Слово до випусників
Людина і світ. — 2000. — №7. — С. 14-19
Роберт Ф. ТАФТ
Ми пропонуємо увазі наших читачів дещо скорочену промову віце-ректора і професора Папського Східного інституту в Римі о. Роберта Тафта перед випускниками Львівської богословської академії 25 червня 2000 р. Вважаємо, що гострота поставлених промовцем проблем і його судження не залишать байдужими навіть тих, хто не знайде за можливе з ним погодитися.
У певному сенсі Україна на початку цього нового тисячоліття — це будівельний майданчик, як та величезна незавершена споруда, яку придбала Львівська богословська академія, — релікт радянських часів, голий скелет ілюзорних мрій. Те, чим вона є зараз, є пусткою, те, у що вона обернеться, існує лише в наших сподіваннях. Такою є метафора життя у сьогоденній Україні: уламки трагічного минулого необхідно розчистити або перебудувати, щоб на надійних підвалинах звести споруду нової України. А для цього нам потрібен час, потрібне терпіння, потрібна праця, потрібен мир, потрібна самопосвята. І понад усе — допомога Всемогутнього Бога.
Але нам потрібна і пам’ять. Бо якщо ми не пам’ятатимемо уроків історії, усе може повторитися. «Хто не знає історії, приречений повторювати її помилки». Ось чому кінець XX століття й початок нового тисячоліття сприяли появі значної кількості історичних досліджень, в яких осмислюються ті страхіття, що фактично припинилися лише з розпадом Радянського Союзу. Однією з таких найновіших книг є «Роздуми про спустошене століття» британського дослідника Роберта Конквеста, якому українці мали б бути особливо вдячними. Бо він був першим, хто перед широким світом описав страхіття сталінізму й голодомору в Україні у своїх книжках «Великий терор» та «Жнива розпачу», які приголомшили Захід у той час, коли так багато західних інтелектуалів, наляканих злочинами нацизму й фашизму, протестували проти репресій у Чилі та Південній Африці, але відмовлялися бачити й чути те, що чиниться поруч, на комуністичному Сході.
Як пише Конквест, особливістю катастроф XX століття було те, що вони були породжені не стільки проблемами, скільки способами їх вирішення, не так природними катаклізмами поза людським контролем, як людськими ідеями перебудови світу. Коротко кажучи, справді жахливим у XX столітті, яке ми щойно завершили, було те, що його катастрофи планувалися й виконувалися за наказами адептів великих «ізмів» сучасності: марксизму, комунізму, ленінізму, сталінізму, нацизму, маоїзму й відродження братовбивчого націоналізму.
Якими були наслідки цих ідеологій? Коли в листопаді 1997 р. в Парижі з’явилася французькою мовою «Чорна книга комунізму» — 800-сторінковий збірник про злочини комуністичних режимів, зафіксовані й проаналізовані групою науковців зі всіма жахливими подробицями, — у західних інтелектуальних колах знялися широкі й запеклі дебати, оскільки редактор видання, відомий історик французького комунізму С. Куртуа, підтвердив те, що популярне розмежування між комунізмом як прогресивним рухом, що збився на манівці, й нацизмом як рухом, порочним за своєю суттю, повністю себе вичерпало. Наголошуючи на голокості — гітлерівському геноциді шести мільйонів євреїв, сучасна історіографія замовчує той факт, що подібні масові вбивства у комуністичному світі не були, як дехто стверджував, випадковим побічним наслідком хибної політики суспільного розвитку, що збився на манівці, а результатом зумисного, добре прорахованого задуму. Сьогодні підраховано, що лише в Радянському Союзі загинуло близько 20 мільйонів людей, з них 6 чи 7 мільйонів — у голодоморі 1932-33 pp. в Україні, який був цілеспрямовано організований Сталіним для знищення селянства.
Можливо, ви вигукнете мені: «Припиніть! Ми хочемо відзначати наше закінчення Академії, хочемо насолоджуватися нашим святом без сумних спогадів!» Проте я не маю на меті засмутити вас. Навпаки, я хочу, щоб ви раділи від думки про те, чого Україна позбулася.
Справа не в тому, що все це було. Докази цього неспростовні. Питання полягає в тому, як нам до цього поставитися сьогодні. Бо дехто все ще намагається жити міфами. З кінця Другої світової війни й донедавна Франція, Швейцарія, Італія, СРСР, Японія саме так і жили. У Франції діяльність колабораціоністського режиму Віші замовчувалася, і французи жили комфортним міфом, що всі вони були героями Руху Опору або прихильниками Шарля де Голля. Росія робить те саме. Ніхто з тих, хто спостерігає черговий парад у Москві на честь «перемоги у Великій Вітчизняній війні», навіть не усвідомлює, що в 1939 р. Радянський Союз був спільником Гітлера в окупації Західної України й Польщі. Після кончини радянського комунізму знов була витягнена з шухляди класична правонаціоналістична слов’янофільська ідеологія, яка слугує для самовозвеличения народу Святої Русі як особливого народу, з вищим чуттям духовності та згуртованості — на відміну від матеріалістичного й морально занепалого «Заходу». Двадцять мільйонів жертв — і ще хтось має нахабство говорити про культурну й моральну вищість?
Ось чому ми не можемо дозволити собі забути. Ми бачимо, що риска під історією XX століття ще не підведена. Не підведена, тому що самооцінка придушувалась у цілому світі, й лише в останні два-три роки, завдяки своїй інтелігенції, країни змушені були визнати цинізм, а часом і брутальність своїх дій протягом цього жахливого століття.
Вам тут, у країнах колишнього Радянського Союзу, можливо, важко збагнути, наскільки розпад комунізму змінив моральну атмосферу в інтелектуальних колах сучасного Заходу. Західна історіографія змушена була принести в жертву об’єктивну оцінку минулого, щоб дозволити політикам провадити холодну війну. Самоаналіз придушувався, свідома політика забуття діяла подібно до приглушення проблем під час психічної травми, що спрацьовує певний час, але в результаті проблеми виринуть знову й вимагатимуть свого вирішення. Як висловився професор Оксфордського університету Тімоті Гартон Аш, «кожна нація — це суспільство зі спільною пам’яттю, і спільним забуттям». Але іудео-християнська традиція вчить нас, що анамнеза, пригадування є шляхом до відкуплення.
Як погодити цю моральну дилему пам’яті і прощення? Віднедавна це стало темою великої кількості праць на Заході, спричинених головним чином трьома речами: крахом комунізму, крахом апартеїду в Південній Африці та роздумами, пов’язаними з наближенням нового тисячоліття. На цю проблему — що робити з важким минулим? — кожна країна, кожна спільнота та її структури відреагували по-різному або не відреагували взагалі. «На суд історії», як говорить Рой Медведев у заголовку своєї знаменитої книги про сталінізм (1974). Це – вагомий перший крок. Бо розкриття правди перед широкою громадськістю саме по собі є формою відновлення справедливості. Без правди народ позбавлений своєї історії, а без історії немає ні свободи, ні гідності, ні культури. Раз учинене зло стає невід’ємною складовою історії. Його жодними наступними добрими вчинками не виправити, воно залишиться там назавжди. Чи повинні ми пам’ятати, справедливо і сміливо визнати це зло? А чи просто вибачити й перегорнути цю сторінку? Дехто скаже: «Успішні демократії — такі як післявоєнна Франція, — були збудовані на свідомій політиці забуття». Але врешті-решт минуле неодмінно повернеться й переслідуватиме нас, як це відбувається в усьому світі. Отже, українці повинні визначитися щодо свого минулого, а не просто поховати його. А потім їм треба працювати на примирення, пам’ятаючи, що під колесом історії у цій частині світу ніхто не був безгрішним. Як же тоді нам зарадити собі зі злом минулого? Християнство завжди давало однакову відповідь: визнання провини, сповідь, навернення, прощення, примирення. Бо якщо немає минулого без правди, то, як сказав архиєпископ Південної Африки Дезмонд Тугу, «немає майбутнього без прощення». І немає прощення без визнання, що ми допустилися вчинку, який потребує прощення. Ось чому в першу неділю цьогорічного великого посту Папа Іван Павло II привселюдно, перед усім світом попросив вибачення за гріхи, вчинені католиками впродовж двох останніх тисячоліть. Його сповідь гріхів католицизму була довгою: вона тривала двадцять хвилин. Але Папа не тільки просив прощення, а й вибачав сам — від імені Католицької церкви. «Ми прощаємо й просимо прощення», — проголосив він під час історичної літургії у соборі св. Петра.
Я думаю, що в Україні потрібно зробити те саме. Бо без взаємного прощення та примирення неможливо успішно розв’язати проблеми минулого й немає впевненості в майбутньому. Бо якщо історичні вади західного християнства — імперіалізм, владолюбство, зверхність — призвели до історичних злочинів, за які Папа Іван Павло II попросив прощення в Римі тієї історичної великопосної неділі, то східне християнство теж має хронічні вади: готовність в обмін за підтримку світської влади по-рабськи їй прислуговувати, даючи їй видимість духовного виправдання й дозволяючи вершити брудну справу історичних злочинів. Додайте до цього націоналістичну ізольованість, наслідком якої є розкол правдивої церковної соборності, попри всі історичні гасла протилежного змісту; постійні пошуки цапа відпущення, коли виходять з переконання, що в усіх негараздах обов’язково винен хтось інший, оскільки «містичний Схід» ніколи нічого злого не вчинив. Ці пошуки крайнього особливо процвітають у тих народів, які неспроможні подивитися правді у вічі й визнати, що вони впали так низько через історичні помилки, за які їм нікого винити, крім себе самих.
Такою фактично була найперша привселюдна відповідь офіційного речника Грецької православної церкви митрополита Пірейського Калінкоса на заклик Папи до вибачення і прощення. Замість простити і просити прощення Його Високопреосвященство, ставши у звичну «східну позу», яка у мислячих людей викликає лише насмішку й нехіть, проголосив, що Православна церква не вчинила нічого такого, за що їй потрібно просити пробачення!
Тут, я думаю, християнський Схід повинен би таки приглянутися до науки Заходу. Східнохристиянські лідери люблять говорити, що за все зло сучасного світу відповідальність несе «Захід». Але, незважаючи на дуже реальні вади сучасного Заходу, саме західна культура окреслила сьогодення з його визначними цінностями плюралізму, коректності, поваги до особи та її прав, і таке інтелектуальне, мистецьке й культурне життя, яке намагається бути вільним від зовнішнього утиску чи маніпуляцій і прагне бути об’єктивним, неупередженим і справедливим. Ці ідеали, може, не завжди зреалізовані, проте на Заході це, принаймні, ідеали, чого напевно не скажеш про християнський Схід, де навіть для тих, хто вважає себе інтелектуальною елітою, характерна брехлива карикатуризація християнського Заходу. Цим людям варто було б засвоїти принаймні такі західні цінності, як інтелектуальну чесність, послідовність, постійність, самокритичність, об’єктивність, справедливість, діалог; поміркованість і ввічливість вислову, навіть коли існує розбіжність думок; взаємність, коли, уникаючи будь-яких подвійних стандартів у критиці, застосовують ті ж самі, що й до себе, критерії і стандарти, оцінюючи своїх співрозмовників, їхні думки та дії.
Такі західні цінності торують дорогу для культурної відкритості й бажання пізнати іншого. Тільки погляньте на нескінченний перелік об’єктивних, позитивних, співчутливих — саме так — західних досліджень і публікацій про християнський Схід, його Отців, його духовність, літургію, чернече життя, богослов’я, історію. Наскільки це краще за повну ізольованість й обмежену самовдоволеність тих, хто вважає, що йому нема чого навчитися від інших!
Як же сам християнський Захід навчився цього? Завдяки освіті. Однією з визначальних рис християнства від часу навернення Римської імперії була повага до людської культури й освіти, принаймні доти, доки із завоюванням Царгорода латинянами в 1204 р. і турками у 1453 р. ця традиція на Сході ослабла й була придушена. Відродження освіти митрополитом Петром Могилою (1633-1647) в Києві вам добре відоме й не потребує детального викладу. Римо-Католицька церква, що зазнала менше історичних катаклізмів, продовжила цю традицію дотепер і розвинула величезну мережу католицьких коледжів та університетів скрізь, де світські лідери Європи мали достатньо мудрості, щоб оцінити важливість освітнього плюралізму для розквіту вільного громадянського суспільства. Подібна увага до християнської науки плекалася і в царській Росії до того, як більшовицький переворот ліквідував її. Лише в моїй галузі — літургійних студіях — імена великих російських дослідників літургії звучать як нескінченна літанія: Алмазов, Дмітрієвський, Красносєльцев, Муретов, Орлов, Петровський, Скабалланович, Тураєв, Успенський... Саме з цієї причини Папа Венедикт XV заснував у 1917 р. Папський Східний інститут. Саме з цієї причини однією з дев’яти конгрегацій Римської Курії – найважливіших ватиканських міністерств, які займаються головними, на думку Римського престолу, справами Католицької церкви, є Конгрегація католицької освіти. Саме з цієї причини в численних документах католицького Верховного вчительства церкви і в найостаннішому з них — Апостольському посланні Orientale lumen Папи Івана Павла II від 2 травня 1995 p., — знов і знов наголошується на потребі вивчення традицій християнського Сходу, щоб Церква могла знову вільно дихати обома легенями. Отже, нинішні проводирі Католицької церкви, котрі не визнають значення, якого їхня церква завжди надавала католицькій освіті, аж ніяк не можуть вважатися вірними вченню сучасної церкви.
Я сам можу засвідчити, яке велике задоволення виявляє Римський престол через ватиканську Конгрегацію католицької освіти з приводу відродження Львівської богословської академії та з яким інтересом і турботою він спостерігає за її розвитком. У своєму листі від 30 жовтня 1998 р. кардинал Піо Лагі, тодішній префект цієї Конгрегації, написав Його Блаженству Мирославу Івану Кардиналу Любачівському: «...беручи до уваги традицію і щирі зусилля та відданість у галузі богословської освіти, якими відзначилася Львівська Богословська Академія, і теперішні потреби Вашої Церкви, як це подано о. Тафтом, єзуїтом, у його доповіді про візитацію [Львівської богословської академії в 1995 р.]...» дозволити, ad experimentum, присвоювати протягом п’яти років ступінь «Бакалавр Богослов’я». Мені було доручено допомагати Академії і звітувати перед Конгрегацією (до Рима) про її розвиток, що я дійсно робитиму як зараз, так і в майбутньому.
Чому Вселенська церква надає такої ваги Львівській богословській академії — новій і тендітній інституції? Щоб бути християнином у сучасному світі, недостатньо лише прийняти хрещення. Сьогодні потрібно навчитися жити як справжній християнин. Подібно до Мартіна Лютера Кінґа, «я маю мрію», і мрія ця про те, що саме тут, у Львівській богословській академії, учитимуться, що означає бути справжнім християнином у новій, сучасній Україні.
Що значить бути дійовим християнином у сьогоднішньому модерному світі? Іван Хреститель підсумував це в одному з найзнаменніших висловів Нового Завіту: «Йому треба рости, мені треба маліти». Це значить, що правдиві християни на першому місці ставлять інших, а не себе. Це значить бути людиною, яка віддано плекає найкраще не лише для себе, а й для всіх. Ті часи, коли можна було змагатися за свої власні права, не звертаючи уваги на чужі, вже минули. Минули й часи, коли Церква могла бути просто гарною обгорткою, яка милує зір і слух обрядами, піснеспівами, ризами й митрами. Таку Церкву відкинула секулярна культура, така Церква тепер у смертній агонії. Після II Ватиканського собору новий тип Церкви намагається заступити її місце: Церква прощення і примирення; Церква смиренного служіння усім; Церква, здатна визнати гірку історичну правду про себе, хоч би якою болісною вона була; Церква, в якій конфесійна пропаганда більше не прикривається маскою історії; Церква, яка не задовольняється бути лише чимось трохи більшим, ніж націоналістичний клуб.
На Заході нова Церква вже народжується, щось нове ступає по світу. 23 квітня цього року, у минулий Великдень (за новим стилем), засоби масової інформації повідомили, що в Парижі, столиці найбільш секуляризованої країни західного світу, 2500 дорослих, прийнявши хрещення, навернулися до Католицької церкви... Це просто вражає, це щось зовсім нове, не бачене десятиліттями. Того ж таки дня Папа Іван Павло II дивився зі свого вікна на натовп із 150 000 людей, що заповнив величезну площу св. Петра й довгу вулицю Примирення аж до ріки Тібр. Всупереч усім прогнозам так званих експертів, святкування Великого Ювілею 2000 року, відкрите Папою в Римі напередодні Різдва 1999 року, проходить з величезним успіхом. Місто Рим цілий рік заповнюють нові й нові хвилі сотень і сотень тисяч прочан. Щодня я спостерігаю зі свого вікна, як через площу перед базилікою Санта Марія Маджоре прямує до церкви нескінченний потік прочан, щоб «відзначити свій ювілей».
Хто, як не ви, випускники Львівської богословської академії, покликані втамувати в майбутній Україні цю духовну спрагу сучасних людей? Звичайно, знайдуться такі, хто думатиме, що Східні Церкви можуть продовжувати й надалі живитися селянською культурою побожності й фольклору, «обрядовірства» та обскурантизму, й надалі із зачаруванням читати, що пишуть замріяні західні романтики про славу християнського Сходу. Абсолютною правдою є те, що в сучасному світі ми маємо справу переважно з добре освіченим міським населенням, якого вже не задовольняє Церква, яка нічого добре не робить, хіба що співає «Господи помилуй!» Моє власне життя в науці й педагогіці, присвячене доведенню безцінних скарбів нашого східного літургійного досвіду до широкого загалу, привело мене до непохитного переконання: коли ми хочемо зберегти, як силу добра в сучасному світі, наші славні східнохристиянські традиції, а вони є не лише нашою спадщиною, а й часткою спадщини всього християнського світу, їх потрібно вивчати з такою ж серйозністю, об’єктивністю та історико-критичною неупередженістю, з якими всі освічені сучасні люди вивчають будь-що. Об’єктивність та неупередженість не означає відсутності віри чи любові. Насправді вони означають відсутність лицемірства, самообману чи удавання, без напускання туману міфічності й неогностицизму, за якими так часто ховається сучасний християнський Схід.
Вони означають інтелектуальне життя, відданість святості в лоні культури, — таким був величний образ Католицького університету кардинала Генрі Ньюмана, описаний в його епохальній праці «Концепція університету» (1873). Ми маємо навчитися практикувати те, що я називаю «незагрозливим науковим екуменізмом». Нашими студіями, викладанням, дослідженнями й публікаціями ми маємо стати незамінними партнерами духовенства, віруючих та ієрархів наших Православних та Східних Католицьких церков-посестер у всіх питаннях, що стосуються їхніх традицій. Тоді це стане мирним початком діалогу і співпраці, які нікому не загрожують, а служать усім. Такі студії дозволять краще усвідомити, що саме всі ми намагаємося поширити і зберегти на благо всім, — духовні багатства християнства, східного і західного. Йдеться просто про те, щоб служити в потребі душам, які шукають нашої допомоги, в жодному разі не втручаючись або не сперечаючись про їхні релігійні уподобання.
Львівська богословська академія та її випускники – католики і православні повинні служити як співрозмовники для всезростаючої кількості освіченого східнохристиянського духовенства та мирян, яких більше не задовольняє фольклорна та обрядова «дієта». Християнський Схід має репутацію трансцендентності й духовності. За винятком кількох монастирів, це цілком незаслужена репутація. Брак проповідництва, релігійної освіти й пастирської опіки; поверховість релігійних практик; сильно розповсюджена нестача внутрішнього наповнення — все це просто вражає. Ось сфера, в якій багато можна навчитися від християнського Заходу.
Чи можливе таке взаємне служіння, що ґрунтується на безкорисливій християнській любові, в українському пострадянському суспільстві, де все ще переважають моральні цінності минулого, де з бідними та неімущими часто обходяться як з непотребом, де жінки все ще не займають належного їм місця в суспільстві, де переважає релігійне суперництво й ворожість, де наклепи та паплюження заповнюють навіть релігійну пресу, де роль мирян, особливо жінок (в тому числі багатостраждальних дружин наших священиків) у церкві все ще далека — на відстані світлових років — від усього того, що є на сучасному Заході?
Відповідь залежить від вас, випускників. Кожен з Вас, полишаючи стіни цього закладу, візьме із собою щось таке, чого не має ніхто у світі. Це не буде ваша освіта й диплом, оскільки освічених людей з дипломами у світі є багато. Це не буде ваша сім’я, чи віра, чи церква, бо не у вас одних це є. Те, що кожен з вас матиме — й чого не матиме ніхто інший на Землі, — це відповідальність за ваше власне життя, найбільший дар Божий, яким ви вільні розпоряджатися на власний розсуд. Вибір за вами. Ви можете присвятити його розбудові кращої України, де переважатимуть релігійні цінності не під силою соціального чи державного тиску, а тому, що їх пріоритет визнаватимуть добровільно; України, що буде краєм свободи, справедливості, достатку, краєм співчуття й любові; України, в якій варто жити. Або можете дозволити, щоб економічна несправедливість, корупція, конфесійне протистояння — весь цей безлад тривав доти, доки не роз’їсть усе добре і благородне, що є у вашій спільній українській культурі та традиціях. Вибір за вами.
Але що ми можемо зробити? — спитаєте ви. Ви — першопрохідці, тому це буде нелегко. По-перше, маєте молити Бога, Його Пресвяту Матір та всіх святих дарувати вам стійкість, стійкість не лише перед лицем загрозливої економічної ситуації, але й перед лицем братів-християн, навіть тих церковних та громадських провідників, які за браком глузду не знають, що все майбутнє морально відповідального людського суспільства в сучасному світі знаходиться повністю в руках освічених мирян і духовенства. Не розуміти, що переслідування християнства призвело до руйнації моральності цілих культур, може лише людина, котра народилася вчора.
По-друге, будьте живими свідками ПРАВДИ в усіх аспектах вашого суспільного й приватного життя. Україна прожила понад піввіку в Радянському Союзі, під режимом, заснованим на брехні і просякнутим брехнею. Комуністи говорили з певністю тільки про майбутнє, а історія була такою, яку щоразу перекроювали, підганяючи під цинічні зміни в ідеології, замішаній на брехні.
По-третє, НІКОЛИ, ЗА ЖОДНИХ ОБСТАВИН не очорнюйте й не атакуйте чужих релігійних переконань, ні в якому разі не прагніть підірвати відданість інших людей їхній церкві. Такого в цій частині світу вже було достатньо протягом століть. Бережіть як скарб дух екуменічної спільноти, виплеканий у роки навчання між друзями-студентами, православними й католиками. Не дайте цьому духові занепасти, бо на ньому лежить надія на значно краще майбутнє України, аніж просякле корупцією її теперішнє. Плекайте цю дружбу у вашому пастирському житті так само трепетно, як у ніч Страсного Четверга несете додому тремтливі свічки — символ світла Євангелія страстей Ісусових, що є нашою єдиною опорою, бо знаємо: воно веде нас до Воскресіння Третього Дня.
У житті є, зрештою, тільки одне основоположне питання, що його повинен поставити перед собою кожен: «Чи я є частиною проблеми, чи я є частиною її вирішення? Чи став світ кращим від того, що я в нього прийшов, чи ні?» Це дуже болюче питання, і навіть не думайте, що кожен в історії має право відповісти на нього: «Так». Моєю надією і молитвою є, щоб принаймні ви змогли відповісти: «Так».
