки влада РІ розглядала Католицьку Церкву в Польщі як «одну з головних підпор польського сепаратистичного патріотизму» – і, ймовірно, плекала плани створення незалежної від Риму національної польської церкви, яка «здавалася далеко менш небезпечнішою за римсько-католицьку». [20]

Припущення Ярошевського не були безпідставними – особливо враховуючи те, що з’їзд старокатоликів у Відні відбувся за участі російського державного та військового високопосадовця, генерала Алєксандра Кірєєва [21], що брав участь у придушенні польського повстання у 1862 р. Серед іншого, він пропагував рух старокатоликів, який виник у Європі у 1870 р., та його зближення з РПЦ, однак ці ідеї не здобули підтримки російських єрархів. [22] У своїх щоденникових записах Кірєєв оповідав про знайомство з Яном Ковальським та іншим маріавітським священиком, якого згадував під криптонімом Х (ймовірно, це був Роман Прухневський). «Їх прийняв доволі люб’язно директор Департаменту іноземних сповідань, але оголосив їм, що через них уряд не сваритиметься з папою! Але ж це російські піддані, росіяни. То як же ними жертвувати папі, який є нашим ворогом! Можна було б ще змиритися з думкою, що папа обстоює права своїх римо-католиків, але ж маріавіти вже не його! Зведений у ступінь церкви маріавітизм, дружній до Росії, є розв’язанням «польського питання», і це велика справа моїх рук. Але я поки що це приховую – це самі маріавіти кажуть», – заявляв російський генерал. Також він згадував проведення VIII Старокатолицького конгресу у Відні: «Наголошуючи на необхідності [маріавітів] мати єрархію для того, щоб бути церквою, я радив їм для цього приєднатися до старокатоликів. Спочатку Ковальський поставився до моєї пропозиції скептично, але потім він зрозумів, що цей підхід є правильним і законним. Ані старокатолики, ані маріавіти одні одних не знали, з католицьких газет вони отримували одні про одних фальшиві дані. Я наполіг на відвіданні маріавітами старокатолицького конгресу. Вони дуже боязко погодилися з тим, щоб я у всьому був їхнім керівником». [23] Відтак на початку вересня 1909 р. представники маріавітів у супроводі Кірєєва прибули до Відня на конгрес, наслідком чого стало висвячення Яна Ковальського на єпископа 5 жовтня. «Чиниться дійсно Божа справа, – писав Кірєєв з Відня до сестри, – йдеться про приведення 200000 маріавітів до старокатолицизму, і це моя справа. Я вводжу старокатолицтво до Польщі та Росії». [24]

Алєксандр Кірєєв - фото 102155
Алєксандр Кірєєв
Джерело фото: LiveLib

Наприкінці літа 1910 р. до Києва за дорученням Яна Ковальського прибув вже згаданий Генрик Яржимовський, який звернувся до губернатора з проханням дозволити збудувати в місті маріавітську каплицю. [25] Незабаром «Рада» повідомила, що маріавіти з’явилися в Києві «торік» і заснували свою релігійну громаду, яка зростає кількісно (хоча ще в 1908 р. заявлялося, що маріавітська громада існує у місті «давно»), мають свого священика та каплицю в приватному будинку. [26] 17 жовтня 1910 р. царським наказом Ковальский був призначений адміністратором усіх маріавітських громад РІ; 27 січня 1911 р. його помічниками були призначені Роман Прухневський і Леон Голембйовський. [27]

У 1911 р. канцелярія варшавського генерал-губернатора розіслала губернаторам Королівства Польського загальне сповіщення про те, що уряд РІ дозволив збір пожертв у всіх маріавітських селах Королівства, а також у Віленській, Каунаській (територія сучасних Литви, Білорусі та частково Латвії) та Київській губерніях на спорудження маріавітського кафедрального собору в польському Плоцьку. [28] Того ж року земельний відділ Київської міської думи надав земельну ділянку на Лук’янівському цвинтарі під маріавітське кладовище. [29] За кілька років до того, наприкінці 1906 р., гласний думи Шефтель, що був завідувачем цвинтаря, звертався до міського голови з проханням звернути увагу на загальний стан кладовища, з якого місто отримує прибуток від продажу місць під поховання. [30] Навесні 1911 р. міський голова Києва передав на розгляд земельної комісії «вкрите багатьма підписами» клопотання, підтримане особисто Генриком Яржимовським, щодо надання земельної ділянки для спорудження маріавітського храму: будівництво передбачалося в районі Святославської або Обсерваторної вулиць. [31]

У червні 1911 р. до Києва прибув вже згадуваний маріавітський священик Йосиф Грінкевич, який став настоятелем маріавітської каплиці в будинку №8 на вулиці Бульварно-Кудрявській: відзначалося, що він виголошував проповіді литовською та польською мовами [32] (можемо припустити, що за походженням він був білорусом). При цьому факти використання української мови у маріавітських парафіях Києва та інших міст невідомі. [33]

У квітні 1912 р. в Києві було отримано новий закон про легалізацію маріавітських громад: зокрема, їхнім членам дозволялося проводити релігійні обряди відповідно до свого віровчення, мати свої каплиці та кладовища, вести метричні записи, отримувати пільги з відбування військової повинності тощо. Священики, яких на посаді мав затверджувати губернатор, отримували паспорти від місцевої поліції. Також губернатор мав затверджувати статути маріавітських громад. [34]

При цьому влада рішуче переслідувала будь-яку протидію маріавітському рухові. Так, наприкінці осені 1912 р. в Кам’янці-Подільському римо-католицький священик Луковський потрапив на два тижні до в’язниці за те, що застерігав своїх парафіян від маріавітизму не лише з церковного амвону, а й у приватних розмовах. [35]

У грудні 1912 р. було затверджено план маріавітського храму в Києві: членам релігійної громади було надано дозвіл на збір у Київській губернії пожертв на його спорудження. [36] Земельну ділянку в розмірі 275 квадратних сажнів (приблизно 0,13 га) було надано на Новожилянській вулиці (сучасна вулиця Іллі Еренбурга). [37]

У травні 1913 р. до Кам’янця-Подільського для пошуку адептів за дозволом міністерства внутрішніх справ РІ мав прибути маріавітський місіонер Чеслав Червінський: місцеве католицьке духовенство почало вживати всіх можливих заходів, щоб віряни «не ходили до маріавітського ксьондза». [38] У червні «Рада» повідомила, що маріавіти здобувають дедалі більше прихильників на Галичині через виступ тамтешнього католицького єпископату проти проекту виборчої реформи. [39] Наприкінці року часопис оприлюднив статистику за 1912 р., яка свідчила про стагнацію маріавітського руху на його батьківщині. [40]

Напередодні І світової війни міністр внутрішніх справ РІ Ніколай Маклаков «з державного погляду» вніс до Ради міністрів пропозицію щодо матеріальної допомоги у розмірі 200 тисяч рублів лідерам маріавітського руху в «західному краї» на спорудження храмів та на задоволення інших духовних потреб, а також щодо надання їм більших прав, оскільки маріавіти «проповідують любов до русских як до головної слов’янської нації, руйнують в Польщі католицький фанатизм, одхиляють народні маси від революції». [41] Пропозицію було підтримано: вказану суму мав отримати «організатор маріавітської парафії в Росії» Роман Прухневський. При цьому було зазначено, що Рада міністрів вважає маріавітів елементом, який «сприяє зміцненню державної російської ідеї в західних губерніях». [42] Було ухвалено не чинити маріавітському рухові жодних перешкод. [43]

Роман Прухневський - фото 102156
Роман Прухневський
Джерело фото: MARIAVITE CHURCH

У довіднику адрес Києва за 1914 р. зазначалося, що каплиця маріавітів перебувала у будинку №34 на вулиці Бульварно-Кудрявській (знесений у 1980-х рр.). [44] Ймовірно, саме цю каплицю двічі на місяць відвідував священик Чеслав Червінський, який приїздив з Варшави. [45] Відомо також, що маріавітська громада перед І світовою війною орендувала під каплицю квартиру №1а в будинку №19 на вулиці Обсерваторній, навпроти якого мав бути збудований парафіяльний храм. У травні 1915 р. Червінський звертався до міської управи з проханням, яке було задоволене, щодо спорудження сторожки на майбутньому будмайданчику. В описі будинку, складеному 1 березня 1918 p., повідомлялося, що «снаряд розбив підвал і все руйнується, ксьондзи, що найняли квартиру, з початку війни в полоні, а плата від небагатьох парафіян ледве збирається у подвійній кількості». [46]

Під час війни маріавіти піддавалися переслідуванням на територіях, зайнятих австрійським військом, а після постання незалежної Польської республіки, за запевненнями преси, «забули про свою довоєнну політику в дусі царської влади» і стали «палкими польськими патріотами». [47]

У 1921 р. «матінка» Фелікса Козловська померла, після чого її послідовники проголосили її святою. У 1924 р. очільник маріавітської церкви Ян Ковальський заявив про «перенесення апостольської столиці» з Риму до Плоцька, а також проголосив себе втіленням архангела Михаїла. Після цих та інших подібних заяв Ковальського старокатолики припинили зв’язок з маріавітами. У вересні 1928 р. окружний карний суд Плоцька почав розгляд справи Ковальського, обвинуваченого не лише у використанні свого становища для зносин із жінками, а й у розбещенні неповнолітніх дівчат. [48] На той час у Львівському воєводстві маріавітів «майже не було» [49] – хіба що єдиний мешкав у Львові [50], тож про розвиток руху в регіоні не йшлося. На українських територіях, що перебували під більшовицькою владою, не було мови про релігійні справи взагалі.

Кафедральний собор і монастир маріавітів у Плоцьку - фото 102157
Кафедральний собор і монастир маріавітів у Плоцьку
Джерело фото: DZIEJE.PL PORTAL HISTORYCZNY

Несподіванка трапилася взимку 1938 р., коли до деяких сіл Білгорайського деканату на Холмщині прибули «священики», що називали себе «православними маріавітами» під духовною владою Яна Ковальського, який на той момент вже встиг не лише спричинити розкол у маріавітській церкві, а й відбути два роки ув’язнення. Симпатії українського населення зазначеної місцевості нові «подвижники» здобули обіцянками катехизувати дітей материнською мовою. [51] Ким були ці люди і які наслідки дала їхня ініціатива – наразі невідомо.

Таким чином, нема підстав зазначати, що маріавітський рух, який виник у 1893 р. з ініціативи духовенства РКЦ, опозиційного до єрархів, і понад 10 років існував таємно, від початку був створений владою РІ задля послаблення та розколу Католицької Церкви, передусім на теренах Польщі, – однак на певному історичному етапі він був використаний імперськими державниками саме з цією метою. На початку ХХ ст., після першої революції у РІ та виходу наказу царя Ніколая II «Про зміцнення засад віротерпимості», рух маріавітів, що фактично вийшов з підпілля і голосно заявив про себе, був негативно сприйнятий передусім польськими вірянами РКЦ як безпосередньо на території Королівства Польського, так і в інших регіонах РІ, у тому числі на теренах сучасної України. Зокрема, редакція видання «Dziennik Kijowski» вважала маріавітизм одним із «проявів втручання російського духу в народне життя» і звернула увагу на те, що його послідовники вдаються до використання православної обрядової символіки (наприклад, ікони Матері Божої Неустанної Помочі), що могло вказувати на симпатії до РПЦ і до РІ загалом, а також уникають будь-якої політичної та громадської діяльності. Ці та інші вчинки допомогли маріавітам не лише здобути певні права та свободи, а й навіть опинитися у пріоритетних позиціях порівняно з вірянами РКЦ. Легалізація руху маріавітів Ніколаєм ІІ наприкінці 1906 р. стала відповіддю на відлучення від Церкви Папою Римським Пієм X «матінки» Фелікси Козловської та одного з її найближчих сподвижників Яна Ковальського, що згодом очолив рух. Маріавітам симпатизували представники прогресивної частини суспільства РІ різного походження (польського, українського, російського), в тому числі серед духовенства РПЦ. Зокрема, українським активістам, що в умовах репресій проти проявів етнічної та культурної ідентичності презентували бездержавну на той момент націю, в маріавітському русі імпонувало те, що він передбачав провадження релігійного життя громад будь-якої національності їхньою рідною мовою. У вересні 1909 р. маріавіти за сприяння російського чиновника Алєксандра Кірєєва, що займався питанням зближення європейських старокатоликів з РПЦ, з’явилися на VIII міжнародному Старокатолицькому конгресі у Відні; за місяць Ян Ковальський став «єпископом католицької церкви маріавітів», що вирішило проблему ієрархії серед маріавітських священиків. Не виключено, що через заснування маріавітської церкви влада РІ прагнула внести розбрат до польського релігійного та національного життя і завдати удару по позиціях РКЦ на території імперії і в Королівстві Польському зокрема. Втім, зі спогадів Кірєєва стає очевидно, що маріавіти далеко не були ініціаторами цих процесів.

Ще з 1908 р. на територію сучасної України прибували маріавітські місіонери, що здобули прихильників у різних містах і регіонах (Галичина, Поділля, Рівне, Київ, Миколаїв, Одеса). Питання часу виникнення маріавітської громади в Києві, як і питання її національного складу та використання тих чи інших мов в обрядах, лишається відкритим: у 1908 р. заявлялося, що громада існує в місті «давно». Восени 1910 р. стало відомо, що київська громада має настоятеля (ім’я не з’ясоване; з червня 1911 р. до 1914 (?) р. – Йосиф Грінкевич, з 1914 р. – Чеслав Червінський) та каплицю в приватному будинку. В 1911 р. уряд РІ дозволив збір пожертв у регіонах, заселених маріавітами, в тому числі на території Київської губернії, на спорудження маріавітського кафедрального собору в Плоцьку; того ж року земельний відділ Київської міської думи надав земельну ділянку на Лук’янівському цвинтарі під маріавітське кладовище. Маріавітські каплиці в Києві розташовувалися у різних локаціях, переважно у квартирах; у грудні 1912 р. було затверджено план маріавітського храму в Києві, під будівництво якого було надано земельну ділянку, однак планам завадила І світова війна. Дані про, вочевидь, останнього на території сучасної України послідовника маріавітського руху датуються 1928 роком.

Емблема маріавітів - фото 102158
Емблема маріавітів
Джерело фото: Ekumenizm.pl

Примітки

  1. Odszczepieństwo [Nowa Herezya. – Sekta Maryawitów.] Dziennik Kijowski. Nr 11.14 lutego 1906 roku.
  2. Б. Я. Маріавіти. Рада. №84. 12.04.1910.
  3. «Mankietnicy» i «marjawici». Nowiny. (Kraków - Podgórze) Nr. 52. 23 lutego 1906.
  4. А. Георгіевскій. «Маріавиты». Кіевлянинъ. № 45. 14-го февраля 1906 года. С. 2.
  5. О маріявитахъ. Кіевлянинъ. №53. 22.02.1906 р.
  6. Б.Я. Нова віра в Польщі. Громадська думка. №88. 19 квітня р. 1906.
  7. Б.Я. Ще про маріявитів. Громадська думка. №105. 9 травня р. 1906.
  8. Телеграми. Рада. №82. 19 грудня (декабря) 1906 р.
  9. А. Волынец. Маріавитство. Кіевлянинъ. №213. 4 августа 1911 года.
  10. Священникъ Іоаннъ Филевскій. Маріавиты и судьба римской церкви въ Польшѣ. Южный край (Харьковъ). №9002. 31 января (13 февраля) 1907 года.
  11. Przy rozmowniku. Myśl Niepodległa (Warszawa). №13 . Styczeń 1907. Dekada pierwsza.
  12. О. Д. Д-ий. Про діяльність маріавітів. Рада. №182. 11 серпня (августа) 1907 р.
  13. З’їзд маріавитів. Рада. №225. 6 октября 1907 р.
  14. М.П. Відгуки життя. Рада. №238. 21 октября 1907 р.
  15. По Україні. Рада. №250. 7 ноября 1907 р.
  16. А. Волынец. Маріавитство. Кіевлянинъ. №213. 4 августа 1911 года.
  17. З Поділля. Маріавітські місіонери. Рада. №77. 15 квітня 1908 р.
  18. Секта «котів» і маріовитів. Рада. №287. 30 грудня 1908 р.
  19. Попов А.И. Римско-католический костел, называемый каплицей, при Ровенском реальном училище в связи с польским вопросом в Юго-Западном крае. К.: 1914. 107 с.
  20. Б. Я. Маріавіти. Рада. №84. 12.04.1910.
  21. За кордоном. Рада. №192. 26.08.1909.
  22. В. Соколовъ. Памяти А.А. Кирѣева. Богословскій вѣстникъ. 1911. № 11.
  23. Дневник А.А. Киреева. 1905–1910. М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2010. 471 с.
  24. И.П. Соколовъ. Матеріалы къ исторіи старокатолическаго вопроса въ Россіи. Христіанское чтеніе. 1911. № 12.
  25. Маріавити у Київі. Рада. №172. 31.08.1910.
  26. Маріавіти в Київі. Рада. №211. 18.09.1910.
  27. А. Волынец. Маріавитство. Кіевлянинъ. №213. 4 августа 1911 года.
  28. Ks. Andrzej Gretkowski. Z historii budowy świątyni mariawitów w Płocku. Rocznik Towarzystwa Naukowego Płockiego. Nr 8. 2016.
  29. Маріавитське кладовище. Рада. №86. 30.04.1911.
  30. Як утримують Лук’янівське кладовисько. Рада. №67. 1 грудня 1906 р.
  31. Маріавитський костьол. Рада. №87. 01.05.1911.
  32. Маріавити. Рада. №129. 22.06.1911.
  33. Bartosz Łuczak. Mariawityzm 100 lat temu. Mariawita. Nr 1-3. 2008.
  34. Новий закон про маріавітів. Рада. №81. 8 квітня 1912 р.
  35. Telegramy Gazety Lwowskiej. - Gazeta Lwowska. Nr. 275. 29 listopada 1912.
  36. Маріавитський костьол у Київі. Рада. №273. 12 грудня 1912 р.
  37. Маріавитський костьол. Рада. №10. 25 січня 1913 р.
  38. Маріавіти і католики. Рада. №96. 10.05.1913 р.
  39. Лист біскупів і маріавити. Рада. №131. 22 червня 1913 р.
  40. Маріявити. Рада. №268. 6 грудня 1913 р.
  41. Допомога маріавітам. Рада. №141. 07.07.1914 р.
  42. Допомога маріавітам. Рада. №146. 12.07.1914 р.
  43. Маріавити. Рада. №147. 14.07.1914 р.
  44. Іван Парнікоза. Польські сліди Києва: частина 4. URL: https://h.ua/story/378277/
  45. Польская католическая церковь Мариавитов.
  46. Ольга Друг і Дмитро Малаков. Особняки Києва. Обсерваторна, 19.
  47. Z ruchu religijnego w Polsce. Радянська Волинь (Житомир). №88. 15.11.1924. [Nasza stroniczka. №4.]
  48. Польський архиепископ перед судом. Діло. №211. 20.09.1928.
  49. Маріявіти в Польщі. Діло. №219. 02.10.1928.
  50. Дещо про маріявітів. Свобода (Джерсі Сіті). Ч. 252. 29 жовтня 1928 р.
  51. Відворот з помилкових позицій. Нові течії у православнім світі. Діло. №35. 18.02.1938 р.