Священник-волонтер з козацьким чубом із Бамберга
Під час пандемії коронавірусу о. Богдан домовився із місцевою пекарнею наприкінці дня забирати залишки випічки, щоби розвозити її потребуючим. Священник каже, що Церква не може бути осторонь, коли існує так багато людських потреб.
«Можна виголошувати красиві проповіді, та, коли за ними немає діл — це пусті слова», — так пояснює він свої вчинки. Душпастир організував парафіяльну акцію “STUDENTENHILFE” (“Допомога для студентів”), аби допомогти українським студентам, що опинилися в тяжкій ситуації, пов’язаній із пандемією. Багато із них втратили можливість підзаробітку, а тим самим джерела доходу. «Прийшов час, щоб суспільство проявило жест солідарності і вдячності. Ми закликаємо усіх, хто має змогу та бажання підтримати їх в цей нелегкий для кожного з нас час, а особливо тих, хто ще пам’ятає про тяжкі студентські будні в чужій країні. Не будьмо байдужими, згадаймо притчу про доброго самарянина», — так написав священник на парафіяльній Facebook-сторінці. Від початку акції всього було зібрано 6064,40 євро. Крім цього священник при парафії організував збір продуктів для студентів. Кожен міг прийти і взяти їх. Час від часу, отець сам їх розвозив по гуртожитках…
Тихе паломництво на шляху до священства
Отець Богдан Пушкар народився в Польщі в сім’ї українських селян-хліборобів, яких свого часу вигнали із села, що знаходилось на українсько-польському кордоні — неподалік Рави-Руської. У цій родині було семеро дітей, проте двоє із них померли ще немовлятами. Шлях до школи, як і до храму, простягався довжиною в сім кілометрів. Сільський хлопчик змагався навипередки разом із іншими дітьми, долаючи цю відстань, аби чимскоріше дістатися храму, і там прислуговувати під час Богослужіння.
«У нашій парафії була “громадка дітей”, які прислуговували біля престолу. Кілька із тих хлопчиків потім стали священниками», — пригадує дитячі роки о. Богдан. Він завдячує зародженню свого покликання покійному єпископові Вроцлавсько-Гданському УГКЦ Теодорові (Майковичу): «Він був лемком і в моїй пам’яті залишився молодим священником в нашій парафії на Півночі Польщі, який захопив мене своєю харизмою». Клирик пригадує й іншого душпастира, який справив на нього враження ще в дитячому віці – легендарного о. Кіндрата Яцьківа з Львівської архиєпархії, що душпастирював в Польщі: «Він повернувся в Йосипівку на Львівщину на схилі свого життя і був парохом там».
Незабаром хлопець вступає на навчання до Люблінської духовної семінарії, де було всього восьмеро українських студентів. 1981 року, на четвертому курсі навчання семінарист їде шукати долі закордоном. Не знаючи німецької, молодик вдень працював на будівництві, а вечорами вчив мову при університеті в Мюнхені. З часом він починає працювати в українському видавництві «Сучасність» (до 1984-го року) простим набирачем текстів. Тут він знайомиться із багатьма цікавими людьми, зокрема, із о. Іваном Гриньохом, священиком Львівської архиєпархії, порадником Блаженнішого Йосипа (Сліпого). У 1986-му році він завершує навчання на Богословському факультеті Католицького університету Айхштету. У лютому 1990-го у Львові отримує священиче рукоположення з рук владики Володимира (Стернюка).
Після цього о. Богдан, якщо виникала потреба замінити котрогось із греко-католицьких священників, охоче це робив. У 2000 році він отримав свою першу громаду в Нюрнберзі.
Дві православні громади і одна греко-католицька — в одному храмі
В іншій греко-католицькій парафії Святого Миколая м. Бамберг отець розпочав своє служіння із шістьма парафіянами. Тож йому потрібно було шукати людей. У містечку пустував храм й німці не розуміли, що з ним робити. «А тут ми були поруч і дістали в користування цей храм. За дозволом німецької архиєпархії, ми розділяємо його із вірянами Румунської та Сербської Православних Церков. Деколи священник ПЦУ, в разі потреби, уділяє в цьому храмі Таїнства хрещення, шлюбу», — каже він. Румунський священник старається дістати землю під забудову храму, але поки що усі мирно співслужать.
Конкретних статистичних даних щодо кількості вірян УГКЦ в містечку ніхто немає. Це пов’язано із тим, як зазначає отець, що віряни себе реєструють в державних органах, як католики, громадяни України. «Я запитав якось пана Володимира, чому він рідко приходить до храму. А він відповів, що за свої п’ять років тут він сюди приходив більше до церкви, аніж за все життя у Львові. Один із студентів, який допомагав вантажити речі на вантажівку для гуманітарної допомоги Україні, сказав мені, що якби Церква не робила того, що робить, то його би не було в ній. І додав, що коли Церква займається лише власною інституціональною справою, то це для нього не цікаво. Та коли вона збирає допомогу, аби зробити добро іншим, то така Церква не живе сама для себе, а для інших», — підкреслив душпастир.
“Бамберг: UA” і допомога Україні
«Під час Помаранчевої революції ми зуміли завезти в Брюссель на Майдан 5000 молодих людей, таким чином, демонструючи, що ми з Україною. Нюрнберг і Харків є містами-побратимами, тож наші студенти пішли в міську раду, аби попрохати коштів на поїзд в Брюссель; так підказали зробити нам самі харків’яни», — додає він. З того часу виникла потреба в створенні громадської організації і був розроблений її статут, однак вона довго не проіснувала. Згодом студентська молодь в Бамберзі заснувала організацію “Бамберг:UA” (вантажать гуманітарну допомогу, проводять молодіжний обмін, культурні заходи), яка тісно пов’язана із Церквою і співпрацює із акцією “Hilfe für die Ukraine” (“Допомога Україні”). Її офіс знаходиться в церковному приміщенні.
«Спочатку я не збирав так багато допомоги, всього 5-6 ватажівок в рік, і тоді українських студентів в Бамберзі було мало. Я наймав за власний кошт німецьких студентів, аби вантажити», — пригадує він.
На початку російсько-української війни отець писав листи в німецькі клініки з поясненням, що в Україні війна, і якщо є обладнання чи речі, придатні до подальшого вжитку, то він із помічниками готовий їх забрати. А тепер все навпаки: лікарні та фірми вже знають, що у Бамберзі є священник, який надсилає допомогу до України, і звертаються напряму. Допомога різноманітна: іноді віддають ліжка, мультивітамінний сік, операційні столи, рентген... А далі процес такий: винаймається фура, завантажується допомога, все перераховується, зважується, кожна річ вписується в документацію і відправляється до України, де вантаж проходить митний контроль і перевозиться на склад. Як тільки Міністерство соціальної політики визнає вантаж за гуманітарну допомогу, після цього її можна роздавати.
«Для мене о. Богдан — це Священик, Благодійник, Наставник, Батько, Брат», — каже Вікторія Левинська, волонтерка з Бамберга. — Ще коли мені було десять років я втратила батька. Тоді настали важкі часи і мені хотілося заховатися в молитвах. У той час я вперше отримала дитячу Біблію і пережила втрату близької людини, вперше пішла до храму і … востаннє. Мені строго заборонили приходи в церкву в штанах». З того часу Вікторія не ходила до церкви. «Отець Богдан перший, хто повернув мене до храму. Завжди в мене є бажання прийти на службу саме до нього. Шлях своєрідної довіри та віри ми починали разом; з того дня, як я організувала благодійну акцію на порятунок однієї онкохворої дівчини, о. Богдан завжди поруч», — додає вона.
Студент-семінарист Андрій Кадлубіцький ще до знайомства із священником багато чув про його прямолінійність, в хорошому розумінні слова. Проте, коли хлопець мав можливість відвідувати парафії в Бамберзі, Нюрнбергу та Вюрцбургу, то спочатку ставився до о. Богдана із обережністю, бо не знав чого очікувати і як, в певних моментах, правильно себе поводити. «Мене вразило те, що на нашій парафії в Бамберзі служить також священик Румунської Православної Церкви, оскільки в них немає іншої можливості. Порозуміння, яке є між священниками, зовсім чужими, дозволяє переосмислити багато моментів в житті. Допомога іншим людям, як і в Україні, так і в Німеччині — це те, що, по-справжньому, притягує до людини, для якої не існує такого поняття, як “білі і чорні”. Я вдячний о. Богдану за духовну підтримку, яку отримував в час мого перебування у Бамберзі», — зазначив він.
***
Днями відійшов у вічність хресний батько священника – Василь Пушкар. Для о. Богдана це велика втрата, адже він був «останнім з родичів та знайомих, які були покликані українським суспільством у 40-х роках ХХ ст. взяти в руки зброю та захищати рідне село і народ від загарбників». «Незважаючи на всі перешкоди на життєвому шляху (війна, вигнання, ув’язнення, вимушене життя кочівника через працевлаштування), він зумів створити сім’ю та дочекався таких жаданих та улюблених онуків, яким присвятив останні роки свого життя. Для мене він був, є і залишиться символом цілого покоління українців», — написав о. Богдан на сторінці у Facebook 5 травня 2020 року.
