Без віри немає справжньої теології. Віра є основою будь-якого теологічного мислення. Християнська віра базується в свою чергу на Божому Об’явленні, натомість це Об’явлення, письмово представлене у Святому Письмі, автентично інтерпретував спочатку Ісус Христос, потім Його Апостоли, а після них – їхні наступники, тобто Вчительство Церкви. А тому дані віри – це не фантазії розуму, не видумки богослова, не алегорія. Віра – це те, що християнський богослов приймає у спільноті Церкви, яка цю віру зберігає і передає з покоління на покоління. Теолог натомість цю віру приймає і над нею проводить інтелектуальні роздуми. Проте, постійно це має бути інтелект освітлений вірою, інакше ці роздуми будуть не богословськими і для Церкви, а просто людськими і для себе.

Те, що інтерпретує теолог і те що він отримав у Церкві, називається депозит віри. Depositum fidei, дослівно: «скарбниця віри» або переносно «спадщина віри» чи «правило віри» – це довірене Церкві Ісусом Христом вчення, яке Церква повинна вірно навчати і зберігати. Послання Апостола Павла до Тимотея так про це говорять: «О Тимотею! Бережи передання» (1 Тим 6, 20). Латиною цей наказ звучить: «depositum custodi». І потім далі: «Бережи добре передання за допомогою Духа Святого, який живе в нас» (2 Тим 1, 15). Тут всюди перекладається цей вираз як «передання». Це передання не є якісь формули, слова, вирази, які не можна змінювати, лише це всі ті спасительні дари, які Христос, як добрий сіяч, засіяв в серцях своїх учнів, і які повинні рости і приносити плід. Учні і потім Церква повинні пильнувати, щоб це було саме те зерно, яке їм передав Христос, і також, щоб не засівати будяків, тобто невластивого вчення, поміж того збіжжя, яке виростає з даного зерна. Це передання має бути зрозуміле і вірогідне у кожній історичній епосі, звідси проводяться зібрання, Собори, дискусії, і також – проводиться праця теологів, щоб це передання робити зрозумілим тут і тепер.

Те, з чого конкретно складається цей «депозит віри», це передусім Святе Письмо, як осердя Традиції, і його правильна інтерпретація доручена Апостолам, а потім їхнім наступникам – єпископам. ІІ Ватиканський Собор говорить: «Єпископи – то вісники віри, які приводять до Христа, які проповідують віру, дорученому їм народові, щоб він її приймав і втілював у звичаях. Вони пояснюють цю віру у світлі Святого Духа, виймаючи з об’явленого скарбу нове і старе (пор. Мт 13, 52), роблять її плідною і пильно оберігають своє стадо від помилок, що загрожують йому (пор. 2 Тим 4, 1-4)… Ця непомильність, якою Божественний Ізбавитель зволив наділити свою Церкву в її навчанні про віру та мораль, сягає доти, доки сягає скарб Божого Об’явлення, що його треба свято берегти і вірно викладати» (ІІ Ватиканський Собор, Конституція «Lumen gentium», 25). Також пише про «святе передання» Конституція про Боже Об’явлення «Dei verbum», 10, чи теж Декрет про екуменізм «Unitatis redintegratio», 6. До речі, цей останній документ у цьому фрагменті виразно відрізняє «невластиве вчення», в тому теж пастирське, моральне, правове, яке таким було з огляду на обставини часу, від «депозиту віри» який незмінний у своїй суті.

Вчительський Уряд Церкви діє у цьому випадку як «завідувач депозитом віри», тобто відповідальним за нього. Його завданням є інтерпретувати його, використовувати, між іншим, думку богословів, щоб це передання було живим словом, не лише чимось минулим, але актуальним теж сьогодні, незалежно від часу і культури.

Коли говоримо про віру, як про основу для кожного богослов’я, і яка є у Церкві Христовій одна, то це не означає, що богослов’я має бути у всіх однакове. Мало того, у різних традиціях віра може мати різний спосіб вираження, різні навіть формули її представлення, головне, щоб суть тієї єдиної віри була така сама, яку нам заповів Христос. Також практикування віри може відрізнятися у різних локальних Церквах, що передусім виражатиметься у різних літургійних традиціях і обрядах, у різних способах побожності чи християнських звичаях.

Віра – це свобідна відповідь на Боже Об’явлення, мало того, як навчає ІІ Ватиканський Собор, «Богові, що дарує нам Об’явлення, треба віддати «послух віри» (Рим 1, 5; пор. також: Рим 16, 26; 2 Кор 10, 5-6). Цим людина добровільно повіряє себе усю Богові, віддаючи «Богові, який об’являє себе, повне підпорядкування розуму і волі» (І Ват. Собор, Dei Filius, 3), й охоче приймаючи дане Ним Об’явлення»[1]. Цей послух чи підпорядкування розуму і волі стосується також богословів, щоб саме у цьому руслі проводили свої пошуки. Навіть коли теологія шукає нових способів вираження віри, коли прагне пристосувати ці правди до викликів сьогоднішнього дня і сучасного розуміння (aggiornamento), то завжди ці зусилля повинні відбуватися у послусі віри Божому Об’явленню.

Чим, отже, є віра для християнина, в тім теж для богослова? Які її характерні ознаки? Вона, передусім включає в себе акт згоди, тобто у певному сенсі це означає погодитися з тим, що є речі, які наш розум перевищують, але я це приймаю з огляду на авторитет Того, Хто Об’являє ці речі, тобто ці істини. Це теж свого роду довіра. Крім того, віра мусить бути добровільною і безумовною, тобто я свобідно її виражаю, або іншими словами – свобідно відповідаю Богу і свобідно довіряюся Йому. І це не повинно залежати від якоїсь обумовленості, тобто якихось обставин, які б одного разу робили віру можливою, а іншого неможливою. Далі, віра повинна бути розумною. Це означає, що вона, як надприродній дар Божий, не суперечить розуму, який теж є даром Божим, хоча і природнім. Хоча віра і не поміщається у кордонах розуму, тобто не піддається науковому дослідженню чи доводженню, бо перевищує його горизонти, проте не може позбутися його товаришування, не може відійти цілковито у сферу почуттів, чи стати чимось ірраціональним.

Віра – це не забобони, ані не якісь фантазії, вона повинна базуватися – крім Об’явлення, як своєї основи – на правді, чи то історичній, чи то археологічній, чи то фактологічній, чи то науковій. Це речі, які не є причиною віри, лише на неї показують. Власне, віра теж є надприродним даром. Без Божої допомоги людина не в змозі доходити до якогось пізнання істинного Бога. Якщо богослов не матиме цього дару і не керуватиметься ним у своїх пошуках, то властиво його дослідження доходитимуть лише до людського уявлення про Бога, обмеженого розумом. Врешті, віра пов’язана зі способом життя. «Віра без діл мертва» (Як 2, 26). Віра – це не теорія, але практика, це спосіб євангельського життя, це життя у Христі, у Якого занурюємося підчас Хрещення, і словами Якого керуємося на дорозі спасіння. Це світло на цій нашій дорозі, те світло, яке дозволяє жити у «глибшій перспективі», тобто «бачити далі», есхатологічно, а не лише дочасно. Віруючий повинен жити інакше, аніж невіруючий. Цим, між іншим, він теж свідчить про свою віру.