Поведінка нинішньої влади нікому не додає певності в завтрашньому дні. Це стосується не лише політичних супротивників, які отримують повістки чи вже сидять. Не тільки священства та вірних «не тих» конфесій, і не тільки кожного з нас, хто стикається з цією державою щодня. Невпевнено почуваються навіть тисячолітні пам'ятники.

Наприкінці минулого року на хвилі адміністративної реформи, покликаної «оптимізувати» процес державного управління, на засіданні Гуманітарної ради при Президентові України Ганна Герман запропонувала вивести заповідник «Софія Київська» з підпорядкування Міністерству регіонального будівництва (що потрапило під адмінреформу) і перепідпорядкувати його Міністерству культури. На перший погляд, нічого особливого – яка різниця, хто відповідатиме за пам'ятник? До того ж, цілком переконливо прозвучав аргумент про те, що Софія Київська та Києво-Печерська лавра є під одним реєстраційним номером у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Незабаром народилася ще блискучіша ідея – об'єднати обидва видатні київські заповідники в єдину структуру й поставити на чолі генерального директора Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» Марину Громову.

Рішення, на перший погляд, виглядало раціонально. Тому протест, що виник у відповідь на ці пропозиції, виявився несподіваним не тільки для широкої громадськості, а й навіть для самої влади, яка в реформаторському запалі не завдала собі клопоту розібратися в проблемі глибше.

По-перше, що стосується «одного реєстраційного номера», то ЮНЕСКО знає не те що «трансвідомчі», а навіть транснаціональні об'єкти, які входять в її списки під одним реєстраційним номером. Наприклад, система середньовічних укріплень Середземномор'я. У яку, до речі, співробітники Софійського заповідника мріють ввести свою Судацьку фортецю. Для узгодження роботи двох відомств на благо пам'яток представники ЮНЕСКО та міжнародного ІКОМОС запропонували Україні створити координаційну раду.

По-друге, в системі Мінрегіонбуду/МінЖКГ заповідник Софія Київська є вже понад 50 років – за цей час були знайдені оптимальні моделі роботи, налагоджені зв'язки, подолані протиріччя.

По-третє, до заповідника «Софія Київська», крім Софійського собору, входять ще кілька об'єктів у Києві та в Україні. Що буде з ними при об'єднанні Софійського собору з Лаврою в одну структуру? І, нарешті, навіщо об'єднувати хворих і здорових – щоб середня температура у палаті не надто відхилялася від норми? Адже різниця в стані пам'яток заповідника «Софія Київська» та заповідника «Києво-Печерська лавра» впадає у вічі будь-якому відвідувачу – не треба навіть професійних висновків фахівців ІКОМОС! Представники ЮНЕСКО мали претензії до збереження Лаври – здебільшого, пов'язані з поганим станом печер. Щодо Софії Київської претензія була одна, і стосувалася вона не заповідника, а його оточення – буферної зони. Стан якої, до речі, на совісті Міністерства культури, оскільки дозволи на будівництво в історичній частині міста щедро роздавалися, зокрема, у цьому відомстві.

У перспективі можливого «злиття» заповідників суттєві побоювання викликає політика керівництва заповідника «Києво-Печерська лавра», спрямована на повну передачу території та споруд Лаври Свято-Успенському чоловічому монастиреві УПЦ. Якщо Лавра та Софія стануть єдиною структурою, чи не виявиться так, що Софійський собор також опиниться в розпорядженні УПЦ? Тим паче, що представники цієї Церкви не приховують свого прагнення там «закріпитися»: під час останнього візиту Патріарх Московський Кирил служив у соборі, представники УПЦ не втомлюються писати прохання до всіх інстанцій про те, щоб їм дозволили «час від часу» використовувати собор для богослужінь, а тим часом чутка твердить, що у відреставрованому будинку митрополита на території Софійського собору планується влаштувати резиденцію Московського Патріарха. Йому буде приємно. Враховуючи особливі почуття, які наша влада має до УПЦ загалом та Патріарха Московського особисто, ці чутки виглядають не те щоб зовсім неймовірними.

Але не тільки УПЦ відчуває глибоке зацікавлення Софійським собором. Тут перетинається безліч різноманітних інтересів. Починаючи з найпростішого – директорського крісла. Критика, яка посипалася останнім часом на директора Нелю Куковальську – причому статті присвячені не стільки стану пам'ятників, що перебувають у її віданні, скільки докладному опису її майна, – говорить про те, що переваги цього робочого місця комусь не дають спокою. Адже заповідник – це справді золоте дно. А раптом хтось із членів «талановитих сімей» все ще не має посади, гідної його талантів?

Не тільки «золоте дно» хвилює уми наших сучасників. Зовсім недавно, наприклад, Софія Київська потрапила під шквал критики за свою наукову роботу. Нагадаю, скандал викликало відкриття співробітниками заповідника дати заснування Софійського Собору – 1011 рік. Тоді як офіційною датою заснування вважається 1037. Замість нормальної наукової полеміки ми отримали серію «викривальних» статей – не в наукових, а в популярних ЗМІ, – що зводяться до питання «хто вони такі», щоб робити відкриття в історичній науці, де всі авторитети вже названі, сфери впливу поділені, «офіційні наукові доктрини» затверджені. Заповідник зі своїм науковим відділом, який займається предметним і докладним вивченням своїх пам'яток, нищить монополію на історію Давньої Русі, закріплену за Інститутами історії та археології НАН України та за П. Толочком особисто. Тому ідея застосувати в Софії політику М. Громової, яка, фактично, згорнула наукові дослідження в Лаврському заповіднику, може здатися привабливою «офіційним історикам», які, до того ж, тепер у фаворі у влади. Те, що саме гарна наукова база дає змогу Софійському заповіднику грамотно вести екскурсійну та реставраційну роботу – тобто виконувати свої прямі музейні та просвітницькі функції, – залишається за дужками.

Але ця війна амбіцій виглядає майже смішно на тлі інтересів тих, хто претендує на буферні зони. Не просто претендує – вже отримав свої дозволи, не виключено, заплативши за це чималі гроші. Забудовники не люблять і не звикли втрачати свій зиск. І вони не дуже педантичні, коли мова заходить про історичні зони або навіть безпосередньо пам'ятники. Київ не здивуєш скандальними забудовами – але навіть він періодично здригається від будівельного свавілля, підкріпленого дозволами тих, хто мав би захищати місто і його історичну спадщину. Можна не сумніватися, наявність київських пам'яток – Лаври та Софії – у списку ЮНЕСКО та пов'язані з цим обмеження сильно б'ють по інтересах столичних забудовників і чиновників, які видають відповідні дозволи. Насамперед, представників Державної служби охорони культурної спадщини Міністерства культури. Тому якщо Україна буде й далі тихо саботувати вимоги ЮНЕСКО – я не здивуюся.

Це, мабуть, найболючіший момент у питанні перепідпорядкування Софії Київської Міністерству культури. Міністерству, яке оскандалилося неодноразово й продовжує плодити скандали, пов'язані з будівельним вандалізмом. Чи не його служба охорони культурної спадщини видала дозвіл на недавнє знесення історичної будівлі на Поштовій площі? Я не кажу вже про всі інші «узгодження», «дозволи», «експертні висновки», за якими хто завгодно може будувати що завгодно і де завгодно. Особливої пікантності додає те, що ще зовсім недавно начальником цієї служби був М. Кучерук – нинішній заступник директора Лаврського заповідника, з його ім'ям пов'язують масу скандальних дозволів на забудову в історичних зонах. До речі, нинішній директор заповідника «Києво-Печерська лавра» М. Громова була його заступником у службі з охорони пам'ятників.

Не дивно, що заповіднику не хочеться покидати відносно стабільне заступництво Мінрегіонбуду. І, насправді, це викликано не тільки нелюбов'ю до змін і недовірою до Мінкульту. Крім усього іншого, це зводиться до професійних міркувань. Перше з яких – архітектурними комплексами як частиною міського середовища повинні займатися архітектори й фахівці з містобудування, зібрані, логічно, в будівельному відомстві. А у Мінкультури достатньо власних проблем з музеями – хоч би й з тими, які треба з Лаври відселити. Чи вони, як музей історії Києва, теж будуть «переселені» в ящики?

І це, напевно, найголовніший аргумент: навіщо реформувати те, що добре працює? Та ще при цьому передавати успішний заповідник відомству, яке зі своїм господарством впоратись не може?

Катерина ЩОТКІНА