Десь – у певному селі, містечку або місті (а таких пунктів тисячі) – громаду забаламутив десятиліттями сваволі й пропаганди піп, і як він скаже, так і відбувається. Люди не почуваються у своєму релігійному житті суб'єктними. Та й не хочуть такими бути. А піп – частина корпорації «У»ПЦ і служить їй – чи справді під впливом русскомірного ждунства (таких багато), чи з кар'єрно-меркантильних міркувань (бо вписався за роки в ту систему), чи і те, і те.

Десь таки працює і дрімучий фанатизм, релігійна нестямність та оті всі легенди про «не канонічність», «неблагодатність», «неспасенність» автокефалістів.

На Сході, Півдні, у Центрі багато хто з людей під впливом війни вже зрозуміли, що бути проукраїнськими – безальтеративно, адже російське вбиває. Але водночас ЯК бути проукраїнськими, чимало хто з них ще не знають, бо величезні прогалини в національній пам'яті, в обізнаності з мовою, культурою, історією. Тому до усвідомлення ролі національного чинника в релігійності вони ще далекі, плюс не завжди в містечку чи селі є храм Православної Церкви України.

У нас, на Буковині, в Чернівецькій області ще, безперечно, впливає невизнання (поки що) Православної Церкви України Румунською Церквою, адже багато громад мають румунський етнічний субстрат й орієнтуються на позицію цієї Церкви.

Десь, як-от біля мого будинку в Чернівцях, є «У»ПЦ-шний храм, і я бачу категорію сусідів, які туди ходять, бо ніколи взагалі не задумувалися над ідентичнісними аспектами своєї релігійності, і навряд чи колись вникали в якісь медійні чи, тим більше, експертні коментарі на цю тему. Ходять, бо треба щось покропити, щось посвятити, а храм поряд. І все. Суті своєї віри маса цих людей толком не знає. А може, ще тягне совкова комунікативна атмосфера («свій до свого»), бо ментально в багатьох таких совок живий досі. Совок і русскомірне «благочестіє», виявляється, ще як комбінуються у свідомості, створюючи таким людям дурманну «зону комфорту».

Функціонери «У»ПЦ-шні це все, звісно, використовують.

А ще я задумувався про деяких знайомих – відносно молодих і більш-менш освічених, але які досі залишаються в русскомірній «У»ПЦ. Що ж саме їх там тримає?

І дійшов до такої сумної гіпотези: їх тримає егоїзм, надмірний егоїзм та, отже, неготовність визнавати свої помилки. Перейти до Православної Церкви України для них – це визнати, зокрема, і перед собою, що коли вони роками шельмували проавтокефальних православних, називали їх «неканонічними», «безблагодатними», закликали перехрещувати, перевінчувати людей, – то самі були в полоні гріха і моральної хиби.

І замість покаятися у гріху – їм легше в ньому залишатися, брешучи самим собі, ніби вони «стоять в істині». От мені здається, ті, хто досі так і не переходить (якщо це не неосвічені бабуся чи дідусь), нерідко керуються саме такою деструктивною підсвідомою мотивацією: вони не можуть допустити для себе визнання, що були неправі. Цим же керуються й чимало священників та єпископів «У»ПЦ.

І щодо єпископів. Законодавство про внеможливлення діяльності підросійських релігійних організацій, яке готується і радше за все буде ухвалене восени цього року, – це добре. Але нагадаю: у нас релігійна організація – це кожна окрема парафія. Тож його впровадження – це по кожній громаді процес на місяці або й на роки: судові позови, апеляції, повторні розгляди, маніпулювання з вербальним переінакшенням статутів громад, без сутнісних змін, без реального розриву з русскомірністю, і знову судові позови тощо. Тому важливими є саме переходи громад, їхня інтенсифікація. Мені здається, істотно пришвидшило б процеси переходів православних громад до Православної Церкви України – відсікання ВСІХ єпископів «У»ПЦ від будь-яких можливостей адміністративно і дидактично впливати на громади. Це має бути політико-правове рішення держави, – зважаючи на війну, розв'язану Росією проти України. Зважаючи на справді особливий, екстраординарний час і стан, які переживає країна. Рішення, може, навіть більше політичне, «статичне», ніж суто правове, але його виконання має суворо контролюватися.

Сутнісна, моральна, громадянська підстава для такого політико-правового рішення держави в умовах війни – більш, ніж достатня. А саме: всі єпископи «У»ПЦ (ну, крім тих, які поставлені після лютого 2022 р., але таких обмаль) були членами конкретних керівних органів Російської Церкви і працювали в них (Архієрейського Собору РПЦ –всі єпископи України, Синоду РПЦ – деякі). І вони членствували та діяли в них, голосували, підтримували одобрямсами ухвали уже ПІСЛЯ офіційного визнання Росії державою-агресором (2015 р.), коли було вже анексовано Крим та відібрано частину Донбасу. Коли вже була війна. Працювали в цих органах у Москві або інших містах за межами України – за скликанням Московського Патріарха – архізлочинця Гундяєва. Це факт. Як факт і те, що Росія авторитарна (а нині вже навіть тоталітарна) держава. І РПЦ там де-факто – не відокремлена від держави релігійна спільнота, а частина – до того ж провідна – ідеологічного апарату влади, ідеологічного апарату агресії.

Тож політико-правовим рішенням чи Верховної Ради, чи Президента слід встановити неможливість для кожного такого єпископа здійснення будь-якого впливу на громади. Відсікти. Відітнути. Не допускати у приміщення парафій і єпархій. Унеможливити публічно виступати будь-де, зокрема, і у храмах. Обмежити інші можливі комунікації, які можуть мати адміністративний чи ідейний ефект. І паралельно медійно пояснювати громадам, що це явні співучасники дій російської ідеологічної машини. Про це свідчить багато що, але конкретно – факт їхньої участі у роботі керівних органів РПЦ. Люстрація? Називайте, як завгодно.

Мені здається, якби таке рішення було прийняте, і його виконання (як безпеково важливе) чітко контролювалося б державою, – набагато швидше громади «У»ПЦ приходили б до прозріння щодо безальтернативності виходу з «У»ПЦ і тим самим поступового розформування її знизу. Їхнє право приєднуватися до будь-якої іншої легальної конфесії, якщо вони хочуть (але, я думаю, більшість із них воліє залишитися православними, а в Україні є автокефальна Православна Церква України).

Єпископат «У»ПЦ – найбільш діяльний і впливовий зберігач цієї русскомірної структури. Вплив цих єпископів у суспільстві треба максимально відсікти. Відітнути.