Блог Віктора Котовського_image

Блог Віктора Котовського

Сонце обов'язково зійде!

29.08.2014, 11:00
Гадаю, не помилюся, якщо скажу: Ісус чекає від численних наших конфесій примирення, взаємного прощення, зближення, спілкування в християнській любові, єднання під час важких випробувань для церкви і країни, згуртування для здійснення морального оздоровлення суспільства, для справ милосердя та благодійності.

Все тече, все змінюється в цьому світі... Зміни просуваються то дуже повільно, так що їх майже не помітно, то прискорюються до неймовірних швидкостей. Як тепер у нашій країні.  Триває війна, але сьогодні характер воєнних дій зовсім не такий, яким він був ще пару місяців тому; змінюється політична обстановка в Україні; країна трансформується на очах: все більшої сили набувають різні громадські організації, все більше людність починає усвідомлювати, що найнадійніше для народу – міцно тримати владу в своїх руках і ніколи не передавати її повністю нехай навіть наймудрішим політикам.

Сильно змінюється і Церква Христова. За останні півроку Господь багато чому навчив християн. В найскладніших обставинах політичної кризи ми шукали відповідь на дуже важливе питання: де бути Церкві під час жорстокого двобою непримиренних політичних сил? І, покладаючись на Бога, знайшли тверду відповідь. Ми довго вагалися, намагаючись сформулювати своє ставлення до армії, до воєнних дій, до тих, кому належало взяти в руки зброю, і ми, довіряючись у всьому Господеві, зуміли знайти правильні рекомендації для настанови пастви.

Залишається ще одна дуже складна проблема українського християнства, це питання єдності. Гадаю, не помилюся, якщо скажу: Ісус чекає від численних наших конфесій примирення, взаємного прощення, зближення, спілкування в християнській любові, єднання під час важких випробувань для церкви і країни, згуртування для здійснення морального оздоровлення суспільства, для справ милосердя та благодійності. Якісь зрушення в середовищі історичних церков є, ведуться постійні дискусії   на тему об'єднання православ'я, якісь несміливі кроки по зближенню з православними, здається, роблять  греко-католики. Принаймні, в середовищі традиційних конфесій є розуміння, що сильно постарілий екуменізм сьогодні гостро потребує омолодження активною практичною діяльністю в нових історичних умовах. Але ось із протестантами, цією молодою потужною гілкою українського християнства, справи, як на мене, майже не просуваються.

Суспільство змінюється, але ставлення його до нас, євангельських християн, все ще залишається цілком радянським. Суспільство нас в упор не бачить. Якщо якийсь батюшка – нехай Бог рясно благословить його –  взяв на виховання п’ять-десять сиріт, то про це дізнається вся країна, якщо десь при храмі зібрали  кілька тонн гуманітарки, то інформація про  велику подію миттєво піде по всіх каналах з фанфарами, але кому, крім нас самих, сьогодні відомо, скільки машин з усім необхідним для армії відправлено з наших молитовних будинків на схід, скільки переселенців ми прихистили, скільки наших пасторів і прихожан загинуло від руки окупантів, допомагаючи нашим солдатам їжею, медикаментами, словом підтримки? Що взагалі відомо світу про нашу соціальну діяльність? Про безліч реабцентрів для алко- та наркозалежних, про благодійні їдальні, притулки для сиріт, літні табори для дітей, центри соціальної допомоги і так далі? Практично нічого. По всій країні створено буквально сотні таких установ – без жодної копійки допомоги з боку держави. А вона, ця держава, активно користуючись нашою працею,  з усіх сил вдає, що нас не існує. Немов ми комусь загрожуємо. Немов претендуємо на чиюсь владу. Немов підриваємо чийсь авторитет. Немов ми не любимо нашу Батьківщину так само, як люблять найщиріші мирські патріоти. Любимо, і, може бути, навіть сильніше, тому що знаємо: цю землю дав нам Господь, і як безцінний дар Божий мусимо її берегти, доглядати, захищати і нікому не віддавати, якщо ми цінуємо милість Божу. Так в чому ж наша провина перед народом? Ніхто вам не дасть чіткої відповіді. А все просто: вина наша єдино в тому, що ми не православні.

Такий сьогодні рівень демократії в Україні, така толерантність, таке взаєморозуміння і повага між людьми. Комуністи дуже успішно використовували у своїй політиці принцип «розділяй і владарюй», їм було вигідно, щоб люди й різні соціальні верстви ворогували між собою, тоді ними значно легше було маніпулювати, граючи на протиріччях. А хто сьогодні в нашій країні так наполегливо підігріває неприязнь, намовляючи населення проти «сектантів»,  хто так успішно заробляє політичні дивіденди на невігластві, інертності та лінощах громадян?  Ті, котрі служать дияволу. Слава Богу, у нас все ж таки не Росія, і ми, не зважаючи на загальне мовчазне неприйняття зовнішнім середовищем, не  чекаючи похвал, робимо доручену Богом справу. Аби тільки не заважали, аби тільки не вставляли палок у  колеса  та не поливали нас наклепами й брудом через ЗМІ. І наша рука дружби, простягнута до всіх, хто бажає миру і добра, ніколи не опуститься, як би до нас не ставилися.

Господь підняв безліч людей на молитву. Моляться навіть ті, котрі ніколи у своєму житті не молилися. Перебуваючи в становищі, коли ніхто з розвинених країн не хоче або просто боїться нам допомогти, народ України все більше розуміє, що тільки Бог може бути для нас непорушною надійною опорою. Пройдемо навчальний курс, здамо іспит і переможемо! Слава Господеві!

Не надто перебільшу, якщо скажу, що тепер за Україну молиться увесь світ. Принаймні, протестанти, це абсолютно точно.  Євангельські християни є на всіх континентах,  між ними існує непоганий зв'язок. Вони не припиняють молитов. І це найвагоміша запорука нашої перемоги. Бог не може не почути, не може не відповісти тим, хто молиться про свободу і справедливість. Невідомо, скільки доведеться принести жертв, цього не уникнути, але ми, молитовно перебуваючи в тісному контакті з Творцем неба і землі, переможемо. І це так само невідворотно, як вранці схід сонця.