Уже традиційно перед виборами до журналістів, аналітиків та експертів, що працюють з церковною тематикою, починають надходити замовлення на тему «церковної карти» в передвиборчому пасьянсі. Слід визнати, що завдання з року в рік усе нудніше. Гравці — одні й ті ж, їхні стратегії (вірніше, те, що вони називають цим словом) наганяють думки про дежа вю, настрої електорату — все ближчі до депресії, тон церковних заяв — щодалі акуратніший і коректніший.

Передвиборчі звернення Церков не розривають порочне коло мовчання

Уже традиційно перед виборами до журналістів, аналітиків та експертів, що працюють з церковною тематикою, починають надходити замовлення на тему «церковної карти» в передвиборчому пасьянсі. Слід визнати, що завдання з року в рік усе нудніше. Гравці — одні й ті ж, їхні стратегії (вірніше, те, що вони називають цим словом) наганяють думки про дежа вю, настрої електорату — все ближчі до депресії, тон церковних заяв — щодалі акуратніший і коректніший. Час від часу вискочить хтось із чимось — ні, не свіженьким і яскравим — очікувано одіозним. А всі решта бубонять щось монотонне і до зубного щему політкоректне про долю батьківщини і наш із вами священний обов'язок.

Сірий матеріал, колеги, сірий. А з сірого матеріалу хіба виліпиш помітну статтю —суперечливу, стилістично яскраву — таку, якої чекає від нас пристойний редактор?

Ну свої професійні труднощі ми, звичайно, вирішимо. Але мене мучить одне питання — чому ж так вийшло? Чому участь Церкви, її відозви і вмовляння на цей раз викликають не душевний підйом або праведне обурення, не бажання розпрямити плечі і все виправити, а приблизно таку ж нудьгу, як і політична реклама?

Вони ж у переважній більшості все правильно говорять, до того ж, в один голос — і Синод єпископів УГКЦ, і УПЦ звернулися з дуже схожими закликами обов'язково проголосувати, не продавати голоси, не допускати обману виборців і т.д. Зрозуміло, що заклики ці розраховані переважно на аудиторії, політично протилежні — але яка різниця? Головне, щоби все пройшло чесно і переміг найсильніший — як у футболі. Трохи збуджує публіку інтрига місцевого значення, пов'язана з поверненням мажоритарки: офіційні заклики Церков, як показала практика безлічі попередніх виборів, найчастіше ніяк не впливають на поведінку не тільки священиків, а навіть єпископів на місцях. Так що загальні слова високих єпископських зборів і на цей раз напевно не вбережуть (і вже не вберегли) від прямої агітації з церковних амвонів за цілком конкретних ім'ярек.

Може, справа саме в цьому? У тому, що самі церковники не здатні навести лад у власному домі? Що вони можуть сказати нам про те, як врятувати ситуацію в цілій країні?

Напевно, і це теж. Але чи тільки це?

Мене, щиро кажучи, взагалі дуже бентежить питання доречності закликів з боку Церкви «прийти і проголосувати», «взяти участь у долі країни», бути готовим «стати на захист» свого політичного вибору. Не тому, що я вважаю все це неважливим. Важливо, звичайно. Але саме в участі Церкви мене бентежить не так зміст закликів, як сама їх доцільність. Та й інтонація теж.

Справа в тому, що ці послання заганяють нас у царину підміни понять, а ще — абсолютно відмінних і, до того ж, безвихідних моральних дилем. Взяти хоча б послання Синоду УГКЦ — найбільш докладного і мабуть, на загальному тлі, найризикованішого (головну роль зіграло, на жаль, сáме тло). Все не обійшлося просто порадою «піди і проголосуй», спробуй взяти участь в долі своєї країни — а раптом допоможе. Мова йде, не багато не мало, про обов’язок. Про те, що ми повинні — проголосувати, захистити і т.д. Причому, виходячи і з контексту послання, і з контексту загальнополітичного — мова йде про те, що ми повинні поміняти владу. Тобто зробити вибір на користь тих, хто їй, владі, — щиро або не дуже — протистоїть.

Що ж, добре, що не навпаки. Але на цьому все хороше закінчується. Наступне питання — сумне. То ж за кого?

Як не дивно, це питання не було б таким сумним, якби виключити участь Церкви. Тоді все повертається на круги своя — політика стає сама собою, тобто великою грою чиїхось грошей, амбіцій, маніпуляцій і наших спроб отримати з того всього «жмут вовни» на потреби країни і народу. Навіть у найбільш «просунутій» демократичній країні вибори між політичними силами — це вибір меншого зла. У нашому ж випадку це твердження можна сміливо множити на сорок вісім.

Так от, враховуючи те, що політичні вибори — це, як правило, вибір зла (хай навіть меншого) — чи повинна Церква взагалі брати в цьому участь? Тим більше, в ролі агітатора. А якщо все ж бере участь — чи повинна вона своєю риторикою перетворювати цей вибір на сакральне дійство? Адже більшість із нас могли б спокійно поставитися до вибору між злом більшим і меншим — якби не було отого нагнітання «священного». Для тих, у кого це слово ще не полетіло на смітник услід за всіма решта вчорашніми «святинями», подібний вибір неможливий. Усі ці «противсіхи» — результат зайвої сакральної рефлексії над тим, що не входить у коло «священного», що просто не варте подібних мук. Знесення карт в преферансі — це не жертвоприношення, рокіровка на шахівниці ніяк не співвідноситься з небесною єрархією. Нічого святого немає і в розкладах-розстановках політичних сил і партій у владі. Особливо в нашому випадку, коли начебто протилежні політичні сили фінансуються одними і тими ж магнатами. По-своєму, українська політика — це шарж на ту Велику Гру, яку являє собою політика в країнах з давньою політичною культурою, що спирається на ідеологію і тільки потім — на гроші. Так що замість розлогих міркувань про «священний обов'язок» давно слід було б зірвати маску сакральності з політичного вибору. І навіть якщо мова йде про «порятунок країни» (від кого? від чого?) — не слід прирівнювати це до порятунку душі.

Але й цим не вичерпується проблема передвиборчих звернень вищих церковних єрархів. Наприклад, завжди хочеться уточнити: від чийого імені вони говорять у цей момент? Божого? Ах, облиште! Тобто деякі священики зі всіх сил намагаються створити таку ілюзію у парохіян — що Богу, мовляв, угодний саме цей ім'ярек, незважаючи на те, що всім присутнім відомо, який він шахрай. Але заради справедливості треба визнати, що подібні епізоди — прояв маргінальності в Церкві. Найчастіше ці звернення виходять від власного імені, тобто від імені церковної єрархії.

І тоді виникає інше питання, не менш болюче. Чому люди, відділені від нас товстелезним нашаруванням умовностей, відчужені аж до байдужості, вважають, що мають моральне право не просто давати поради, але стверджувати, що ми щось там «повинні»? Причому повинні, скажімо, не «жити по-Божому», а от саме проголосувати. Здавалося б, якщо Церква й повинна за щось агітувати — то за Царство Небесне, за вищий вибір між Добром і Злом, Життям і Смертю. Інша справа — сфера моральних оцінок. Але це зовсім інша, і на жаль, знову сумна історія. Тому що священнослужителі не обтяжують себе нагадуваннями на адресу тих, за кого вже одного разу було проголосовано, що ВОНИ мають обов’язок. Перед нами. Спробуйте самі пригадати: чи давно ви ловили когось із вищих єрархів на прямій і неприкритій критиці влади? Тільки не «взагалі» («взагалі» корупція, «взагалі» беззаконня, «взагалі» несправедливість), і не в тому, що вона, влада, віддає перевагу комусь іншому, а не йому — а на критиці конкретних дій, рішень, висловлювань, що стосуються її, влади, моральних якостей або зневаженого блага народу?

Навпаки, шановні церковники воліють владі підігравати. Брати участь у її несмачних виставах про «почую кожного», в її карнавальних ходах (один владика по праву руку короля-блазня, інший — по ліву, а скільки там митр і ряс за августійшими плечима — не злічити), в кращому випадку — в зібраннях клубу любителів політичного покеру, через непорозуміння (чи, швидше, безграмотність) званих у нас «політичними партіями». Церковні єрархи напоказ ведуть справи з владою і політиками, свідомо чи мимоволі демонструючи народу Божому згоду з цими людьми, а отже, і з їх поведінкою, словами, рішеннями. Нехай не стати «голосом совісті», що дає оцінки поведінці політиків і особливо вищих чиновників з моральних і християнських позицій — для цього треба значно більше громадянської мужності, ніж можна вимагати від співвітчизника. Але бодай трохи дистанціюватися від убогого владного офіціозу — ігнорувати зав’язлі в зубах «єдині пориви» духовної та світської влади в уявленнях про «любов до України», «вшановування героїв» та іншої показухи.

Інакше у вищих єрархів немає морального права закликати нас — алегорично або навіть напряму — міняти владу, тим більше, проявити якусь там громадянську сміливість. Закликати нас до того, чого так легко вимагати від когось іншого. Але щоб вимагати від інших громадянської мужності або навіть просто активності, треба мати на те моральне право. Заслужити його. Багато ж наших єрархів чомусь упевнені в тому, що вони мають таке право за замовчуванням — просто завдяки тому, що вони входять в єрархію Церкви Христової. А є, судячи з публікацій у ЗМІ, і такі, які — простенько й зі смаком — упевнені в тому, що Україна, її незалежність взагалі відбулися тільки завдяки їхній Церкві, а звідси — і всі моральні права. І та, й інша позиції однаково погано співвідносяться з реальністю.

Так склалося, що Церква давно і міцно затвердила за собою роль вчителя. Але, на жаль, не Учителя, а вчительки радянської школи, мовлення якої виключно імперативне, а думки — непомильні (всі, а не тільки ті, що стосуються безпосередньо її предмета). Так само, як у радянських класних керівників, у них немає і бути не може педагогічних невдач, тим більше — провалів. Кожен випускник радянської школи чудово обізнаний із тим, що існують «непіддатливі учні», «важкі класи», «погані впливи», «погані сім'ї» (і навіть цілі райони), через які недурні від природи діти відбиваються від рук, відмовляються вчитися і взагалі демонструють асоціальну поведінку.

Тепер стало модним критикувати народ. Це він сам — джерело всіх нещасть. Його готовність давати і брати хабарі, вірити ідіотським обіцянкам і не вірити у власну роль у своїй долі, апатично споглядати на дерибан і беззаконня, мочитися в ліфті і порушувати ПДР, грубіянити старшим, кривдити слабких, тягтися до грошей, скуповувати в супермаркетах купи непотребу, пити горілку на дитячих майданчиках — і взагалі, бруднити собою ландшафт, який без цієї плями був би, можливо, просто досконалим. І нічим не заперечиш — чиста правда. Але ця правда — ще кілька крапель на млинове колесо нашої безвиході і політичної апатії. Тому що, в такому разі, наш народ і не заслуговує іншої влади. Та й узятися їй нізвідки: вона — це плоть від плоті ми. Але речі складаються навіть гірше. Тому що все це в повній мірі стосується не тільки влади, а й Церкви та її єрархії. Всі ми, вибачайте, не колоністи на цій частині суходолу — в тому числі й єпископи. Вони страждають на ті ж пороки, на які страждає весь так званий «народ». Продовжуючи аналогію, можна сказати, що ми маємо саме таких пастирів, яких заслуговуємо, а вони — відповідну паству. Тобто заганяємо себе в черговий, ще глухіший кут. Ситуація нечесності, беззаконня, аморальності — тотальна, вона засмоктує, як у вир, всіх нас, і Церква та її єрархія не становить винятку.

Напевне тому від завуальованих закликів церковного керівництва незрозуміло до чого, крім «священного обов'язку» підтримати чужу гру, залишається нехороший присмак у роті. Тому що саме на Церкву — якось так прийнято — залишалася остання надія, що хтось, нарешті, дасть чесну оцінку вчинкам і словам. Що хтось скаже, що король голий, а міністр — злодій. Що хтось внесе дисонанс у згідливе мовчання, в карнавал, нав'язаний нам дядьками з великими гаманцями і кулаками, на якому хтось робить вигляд, що вони влада, ми робимо вигляд, що ми на це згодні, а Церква робить вигляд, що ми при всьому цьому неподобстві — християнський народ з цілком легітимними правителями.

Закликати когось до громадянської мужності я маю ще менше права, ніж представники Церкви — адже багато моїх колег так само зрадили принципи своєї професії, проміняли роль соціального критика на можливість добре жити, як і церковники проміняли свою місію багато в чому на те ж саме. Тому, користуючись останньою перевагою моєї професії, що ще залишилася мені — говорити публічно — я просто хочу відповісти церковним єрархам, що закликають мене до громадянських учинків: лікарю, зціли себе сам.

Катерина ЩОТКІНА