Не наважуся оцінити, наскільки сильно вмотивована ця заборона глобальною боротьбою з тероризмом. Тому хоча б, що як заявила одна з лідерів німецьких лібералів і заступник голови Європарламенту Сильвана Кох-Мерін, паранджа має бути забороненою по цілій Європі. Оскільки «подібне закутування є нахабною демонстрацією прихильності до цінностей, які ми в Європі не поділяємо».

Практично одночасно марокканська влада відрапортувала про депортацію з країни впродовж трьох останніх місяців більше ста християн-іноземців, звинувачених у прозелітизмі. Тобто за поширення своїх цінностей, цього разу християнських, які влада Марокко, судячи з усього, також не поділяє і демонстрацію яких, певно, теж вважає «нахабною».

За всієї непорівнюваності дій, які застосовують до «нахабних» християн у багатьох мусульманських країнах, із тими, до яких вдаються європейські законодавці стосовно «нахабних» мусульман, вони мають багато спільного у своєму підґрунті. А саме: нехіть до віднайдення моделі співіснування релігій. Так, саме релігій, бо в основі деяких недавніх рішень, ухвалених у європейських столицях, — агресивний секуляризм, який, скидається, претендує на релігійний статус. Згадаймо хоча б Закон Франції № 2004-228 від 15 березня 2004 р. про застосування принципу світськості щодо носіння у школах, коледжах та громадських ліцеях знаків або предметів одягу, що виявляють релігійну приналежність.

Важко зрозуміти: навіщо, в ім’я чого і на яких підставах світська демократична держава може заборонити своїм громадянам маніфестувати власні релігійні переконання, якщо така маніфестація не загрожує життю й свободам інших громадян? Очевидно, що зростаюча кількість мусульман у Старому Світі викликає гострі дискусії про ідентичність старих європейських націй. Зрозуміло, коли йдеться про необхідність інтеграції у європейські суспільства тих мільйонів мусульман, які свідомо обрали західноєвропейські країни своїми Батьківщинами, про повагу до законів, цінностей й культур цих країн. Але як можна інтегрувати таких людей через заборони? І, далі, чи справдяться сподівання деяких державних діячів на те, що секуляризм, котрий постає як інструмент придушення релігійної пасіонарності й, по суті справи, релігійної різноманітності, «зшиватиме» європейські суспільства? Невже якщо комусь заборонять вітати один одного з Різдвом Христовим і залишать поштівки, що містять згадки про якісь неоковирні «сезонні свята», а інших примусять зняти хустки, то питання про єдність європейських націй бодай якимось чином наблизиться до розв’язання?

За хустковим збуренням – три дуже серйозних процеси. По-перше, це повсюдне прагнення відстояти свою винятковість й неповторність, яке особливо яскраво виявляється в релігіях. Маніфестуючи своє мусульманство, людина водночас проголошує, що вона не є ані буддистом, ані сикхом, ані вірним якоїсь іншої релігії. Сповідуючи себе православним, християнин водночас цим самим заявляє, що він не є католиком або протестантом. Як писав Семюел Гантінгтон, «релігійний поділ є більш гострим і eксклюзивним, ніж навіть етнічний поділ. Людина може бути напів-французом і напів-арабом і, одночасно, навіть громадянином двох країн. Але набагато важче бути напів-католиком і напів-мусульманином».

Другий процес, теж викликаний до життя глобалізацією, – цілковито зворотний першому. Він творить понаднаціональні ідентичності й глобальні релігійні феномени, в яких переплавляються етнічні й віровизнаневі відмінності. Так відокремлені буддійські традиції перетворюються на глобальний буддизм — «буддизм взагалі»; так безмежна строкатість вірувань, практик, філософських шкіл й культів сплавляються на те, що британці назвали «індуїзмом». Так на наших очах постає й міцніє глобальний іслам, котрий претендує на творення ідентичності, що перевищує і навіть уневажнює часом етнічні й мовні поділи. У пошуках того, що з’єднає індонезійців і татар, саудитів й таджиків, відбувається «повернення до витоків». І звідси – боротьба за «чистий іслам», який йде пліч-о-пліч з фундаменталістським піднесенням. Звідси великою мірою (хоча, зрозуміло, не виключно) – паранджа на докторках політичних наук і шахидки з університетськими дипломами.

І, нарешті, третє – це колосальне зацікавлення обговоренням ідентичностей, яке (зацікавлення), за словами Зиґмунда Баумана, здатне сказати більше про нинішній стан людства, ніж власне результати осмислення цих ідентичностей.

Проблемою ідентичності переймаються ліберали й консерватори, Ніколя Саркозі й Дмитро Медвєдєв, Папа Бенедикт XVI і Патріарх Кирил. Складається враження, нібито світ переживає грандіозне підтвердження і перепідтвердження, винайдення і перевинайдення ідентичностей. Українському суспільству визначитись зі своєю ідентичністю настирливо пропонують трохи не щодня. У публічному просторі наразі артикулюються й стають звичними ідеї й пропозиції, про які скільки-небудь притомні люди ще кілька років тому не наважувалися навіть помислити. Про розділ країни навпіл, наприклад. Або про її повернення/приєднання до «Русского мира». Когорта тих, хто «нічого не зрозумів і нічого не пробачив», знов реанімує здавалося б назавжди відкинуті мисленеві конструкти: «український проект» не може відбутися; він не має під собою достатніх ідентифікаційних підвалин; політична, культурна й релігійна єдність «історичної Русі» непорушна, її розрив – випадковий звив історії.

Конструкти ці мають власну історію й історію свого спростування. До речі, ті, хто колись рішуче ці конструкти відкидав, надихався не тільки культурною самобутністю українців, спогадами про козацьку славу і «славетнії часи». А, насамперед і головно, тим, що цей народ має достатньо інтелекту й внутрішньої сили, щоби брати участь у справах Європи й цілого світу самостійно, без посередників і кураторів. Що претенденти на кураторство – чи то у Петербурзі, чи то у Варшаві, — далеко не є просунутими й передовими, а одвічно наздогоняючими. Що, якщо вже повернутися до наших часів, то, попри заяви речників Партії регіонів, до Брюсселя від Києва ближче все ж таки навпрост, ніж через Москву. Що українці насамкінець самі здатні порядкувати у власній хаті, де «своя правда, і сила, і воля».

Українцям дорікають, що вони зводять свою ідентичність на протиставленні Росії. Що ж, ідентичність — це завжди проведення демаркаційної лінії. Сама Росія століттями живиться протиставленням Заходові, і якщо вже говорити про якусь стрижневу ідею, котра пронизує її буття, то це послідовне прагнення цей Захід «наздогнати й перегнати», а краще, як казав незабутній Микита Сергійович, ще й «закопати».

Причому стремління до чіткості такої демаркаційної лінії відносно Росії великою мірою вимушене. Тому, що тільки остання не може визнати цієї лінії в історії, культурі, самосвідомості, а звідси – у політиці. Тільки її лідери так виразно демонструють зневагу до того, що вважають «недодержавою», глумляться над самим її існуванням і підкреслюють неістотність кордонів. Тому доти, допоки російський істеблішмент топтатиме гідність цієї країни, без демаркації не обійтися. Але вона – не сутність українського проекту. Якщо дуже просто, то такий проект полягає у прагненні стати самостійним учасником історії, а не постачальником ресурсів для інших.

Довгий час українці вважали, що власна держава – абсолютно необхідний інструмент реалізації такого проекту. Одержимість власною державою увійшла навіть в анекдоти про українців. Але, поза сумнівом, очевидно, що нинішній стан держави якраз і прирікає Україну на постачання ресурсів, а не на самостійну участь. На стан периферії простору, який сам є периферією світового процесу, чия економіка, наука, освіта демонструють глибоке відставання від «передовиків глобалістичного змагання». Україна знов і знов постає перед викликом: з ким і в якій якості брати у цьому змаганні участь. Хибна відповідь означатиме відставання не на роки й десятиліття, а, можливо, назавжди.