В одному Університеті Кафедра на своєму засіданні у травні 2022 року прийняла рішення «внести доповнення і зміни до Статуту про управління Кафедри, що свідчать про її повну самостійність і незалежність». Хтось почав казати, що Кафедра є «більш, ніж незалежною». Ні! В жодному разі мова не про окрему інституцію – борони Боже! Просто прийняли рішення про «самостійність». Більш того, в першому пункті нового Статуту Кафедри вирішили зазначити, що кафедра «є самостійно і незалежною у своєму управлінні та устрої відповідно до Наказу Ректора Університету від 27 жовтня 1990 року», де прямо зазначено, що «Кафедра з’єднана з академічним світом через Університет». Серед постійних членів Кафедральної Ради, декілька відмовилися підписувати протоколи засідання і відповідні рішення, а двоє взагалі вирішили підпорядкуватися Ректору безпосередньо. Завідувача Кафедри це цілком влаштовує, бо ж «головне, що ми разом».

Причому, ніхто не звертався до Ректора чи наукової спільноти. Про це кафедральне рішення навіть не інформували ані Ректора, ані інші кафедри чи університети, ані міністерство чи будь-кого взагалі. На пряме запитання чому саме, речники Кафедри посилалися на тимчасові проблеми з інтернетом. Просто видалили з Кафедрального Статуту згадку про Ректора та Університет, а сам остаточний документ вирішили не показувати взагалі нікому, в тому числі власним співробітникам. Більш того, вирішили «надати співробітникам Кафедри самостійно ухвалювати рішення» щодо того вважають вони себе частиною Університету чи ні.

Відповідно, після цього «сміливого та доленосного рішення» частина співробітників Кафедри вважає себе самостійними та використовує нові бланки без згадки про Університет (дехто каже, що це лише тимчасово, як вимушений захід). Інша частина не менш впевнено вважає себе невід’ємною частиною Університету і принципово використовує бланки Університету з мовчазної згоди керівництва Кафедри. Частина співробітників, як і раніше, у своїх інтерв'ю посилається на «його Високоповажність Високоповажного Ректора Університету», та його рішення. В тому числі рішення про заборону спілкування з представниками інших вишів, продовжуючи карати власних співробітників за будь-яке таке спілкування.

Власне, незрозуміла позиція і керівництва Кафедри. Якщо Завідувач воліє використовувати абстрактні формулювання, що допускають протилежне розуміння, то його заступники більш прямолінійні. Один з них заявляє: «Нічого не змінилося, ми лише підтвердили давно існуючий статус Кафедри». Заступник з наукової роботи, заявляє: «Все, що ми внесли ті зміни, вони нічого не міняють...». Заступник із зв’язків з суспільством, заявляє прямо: «Кафедра залишається частиною Університету». Більш того, керуючий справами Кафедри записує звернення, в якому доносить думку про непохитність та нерозривність зв’язку Кафедри з Університетом, та стверджує, що всі, хто бажають незалежності Кафедри, є зрадниками та юдами. І все це зі схвальної згоди Завідувача Кафедри.

Дивує реакція керівництва Кафедри і на публікації в ЗМІ. Коли хтось з журналістів цитує ці висловлювання професорів Кафедри, виявляється, що це «наклеп і провокація ворогів нашої Кафедри» і звинувачують зовсім не авторів тверджень, а тих, хто лише навів їхню пряму мову. Представник Кафедри при міжнародних організаціях заявляє, що асоціації Кафедри з Університетом є нічим іншим, як «використанням маніпуляцій». Причому ані цей представник, ані завідувач, ані будь-який речник чи хтось з професорського складу Кафедри сам жодного разу не засудив, не приправив, не дезавуював протилежні твердження своїх колег.

В офісі Ректора на запитання журналістів цілком закономірно відповідають, що жодних звернень з боку Кафедри на адресу Ректора чи Університету про будь-які зміни не було. Отже, Університет цілком природно продовжує й далі вважати Кафедру своєю невід’ємною частиною. Університет, як і раніше, продовжує друкувати звіти, календарі зі згадуванням самої Кафедри та її викладачів в загальному переліку структур Університету без жодних протестів чи навіть зауважень з боку Кафедри.

Далі більше. Ректор своїми рішеннями переводить частину співробітників Кафедри з лабораторіями та відповідною офісною інфраструктурою на інші факультети, при абсолютному мовчанні керівництва Кафедри. Причому, такі ж самостійні рішення окремих викладачів перейти на іншу кафедру викликають миттєву реакцію керівництва Кафедри з прокляттями та заборонами на викладання та наукову роботу. Дістається і тим, хто дуже голосно каже про незалежність чи навіть просто закликає визначитися і привести документи у відповідності з позицією. Таких зазвичай просто відсторонюють від навчального процесу. А ось співробітників з протилежною позицією, тих, хто стверджує про нерозривність зв’язку Кафедри з Університетом, заборони не стосуються. Ба більше, Кафедра закликає розуміти цю позицію та поважати її «заради єдності».

Так і існує собі Кафедра з травня 2022. Будь-які запитання на свій бік її керівництво вважає проявом ворожості. Натомість продовжує, заламуючи руки, питати: «Чому?! Чому нашу Кафедру вважають хоч якось пов’язаною з Університетом?». Будь-які відповіді на це запитання воліють взагалі видаляти та не помічати, вважаючи їх, як і спроби допомогти, проявом агресії та перешкодою до чергового волання «Чому?! Чому?!».

В жовтні 2023 через розпалювання ворожнечі ректоратом Університету та закликами до вбивств, Держава приймає проект закону, де зазначається: «не допускається діяльність наукових та освітніх структур, які афілійовані із Університетом». І ті ж, хто ще вчора стверджував про те, що Кафедра є «більш ніж незалежною» і здивовано запитував «де взагалі можна побачити хоч якийсь зв’язок Кафедри з Університетом? Його немає!», сьогодні ж раптом жахнулися у власному зізнанні: «Це ж Закон про заборону Нашої Кафедри!» (зрештою, добре, коли люди нарешті прозрівають та зізнаються, інколи того самі не усвідомлюючи). І почали – ні! Звісно ж не вимагати у керівництва Кафедри остаточно розірвати цей зв’язок та прийняти відповідні документ. Почали ще більше голосити про власну «більш ніж незалежність», водночас закликаючи всіх співробітників «постраждати заради науки, але не зрадити невід’ємний зв'язок з Університетом» і тут же запитувати «Чому?! Чому нас вважають хоч якось пов’язаними з Університетом». Брехня та маніпуляції множаться, наче сніговий ком.

Для будь-якої психічно здорової людини всі ці реакції є діагностично значущими і яскраво ілюструють концепцію Двоєдумства за Орвеллом – тобто «здатності триматися двох взаємозаперечуючих переконань одночасно. Говорити явну брехню і одночасно в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним, і витягти його з забуття, як тільки він знову знадобився, заперечувати існування об'єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш, — все це абсолютно необхідно. Член партії знає у якому саме напрямку йому необхідно змінювати свої спогади; отже, він усвідомлює, що шахраює із дійсністю, втім за допомогою двоєдумства запевняє себе, що дійсність залишилася недоторканною. Цей процес має бути свідомим, інакше він не зможе бути провадженим з достатньо обґрунтованою і належною точністю, але водночас повинен бути і несвідомим, інакше виникне відчуття брехні, а значить, і провини. У ставленні до опонентів ключовим словом є чорно-білий. Застосоване щодо опонента, воно означає звичку безсоромно стверджувати, що чорне — це біле, всупереч очевидним фактам. Застосоване щодо члена Партії, воно означає цілковито віддану готовність сказати, що чорне є білим, коли того вимагає партійна дисципліна. Але не лише називати, але й вірити, що чорне є білим; більш того, знати, що чорне – це біле, і забувати, що колись ти думав інакше».

На жаль, зовсім не Наука, а Двоєдумство давно вже стало наріжним каменем не лише Університету, але й Кафедри.

* * *

Всі персонажі та структури є вигаданими і будь-який збіг із людьми, що живуть, чи інституціями, що існують, є випадковий… або ж ні.