Царство Небесне – царство земне

Дискусіям про сумісність християнської віри та любові до Батьківщини вже не одне століття. За цей час вигадано багато аргументів як за, так і проти. Але майже всі вони – лише плід історичного контексту. Для апостола Павла Рим був лише джерелом громадянства. Вороже ставлення до християн з боку імператорського Риму не додавали жодного пієтету до державної влади, яка асоціювалась лише з гоніннями. А зовнішні війни, що вели імператори-язичники, лише підсилювали антипатію християн до держави як нестабільного утворення, лише умовно здатного підтримувати порядок на певній території. За великим рахунком, такий «антидержавний» підхід дозволив християнам не прив’язуватись до одного місця і розповсюджувати Благу Звістку всією ойкуменою.

Але всі карти сплутав імператор Юстиніан з його «священством і царством». Розквіт Візантії був би неможливий без закріплення античного поняття «Imperium Sacrum» та встановлення державної ідеології державно-церковної симфонії (цезарепапізму). Вплив цих концепцій на східне слов’янство після християнізації Русі важко переоцінити. Під приводом боротьби за «візантійський спадок» запроваджується концепція «Москви – Третього Риму» та держави-Катехону. Чим сильнішою була роль держави та амбітнішими – її керманичі, тим нестримнішою була пропаганда патріотизму. «Душу – Богу, життя – Вітчизні, честь – нікому!» — приблизно так в Російській імперії виглядало уявлення про ідеального патріота. Правда, тоді Батьківщину уособлював монарх, який міг віддати міста та цілі території в якості репарацій за програш у війні, не говорячи вже про перекроювання земель між спадкоємцями правителів. При укладанні династичних шлюбів земельний розподіл мав забезпечувати політичні союзи між державами. Державно-церковна симфонія виправдовувала будь-які монарші амбіції правом вести «священні війни». В таких умовах у християн не було особливого вибору між алармізмом та пацифізмом, патріотизмом або апатією до своєї землі – вибір часто-густо був питанням виживання. Певною мірою ці уявлення про «душу – Богу, життя – Вітчизні» сильно спотворили подальше ставлення християн до своєї країни. Завоювання Візантії османами перетворило Константинопольського патріарха на етнарха та голову рум-міллета, і це стало точкою відліку для грецького релігійного націоналізму.

Земля або люди?

Вестфальський мир 1648 р. поклав початок розвитку суверенних національних держав, а ідеї Просвітництва почали поступово витісняти релігійний аспект державотворення на узбіччя. На зміну прийшли світська державна ідеологія та громадянська нація. Перша новітня «неімперська» автокефалія – Елладської Церкви – з’явилась як наслідок грецької революції за незалежність 1821-1829 років. З цього моменту починається історія всіх балканських національних Церков (Болгарська, Румунська, Сербська), які і досі шукають баланс між церковним вченням та любов’ю до Батьківщини та нації. Але кінець кінців церковна приналежність ототожнюється з нацією, нація – з патріотизмом, а патріотизм – з національною державою.

Але ж Європа далеко, а Україну тоді було повністю розчинено в архаїчній Російській імперії. Ще з часів Московії в РПЦ вже був свій послужний список політичних канонізацій благовірних князів – т.зв. "збирачів земель русских". Прижиттєва їхня "святість" (як і за часів Візантії, нема де правди діти) була, м’яко кажучи, дуже сумнівною, але від них цього і не вимагалось. Головним чином цінувались збирачі земель, полководці, воєначальники та політичні інтригани. В ХІХ столітті кристалізується тріада графа Уварова «православ’я – самодержавство – народність», але та «народність» стосувалась лише «русского народа» як збірного суперетносу, національним відродженням окремих завойованих народів там і не могло пахнути. Батьківщина асоціювалась з царем, а цар – з захисником віри православної: «хула на Государя є хулою на Бога». Так самодержець стає «прокладкою» між віруючими та Богом, що кінець кінцем призвело до культу останнього «Царя-Соіскупітєля».

Що робити українцям, для яких більшість імперських колоній аж ніяк не була Батьківщиною, яку потрібно було захищати та за яку молитись, не говорячи вже про царя? Закріпачені українці ставились до Бога як до уособлення ідеалу соціальної справедливості, а от державна Церква з Богом розтотожнювалась. Сенс «священної війни» для українців втрачено. Рідна земля важливіша за державу, соціальна справедливість – за Бога. Чи можна вважати, що за часів Тараса Шевченка в поневоленій Україні почала зароджуватись громадянська релігія, яку потім будуть вперто плутати з націоналізмом? Як то кажуть, цікаве питання. Якщо порівняти гімни Російської імперії («Боже, Царя бережи») та України («Душу й тіло ми положим за нашу свободу») – то це абсолютно різні концепції патріотизму. До речі, російські баптисти в імперському гімні поміняли кілька слів: в «царюй на страх ворогам» співали «царюй на страх гріхам», а «цар православний» замінили на «Цар Ти наш Славний». Що ж, це теж вихід, не будемо їх засуджувати.

Якому пану служити

Глобально в релігійних текстах зустрічаються дві концепції патріотизму: любов до своєї землі та служіння своєму народові. Після розпаду імперій та появи національних держав постало питання поєднання цих двох світоглядів серед віруючих. Але тут теж багато що залежало від «анамнезу», як територія формувалась – через оборонні війни чи загарбницькі. Як тут не згадати тезу патріарха РПЦ Кирила, що «Росія ніколи не вела загарбницьких воєн», і як часто він використовував слово «ісконний». І це не просто так: адже у росіян іноді ворушився ембріон почуття провини від агресивної експансіоністської політики держави: «Поручик Голицын, а может, вернемся? Зачем нам, дружище, чужая земля?». Тому у тодішньої російської держави не було іншого засобу сакралізувати себе в очах підданих, як не через пропаганду своєї войовничості як цивілізаційної боротьби стихій світу зі стихіями темряви. Як тут не згадати вікопомну Кримську війну 1853-1856 р., яка почалась з конфлікту між православними та католиками за володіння символічними ключами від Храму Різдва Христового у Віфлеємі. Початок «священної війни» викликав чималий патріотичний підйом, адже це обіцяло економічне пожвавлення:

І раптом нечувана оргія сколихнула наше скромне місто. Немов блискавка, сяйнула всім в очі істина: потрібно до двадцяти тисяч ратників! Скільки тут сукна, полотна, шкіряного товару, кожухів, обозних коней, провіанту, приварювальних грошей! І скільки буде потрібно людей, щоб все це зшити, пригнати в найкоротший термін! І ось весь мало-мальськи кмітливий народ захвилювався. Всякий поспішав як-небудь ближче притулитися поруч з пирогом, щоб щось урвати, приховати, вшити, укроїти, урахувати і взагалі, по можливості, накласти в загорбок люб'язної батьківщині!

Салтиков-Щедрін М. Е., Благочинні мови, 1876

Але коли в обмін на економічні зиски на батьківщину повертались труни з солдатами (якщо повертались!), маятник гойдався в інший бік, викликаючи потяг до ізоляціонізму. Кінець кінцем, це зруйнувало Російську імперію та призвело до кривавого жовтневого заколоту – з усіма нам відомими наслідками.

Релігійний патріотизм як служіння народу теж має свої градації і залежить від того, за яких обставин формувалась державна нація. Але майже всі релігійно активні народи проходили через формулу «свій – чужий», «наші доблесні розвідники – їхні підступні шпигуни». І час рефлексій власних помилок та перебільшень досі не настав.

«Україна понад усе»

Більш за все українцям дорікають саме цим гаслом, яке йде пліч-о-пліч з «Слава нації — смерть ворогам!» та «Слава Україні — героям слава!». Мовляв, це калька з «Deutschland, Deutschland über alles», а там і до ідеології нацизму рукою подати. Не вдаватимусь в деталі створення німецького гімну, але первісно він нічого не мав спільного з ідеями нацизму, адже з’явився за 100 років до приходу до влади нацистів.

Бог в подібних гаслах та гімнах начебто виконує лише допоміжну функцію, що зводить державну ідею до банальної громадянської релігії з шовіністичним відтінком. Це дійсно не церковні гімни, тому вони дійсно дуже недоречно звучать на хресних ходах. Проте подібні конструкції існують у багатьох народів. Наприклад, «Мы русские, с нами Бог» веде родовід від німецького «Gott mit uns», а те, своєю чергою, від бойового кличу римських легіонерів часів Римської та Візантійської імперій «Nobiscum Deus!». Аналогічне походження має і кричалка «Росія понад усе», запозичена у російських монархістів.

Тому в цьому кругообігу гасел українські – лише вторинна калька. Як їх сприймати – залежить від політичного контексту: як боротьбу за незалежність або заклик до панування однієї нації над іншими. Цим український націоналізм відрізняється від російського. Саме останній агресивно пропагує первинність та навіть сакральність Росії, її цивілізаційну вищість порівняно з колективним Заходом, а тому саме російські імперські девізи з притягуванням Бога за вуха сьогодні виглядають недолуго та нікчемно. І дуже шовіністично. Адже Бог в цьому світогляді є лише інструментом для досягнення політичних цілей. Але, знов таки: все перелічене – це бойові кличі, яким в ідеалі не місце на релігійних заходах, якщо це не молебень перед битвою. Одне з 12 золотих правил безпеки при користуванні зброєю звучить як «Never point a gun at anything you do not want to shoot» («ніколи не цілься у те, у що не хочеш стріляти»). Говорити про віру в цьому контексті доречно, якщо мова йде про захист своєї Батьківщини, якщо захисники адекватно оцінюють загрозу та впевнені в тому, що ведуть справедливу війну.

Громадяни Неба

Але не завжди віруючі поспішають любити Батьківщину, тим більше «понад усе». Іноді вони виглядають як свої серед чужих, чужі серед своїх. І питання тут не в принципі, який сповідують, наприклад, деякі протестанти, ставлячись до країни проживання як до тимчасового явища.

Серед християн є прихильники таких концепцій як космополітизм та уранополітизм. Віруючі є лише громадянами Неба, мандрівниками та приходьками, а будь-які інші форми любові до земної Вітчизни вважаються ідолопоклонством. В Російській Церкві принципи уранополітизму розповсюджував відомий російський місіонер Даниїл Сисоєв. На його думку, в Писанні немає заповіді любити земну Батьківщину – лише підкорюватись владі та шанувати її. Будь-яка єдність має бути лише між християнами, незалежно від походження та місця проживання.

Начебто дуже шляхетна та духовна концепція. Але найчастіше вона породжує зилотів, які пропагують антидержавницькі крайнощі. Крім того, в цьому випадку дуже легко скотитись в єресь кафарів та отримати хибно-позитивний або хибно-негативний тест на «позаземність». З одного боку, велика частка християн просто випаде з переліку «своїх», бо не підпадатиме під висмоктані з пальця критерії потрібної духовності. З іншого, ставлення релігійної громади до країни проживання буде залежати лише від ставлення країни проживання до релігійної громади. До речі, на ці граблі свого часу наскочила РПЦ, коли потрібно було визначитись щодо свого ставлення до Союзу російського народу («чорносотенців»). В деяких єпархіях єпископи навіть брали у духовенства розписки, що ті не будуть вступати до лав СРН – через «неналежне ставлення» чорносотенців до потреб РПЦ та «неналежний тон» щодо архипастирів. «Ви просите нас про патріотичну підтримку, але просите без поваги».

Батьківщина та Вітчизна: російський слід

Мало хто буде сперечатись, що націоналізм в православ’ї – скоріше норма, аніж виключення. Але у кожної помісної Церкви різні підходи до молитви за Батьківщину та народ. Головним чином віруючі прохають за свою країну та націю. Але в Україні можна спостерігати певну шизофренію, коли в молитві за «Отєчєство» маються на увазі різні батьківщини. Хтось молиться за Україну, українську землю та український народ, а хтось, не афішуючи, молиться за землю російську. «Моли спастися державы твоея Российския начальником и множеству владомых», «страждущую страну Российскую от лютых безбожник и власти их Господь да свободит, и да возставит престол православных правителей», «соблюди, преподобне чудотворче, Отечестие твое земное, страну православно-российскую», «Благослови убо и помилуй, архиерею истиннаго Бога, страну нашу Российскую, воинам мужество непоколебимое даруй» тощо, — читаємо в молитовниках однії Церкви, в якій підкреслюють, що вони українська, віряни якої є українцями, а тому там моляться за Україну. Тобто ось так моляться...

Так що кожен молитовник може обирати, за яку Вітчизну або Батьківщину він подає прохання Богові. Тобто, невизнання релігійною організацією державного статусу певної території – теж частина політичних рефлексій християн.

«Братовбивча війна» та патріоти без патріотизму

Тут не можна обійти увагою конфлікт ідеалів, через який довелось (і доводиться донині) проходити сучасній Україні. Далеко не всі віруючі однаково ідентифікують Батьківщину та межі її захисту від ворогів. По-перше, у кожної нації є свої історичні травми, пов’язані з війнами з тими ж сусідами. Це розмиває визнання загальноприйнятих територіальних (політичних) меж Батьківщини, які внаслідок політичних обставин (історія війн, дипломатичних угод, військових, династичних або економічних союзів) можуть не влаштовувати ті чи інші релігійні спільноти. По-друге, різне уявлення про «правильну» або «неправильну» Батьківщину спонукає опонентів до пошуку «ворогів», які одночасно є не тільки ворогами держави, але й Церкви. По-третє, опоненти можуть по-різному оцінювати загрози для країни та народу. Ситуація ускладнюється тим, що віруючі та церковні лідери можуть змінювати полярність своїх патріотичних переконань з точністю до навпаки – в залежності від кон’юнктури. Так війна на Донбасі з цивілізаційної та священної перетворюється на «братовбивчу», а патріотизм окремими церковними лідерами зводиться до вузькосімейної справи. Мовляв, патріотизм походить від слова «патре» (батько), а тому любити треба батьків своїх та ближніх. Хоча це груба підміна понять, адже походження патріотизму від грецького πατρίς (πατρίδα) – Батьківщина.

Як бачимо, тема невичерпна, в ній зламано незліченну кількість списів. І, скоріш за все, гуманізація та секуляризація суспільства через деякий час докорінно змінять всі традиційні підходи до проблеми балансу кесарева та Божого. Але тоді історія багатьох країн буде обертатись на зовсім іншій релігійній орбіті – якщо така орбіта ще залишиться.