Самчики — як шляхтичі через кляштор судилися
Село Самчики на Хмельниччині славне передовсім унікальним архітектурно-парковим ансамблем, що зберігся у своїй первісній цілісності. Доля вберегла палац як у буремні часи революції та Громадянської війни, так і у роки Другої світової. Таких в України — одиниці. Попри те назвати Самчики “туристичною Меккою” не виходить. Звісно, що туристи тут не рідкість, але такої навали, як в Кам'янці чи Хотині, тут не спостерігається. Навіть літніми вікендами якісь дві сотні екскурсантів — вже забагато.
Це при тому, що Самчики — аж ніяк не глушина. Поруч, за якихось 2 км, пролягає жвава траса Київ-Житомир-Хмельницький, якою щоденно до вже згаданого Кам'янця-Подільського пролітають десятки переповнених туристами автобусів. Здавалося, чому б не звернути, аби побачити Справжнє Диво? Але зась. Причина проста — незважаючи на всі намагання, музей-заповідник досі залишається “не розкрученим”. Ще менше людей знають, що палац та парк не єдині родзинки цього волинського села.
Розповідь розпочнемо з палацового комплексу — найбільш значущого та славетного об'єкту Самчиків. Потому перейдемо до “сакральної теми”.
Від Хоєцького до Чечеля
Самчики відомі ще зі середини XVI ст. Однак тоді вони називалися Замчики. Ця назва дозволяє з великою долею вірогідності припусти, що поселення з'явилося ще наприкінці ХІІ століття, коли по річці Случ пройшло розмежування між Київським та Волинським князівствами. Тоді вздовж кордону виникла ціла мережа невеликих сторожових “замчиків”. На місці одного з таких прикордонних форпостів згодом й виникли Замчики-Самчики.
Від 1545 р. поселення, як і всі землі довкола, належали князю Костянтину Острозькому. Але 1620 р., по смерті Януша Острозького, цей величний рід згас. Землі Острозьких розділили. Самчики впродовж цього часу мали цілу низку господарів, аж доки 1715 року не відійшли вихідцю з Мазовії Яну-Самюелю Хоєцькому. На той час це було майже пусте урочище, де проживало усього 8 людей.
Ян Хоєцький трохи обжився на новому місці та 1725 р. на березі Случа зводить собі палац. Хоча “палац” — то досить гучно сказано. То був просто великий мурований будинок з міцними стінами та з мінімумом “архітектурних надмірностей”. Все виключно функціональне.
Франциск-Казимир Хоєцький (син Яна) в 1754–1771 роках зводить у своїх володіннях монастир отців-маріянців. Останнє вилилося в чималі неприємності. Справа в тім, що довкола власності на Самчики й Остриківці (останні на сьогодні є “кутком” Самчиків) від початку виникла плутанина. Заглиблюватися в нетрі майнового права Речі Посполитої не будемо — там сам чорт ногу зламає, до того ж це може бути цікаво лише професійним історикам. Зауважимо, що на ці маєтності одночасно претендували й князі Любомирські, які вважали їх своїми. Любомирським монастир маріянців на їхній, як вони вважали, землі чомусь не сподобався. Вони розпочали судову тяганину і врешті відібрали Самчики у Хоєцьких.
Наприкінці XVIII ст. гайсинський староста полковник Петро Чечель викупив на Старокостянтинівщині велику кількість сіл, зокрема, й Самчики. Останні не були йому чужими: полковник був прямим нащадком Хоєцьких. Зокрема, Франциск-Казимир, той самий, який фундував кляштор та програв потому тяганину, був йому дідом по материнській лінії.
За свідченням сучасників, полковник Петро Чечель, хоч і не здобув високої освіти, але мав гострий розум, здоровий глузд, розсудливість та славився працелюбством. Зауважимо також, що рід Чечелів “юридично-правильно” варто називати Судимонтами. Чечелі — то неформальне прізвисько, яке походило від родинного гнізда у селі Чечелівка, що неподалік від Гайсина. Варто зазначити, що рід Чечелів залишив неабиякий слід в історії України. Зокрема, варто згадати полковника Сердюцького полку Дмитра Чечеля. Він був комендантом Батурина під час нападу московського війська на українську столицю і був вбитий загарбниками.
Повернувши спадщину предків, Петро Чечель заходився розбудовувати маєток. Старий аскетичний будинок, зведений 1725 р. Яном Хоєцьким, пана полковника вже не задовольняв. Для зведення нового гонорового палацового ансамблю Петро Чечель (Судимонт) запрошує найвидатніщих спеціалістів свого часу — знаменитого польського архітектора Якуба Кубицького, італійського скульптора Жана-Батіста Цагляно (автора скульптур, барельєфів та ліпнини). Впорядкувати парк доручили відомому садівнику та вченому-природознавцю з Ірландії Денісу Макклеру.
Деніс Макклер — особистість непересічна. Син засудженого британським правосуддям до страти ірландського повстанця, активного учасника так званої Whiteboys' Revolt 1777 року, більшу частину свого життя прожив в Україні та створив майже півсотні парків, деякі з яких збереглися й досі. Серед спадщини Макклера, зокрема, — чудовий ландшафтний парк, створений на замовлення Станіслава Дельфіна Комара в Мурованих Курилівцях, що на Вінниччині. Там маестро з великим смаком та умінням поєднав дерева та кущі з природними скелями та величезними валунами.
Парк в Самчиках цікавий також великою кількістю рідкісних та екзотичних дерев (167 видів і порід дерев та кущів). Зокрема, тут можна побачити коркове дерево. Вражає, з якою ретельністю їх висаджували. Зокрема, якщо стати просто по центру алеї, то буде видно лише найперше дерево. Ряди тут настільки рівні, що перший стовбур перекриває всі інші.
Унікальнім елементом парку є відкрита теплиця “Сад в мурах” — ділянка огороджена високим парканом. Паркан перекриває холодні вітри та створює особливий мікроклімат. Колись тут навіть росли помаранчі. Правда, на зиму їх все ж накривали соломою.
З архітектурних особливостей варто відзначити захоплення господарів палацу східним стилем. Чи не найцікавішим інтер'єром палацу є “Японський кабінет”, прикрашений фресками в японському стилі, характерними для епохи Едо. Хоча колись це було досить модним напрямком, в Україні нічого подібного більше не збереглося. Про захоплення Чечелів Сходом свідчить і виконаний у “східному” стилі “Китайський павільйон”. Він цікавий не лише своєю химерною зовнішністю, але й чималими льохами. Колись вони використовувалися як “льодовик”. Взимку тут складали льодові брили, та використовували його у якості велетенського холодильника.
Чи не головною окрасою палацу є двійко камінних левів — сумного та веселого. Сьогодні вони прикрашають палацові сходи. Раніше ж вони стояли біля брами палацового комплексу. Веселий зустрічав гостей, а сумний — проводжав.
1863 р. спалахнуло чергове Польське повстання. Якуб Чечель, тодішній власник маєтку, взяв у ньому активну участь. У бою під селом Салихою Старокостянтинівського повіту поранений Якуб потрапив до полону та був жорстоко закатований росіянами.
Після придушення повстання царський уряд конфіскував Самчики в казну та незабаром продав з аукціону. Потому маєток змінив кілька власників. Серед них варто згадати Михайла Шестакова. Це була непересічна людина. Він був директором-розпорядником терещенківських цукроварень, а також головою Південно-Російського товариства заохочення землеробства та сільської промисловості. Він також був головним редактором єдиної в Україні сільськогосподарської газети “Ведомости сельского хозяйства и промышленности” та видавцем тижневика “Хозяйство”. Шестаков був останнім “дореволюційним” господарем Самчиків.
У пореволюційні роки палац зазнав значних втрат. Вишукані меблі, килими та гобелени, картини, бібліотека тощо були розграбовані та знищені. Та все ж частину речей вдалося врятувати. Їх вивезли до музеїв Житомира та Києва. Опісля в палаці поселилися “гегемони”. Останні до інтер'єрів ставилися без щонайменшої поваги. Зокрема, дивовижної краси паркет розібрали та використали як паливо. В печах закінчила своє існування і більша частина меблів та книг.
Можливо, й палацу настав би повний гаплик, як то сталося з більшістю подібних споруд на Поділлі (і не лише), але 1922 р. його віддали тресту радгоспів під житло для спеціалістів. Потім тут працював санаторій та піонертабір. Від 1956 року на базі маєтку довгий час діяла Хмельницька державна сільськогосподарська дослідна станція.
1990 р в маєтку створили музей. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1997 р. маєток Самчики оголошено Державним історико-культурним заповідником “Самчики”.
Церква св. Параскеви
Зазвичай, після оглядин палацу та парку туристи одразу ж йдуть геть, аби витріщатися на інші родзинки Поділля та Волині, часто залишаючи поза своєю увагою розташовану поруч дуже цікаву церкву Св. Параскеви, зведену ще у середині XVIII cт. Храм та розташована поруч дзвіниця — все, що залишилося від вищезгаданого кляштору отців мар’янців, через який у Хоєцьких почалися всі неприємності.
Від початку це був монастирський римо-католицький костел. Дзвіниця поруч теж не проста. Раніше її підземна частина використовувалася як фамільний гробівець родини Хоєцьких. До приходу комуністів до влади на дзвіниці було 6 дзвонів. Найбільший мав вагу 10 пудів (160 кг).
Нагадаємо, що причиною судової тяганини стало відверте небажання Любомирських бачити римо-католицький кляштор на спірній землі. Відповідно до цього, коли 1789 р. вони відсудили Самчики, то ченців одразу ж прогнали. Костел теж змінив юрисдикцію та перейшов греко-католикам. 1837 року царська влада передала храм РПЦ. 18 квітня того ж року архиєпископ Волинський і Житомирський Інокентій освячує її на честь Св. Параскеви П'ятниці. Тоді ж храмові надається шовковий антимінс.
Храм в Самчиках досить красивий, оригінальний та мальовничий.
Вразили дуже цікаві старовині ікони, виконані у народному волинському стилі (орієнтовно XIX ст.), встановлені обабіч церковних дверей. Одна — св. Миколай. На іншій — відомий сюжет “Не ридай мене, Мати” (Богородиця, яка ридає над тілом мертвого Христа). Досить цікавим є й розміщений над входом образ св. Параскеви, якій присвячено храм.
Одразу ж виникла думка — якщо такі унікальні ікони виставлені просто на вулиці, то що ж в середині?
На жаль, храм був зачинений. Тож зазирнути до середини не поталанило. Однак місцеві мешканці просвітили, що в їхній церкві збереглися ще первісні розписи, дуже красиве різьблене оздоблення та чимало давніх ікон.
Без сумніву, храм з такою багатою, цікавою та буремною історією не менш достойний туристичний об'єкт, ніж сусідній палац. Тим більше, що їх спільна історія міцно переплетена.
Ще однією туристичною родзинкою Самчиків є дуже симпатичний водяний млин 1904 року. Ця дата викладена цеглою на його фасаді. Це один з останніх вцілілих водяних млинів на Хмельниччині. Однак останнім часом він не діє, хоча справний та може бути запущений у будь-який момент. Власне з млина й починається знайомство туристів з Самчиками — під його стінами знаходиться стоянка для автобусів.
