Надзвичайно тривожні події у світі, – не виняток і наша країна, раз по раз підтверджують великі пророцтва Біблії: Христос гряде! Час близько! Але чи готові ми Його зустріти? Перед початком земної діяльності Спасителя Бог сповіщає Синові Своєму: «Ось Я посилаю ангела Мого перед обличчям Твоїм, і він приготує дорогу Твою перед Тобою» (Мк.1:2). І ми розуміємо: жодна велика акція не може буди здійснена без такої ж великої підготовки.

Надзвичайно тривожні події у світі, – не виняток і наша країна, раз по раз підтверджують великі пророцтва Біблії: Христос гряде! Час близько!  Але чи готові ми Його зустріти?  Перед початком земної діяльності Спасителя Бог сповіщає Синові Своєму: «Ось Я посилаю ангела Мого перед обличчям Твоїм, і він приготує дорогу Твою перед Тобою» (Мк.1:2). І ми розуміємо: жодна велика акція не може буди здійснена без такої ж великої підготовки.

Йоан Предтеча повністю виконав своє завдання, але ясно, що перед ним не стояла задача звершити все закладене у пророцтвах. «Ось я пошлю до вас пророка Іллю перед настанням дня Господнього, дня великого й страшного» (Мал.4:5). Перший прихід Христа не вселяв людям жаху, бо Він прийшов не згубити, а спасти те, що загинуло. У пророцтвах Малахії та Ісаї окреслено значно ширшу сферу діяльності ніж та, що її було виділено для Йоана. Це й зрозуміло: він не міг за такий короткий час примирити дітей з батьками, підняти духовні «долини», понизити «гори та узгір’я», випростати «кривизни» тощо, як про це пише Ісая (40:3). Абсолютно очевидно, що об’явлення старозавітних пророків сягають аж до дня Господнього, тобто коли Христос з’явиться на землі вдруге вже як Цар і Суддя (2Петр.3:10). Отже завдання по прокладанню «стежок Богу нашому» в пустелі сучасного світу, приготування нинішнього покоління до дня Господнього лежить на нас, активних свідках останнього часу.

«І він буде йти перед Ним в дусі і силі Іллі, щоб привернути серця батьків до дітей, і непокірних до образу думок праведників, щоб представити Господеві народ приготовлений» (Лук.1:17).

Ось два найголовніші завдання. 1. «…привернути серця батьків до дітей». Про це треба говорити окремо, ми зробимо це пізніше. 2. «…привернути… непокірних до образу думок праведників».

Відома річ: Бог «хоче, щоб усі люди спаслися й досягли пізнання істини» (1Тим.2:4), але практика життя показує, що спасаються далеко не всі. І що ж робити з рештою громадян? Чи Господь кинув їх напризволяще? Ні, звичайно. Він любить усе Своє творіння, і праця з непокірними просувається поступово, по сходинках, крок за кроком. Навіть ті, котрі, можливо, до кінця своїх днів не примиряться з Богом через покаяння, – і такі, на жаль, не переведуться, –  у країні, де панує сила закону, де не миряться з обманом, лукавством, зрадою, продажністю, хабарництвом і т.д., не так легко буде зробити гріхи своїм сенсом життя. Поступово люди почнуть розуміти, що бути порядним,  чесним, добрим   набагато краще, ніж  гнатися за успіхом, чинячи всіляке зло. Вони переконаються, що за злом завжди слідує покарання, а за добром – мир, радість і достаток. 

Звершилася  революція гідності, – слава Господеві!  Але, рушійною її силою,  як не сумно про це казати, була не Церква. Не її святим натхненням, не під її небесним проводом, а відвагою простих мирян – різних за віком, за віросповідання, за політичними уподобаннями, було зруйновано диявольський мур. Вони – такі різні, згуртувалися й стали грудьми за правду. Стали на смерть. І здобули перемогу. Нам же, віруючим, тепер бодай хоч якось скористатися цією перемогою на благо країни. Господь гряде, а наша християнська громада, на превеликий жаль, все ще сидить у своїх  церковних криївках. Відійшла та влада,  яка потенційно (слава Богу, лише потенційно) несла в собі загрозу нашому спокою, і ми, зітхнувши полегшено, пішли до своїх диванів.  «О, ридайте, бо день Господній близько!» (Іс.13:6). 

Абсолютно очевидно: жодні заклики представників Церкви, їхні відозви, попередження, навіть викриття тих, хто ще чинить зло, нікого по-справжньому не зачеплять за живе, нікого не спонукають до очищення, не кажучи вже про каяття. Хто чує заяви нашої глибоко шанованої Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій? Які наслідки для суспільства будуть, якщо ті, кому адресовані ці заяви, елементарно проігнорують їх? Висловили стурбованість, обговорили, схвалили… Відправили своє занепокоєння Президентові й заспокоїлись. Мовляв, ми його обрали, нехай тепер працює.

Зручно так відділившись від держави, ми фактично віддали її на розтерзання ворогу душ людських.  Якщо Церква не усвідомить своєї відповідальності (перш за все наші архипастирі) за долю країни й не почне практичне втілення своїх гарних побажань, нас остаточно накриє цунамі духовної твані,  – чи справа, чи зліва, значення не має. Сьогодні нашою найбільшою загрозою є навіть не війна, наша смертельна загроза – це рівень моралі в країні.  Де безбожному населенню взяти надійні, непохитні  моральні критерії, щоб розбудувати навколо них здорове суспільство? Такі критерії має лише християнство. Ісус не просто ніс людям слово істини, Він проповідував, отримавши владу від Свого Отця. Цією владою володіє сьогодні Христова Церква як невіддільне від Нього тіло Його.

І сьогодні Церква  Христова має всі умови, абсолютно всі, для того, аби застосувати цю владу у житті.  Але ніхто не квапиться. Я нікого не осуджую, я розумію, що не так просто з  великих духовних глибин, де завжди тиша та спокій, піднятися на поверхню бурхливого житейського моря, та й лячно, бо ми ж не звикли. До того ж у кожного є ще свої особливі причини: одному муляє боки недосконала Конституція, другому поперек дороги лягла непідйомна Концепція державно-конфесійних відносин, третій просто знеміг виборюючи місце під сонцем для свого храму, четвертий… Ну й так далі. А ось владика Філарет (УПЦ КП), очевидно в силу свого поважного віку якось не помітив  цих та інших нездоланних перешкод і почав діяти конкретно, рішуче і впевнено.  Дай, Боже, йому сили та довгих років плідного життя!

Так що надія на пробудження на наших Синайських висотах все ж таки є. Правда, не дуже велика, але все ж є.

Сьогодні нам потрібна широка всеохоплююча програма духовної реабілітації країни, котра входила б як найвагоміша складова в загальнодержавну програму гуманізації суспільства. Кому як не Церкві першою підняти це питання! Потрібен потужний виконавчий орган хоча б при ті й же Всеукраїнській раді церков, що міг би, залучивши всіх охочих з усіх конфесій,  координувати й вести активну духовну роботу в школах, серед студентів, з творчою інтелігенцією, політиками, робітниками та службовцями. Церква через своїх авторитетних достойників, не обмежуючись благими побажаннями,  мусить відвоювати собі своє законне місце на телебаченні, радіо та в друкованих ЗМІ. Відвоювати, а не чекати, коли нам принесуть і подарують.  Все це сьогодні цілком можливо.

Тільки в практичній єдності ми зможемо подолати всі виклики сучасності. Ні бородата Кончита, ні мавпа з гранатою нас не здолають. «Ось наступає день Господній, день гніву…»  (Іс.13:9). Боюся, що гнів  Його впаде у першу чергу на тих, хто, називаючись служителем, не служив Йому по-справжньому, не дослухався до голосу Його, не вершив волі Його у своїй країні. «Чути голос поклику в пустелі…» (Іс.40:3).  Поки що чути. І наш найважливіший святий християнський обов’язок  на сьогодні – приготувати український народ до приходу Спасителя.  Ті ж,  «котрі… прискорюють прихід дня Божого» (2Петр.3:10), не втратять нагороди своєї й будуть прославлені разом зі Христом.