У Державному комітеті у справах релігій (№ 6)
Людина і світ. — 2000. — №6. — С. 23-26
Моніторинг
Релігія і Церкви в Україні: травень
Моніторинг подій релігійного життя здійснює журнал «Людина і світ».
7 травня Католицька церква згадувала мучеників за віру XX століття і вшановувала їхню пам’ять. У довжелезному мартиролозі християнських мучеників страшне перше місце беззастережно і неоскаржувано належить XX століттю. Дві третини християн, які віддали життя за віру впродовж усіх двох тисяч років християнської історії, жили в цьому жорстокому столітті. У списку мучеників, складеному спеціально створеною комісією на чолі з єпископом Української греко-католицької церкви Михаїлом Гринчишиним, — 12 792 імені католиків, православних і протестантів. На нещастя, цей список неминуче збільшиться — до кінця століття залишилось ще більше як півроку, і практично щодня з різних куточків планети надходять звістки про переслідування християн, ув’язнення священиків і мирян, вбивства місіонерів. Смертельно небезпечними для проголошення Євангелія залишаються Алжир, Судан, Саудівська Аравія, тривають гоніння на християн у Китаї, Північній Кореї, Індонезії. В одному зі своїх інтерв’ю владика Гринчишин говорив про радянський «екуменізм ГУЛАГу», тобто про прагнення християн до єдності в екстремальних умовах загрози винищення, коли конфесійні відмінності відсуваються на периферію свідомості. Для християнства початку нового тисячоліття й надалі існує цілий набір масштабних загроз, які б мали спонукати до консолідації його визнавців. Але нині, скидається, ці загрози якраз і перебувають на узбіччі занепокоєнь, а в центр настирливо висуваються дрібні, по суті справи, суперечки та «змагання у славі».
Українська автокефальна православна церква у травні лишалася серед головних «ньюсмейкерів» релігійного сегменту інформаційного простору країни. Патріархія УАПЦ активно намагається донести власну позицію до українських ЗМІ, регулярно влаштовує прес-конференції, надсилає бюлетені новин церковного життя. Ця активність стає особливо очевидною при порівнянні з аналогічною діяльністю Української православної церкви Київського патріархату й Української греко-католицької церкви, які в середині 1990-х були однозначними лідерами у сфері релігійних новин, а зараз значною мірою втрачають смак до явлення себе суспільству.
Отже, у другій половині травня УАПЦ приймала делегацію Української православної церкви в США (Константинопольський патріархат) у складі архиєпископів Антонія (Щерби) та Всеволода (Коломийцева-Майданського). Власне, владики приїхали з більш широкою місією, аніж лише провести консультації з керівниками УАПЦ, які зараз поминають за богослужінням ім’я митрополита УПЦ у США Константина як свого першоієрарха. Йшлося про зустрічі між предстоятелями двох УПЦ — в єдності з Московським патріархатом і Київського патріархату, державними офіційними особами та про всебічне вивчення реальності схеми об’єднання діаспорної УПЦ та УАПЦ з наступним визнанням цього об’єднання Константинопольським (Вселенським) патріархатом. Архиєпископи старанно уникали коментарів і публічної оцінки почутого та побаченого й особливо цікавилися баченням моделі об’єднання православних України з боку керівників держави.
Кінець травня — час прощі до чудотворної Зарваниці на Тернопільщині. Понад сім століть тому поранений чернець Києво-Печерської лаври, тікаючи від монгольської навали, знайшов тут притулок. Він палко молився до Пречистої, аби врятувала Вітчизну від загибелі. Прокинувшись якось уранці, побачив просто у джерелі ікону Богоматері, яка тримала на руках маленького Ісуса. Вода з того джерела миттєво загоїла рану монаха.
Утримаємося від спокусливих паралелей, які неодмінно виникають при згадці про гоєння ран і, водночас, діяльність українського прем’єр-міністра. Відзначимо лише, що саме з відвідин чудотворного місця в Зарваниці розпочав свою одноденну поїздку на Тернопільщину Віктор Ющенко. Глава уряду заклав перший камінь у будівництво Свято-Троїцького собору.
Прощі до Зарваниці є одними з наймасовіших у релігійному житті України. П’ять років тому, під час посвяти ієрархією Української греко-католицької церкви українського народу під Покров Пресвятої Богородиці, у Зарваниці зібралося близько мільйона прочан. Велелюдно й цього року. Що ж, повернення «народного християнства» — яскрава прикмета Ювілейного року й узагалі зламу тисячоліть.
У травні, наприклад, надійшло чергове повідомлення про мироточиву ікону. Цього разу — з Богоявленського собору Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом в Острозі на Рівненщині. Незвичайність ситуації полягає в тому, що чудесне перетворення сталося не зі стародавньою, «намоленою» іконою, а із зовсім новою, написаною місцевою художницею 1990 р. просто на ДВП. Отже, настоятель собору побачив на іконі «Покладення Спасителя у гріб» краплі прозорої рідини без запаху, які були особливо виразними на зображенні Марії Магдалини та Ісуса. Єпархіальна комісія засвідчила, що рідина не є водою й виділяється надприродним чином. Тож карта країни дедалі більше ряснішає чудотворними іконами, зображеннями, які з’являються у незбагненний спосіб, тощо.
Відразу дві нові сторінки православних України з’явилися в мережі Інтернет. З благословіння архиєпископа Луцького і Волинського Ніфонта (Солодухи) у всесвітній павутині циркулюватимуть матеріали з історії Волинської єпархії УПЦ в єдності з Московським патріархатом, новини єпархіального життя, інформація про семінарію тощо. А 4 травня свою web-сторінку в Інтернеті презентувала патріархія Української автокефальної православної церкви. «Православний Інтернет» розростається й урізноманітнюється, стає дедалі більш вигадливим і насиченим. За невеликим винятком (Єрусалимська православна церква — один з них) офіційні сервери мають майже всі Помісні Православні церкви та велика кількість єпархій, монастирів, духовних шкіл, парафій і навіть окремі священики, богослови й миряни, котрі вирушають в «інтернетівські плавання» в пошуку спілкування з одновірцями й опонентами. Цікаво, що Інтернет, який свого часу сприймався з величезною підозрілістю в колах католицьких, наприклад, традиціоналістів, без особливих проблем завоював прихильність навіть тих православних, чиї погляди вважаються ультраконсервативними.
Прихильність до Інтернету виглядає особливо контрастно на тлі кампанії проти ідентифікаційних номерів, жаринки якої після деякої перерви знов зажевріли в Україні. «ЛіС» приділив цій кампанії доволі велику увагу, й тому зацікавлені в інформації про її витоки, перебіг та оцінки з боку фахівців знайдуть її в попередніх числах журналу. Зараз же звернімо увагу на те, що новий спалах «ідентифікаційної лихоманки» пов’язаний із Союзом православних братств, який зарекомендував себе набагато дійовішим у протестній сфері, ніж у царині соціального служіння й духовного просвітництва, до чого, як вважалося, православні братства й покликані передовсім. Остаточно визначились і методи протесту — переважно пікетування, і масштаби протесту — трохи менше 52 тисяч співвітчизників подали заяви про відмову отримувати ідентифікаційні номери.
Цікаво, що практично одночасно з православними пікетами поблизу Адміністрації Президента України православні Греції провели маніфестацію біля свого парламенту. 2000 маніфестантів з усієї Греції пройшли маршем через Афіни, протестуючи проти скасування у паспортах згадки про віровизнання. Демонстрація, що відбулася під гаслами «Православ’я або смерть» та «Греція, Батьківщина, Православ’я», була організована «Елліністичним православним рухом спасіння». На відміну від предстоятеля УПЦ в єдності з МП митрополита Володимира, який воліє дистанціюватися від радикалізму Союзу православних братств, першоієрарх Елладської православної церкви архиєпископ Христодул однозначно підтримав маніфестантів. Він заявив, що церква оголосить «нещадну, але без фанатизму й без ненависті боротьбу» рішенню грецького уряду про скасування рядка про віровизнання в національних паспортах нового зразка. Владику не зупиняє навіть та обставина, що запис про віровизнання в паспортах було впроваджено за окупаційного нацистського режиму.
Серед православних країн, які у травні привернули до себе увагу подіями церковного життя, варто згадати Чорногорію — частину союзної Югославії, де, однак, час від часу дуже відчутними стають відцентрові настрої. Ці настрої, як і повсюдно в православному світі, заторкують чимдалі більше і церкву. На початку року чорногорський уряд зареєстрував статут Чорногорської православної церкви, що викликало жорстке заперечення з боку Сербського патріархату. З травня Вселенський (Константинопольський) патріарх надіслав листа президентові Чорногорії Дюкановичу, де визнав Сербську православну церкву єдиною канонічною православною церквою на території республіки, а митрополита Амфілохія — єдиним канонічним архиєреєм Чорногорії. Дуже знайома ситуація, чи не так?
Очікуваною, але від того не менш яскравою подією травня став 80-річний ювілей папи Івана Павла ІІ. Нинішній понтифік, який уже забезпечив собі місце не лише в церковній, але й у загальній історії, зустрів річницю не в кращому стані здоров’я, але на безсумнівному духовному підйомі. Папі багато що вдалося саме в цьому ювілейному році; так само як і на початку свого понтифікату він не бажає бути бранцем Ватикану. Напередодні ювілею папа здійснив прощу до Фатими й дав дозвіл на відкриття третьої частини Фатимської таємниці. (Див. про це докладно у статті «Третя таємниця Фатими» у травневому числі «ЛіС» за цей рік.) Він уже побував у більш ніж 120 країнах світу і, не вдовольняючись цим абсолютним рекордом у церковній історії, мріє про подорож на схід — в Росію, Китай та — чому б і ні? — нарешті в Україну.
Взагалі папа не дуже любить свій день народження, святкує його в дуже вузькому колі й не щороку. Але цей рік особливий — 2000-річчя Різдва Христового. Тому святкування було досить пишним: 3000 священиків, 250 єпископів і 10 кардиналів відслужили урочисту месу просто неба у присутності величезної кількості прочан зі всього світу. Поляки співали своєму великому землякові традиційні «Сто лят». На урочистий бенкет було запрошено 115 осіб, серед них священиків, яким саме виповнилося 80 років. На бенкеті поряд з іншими стравами подавали ньоккі з вершками та пармезаном і різотто з кисло-солодким соусом. Не знаю, як смакує, але звучить екзотично.
А у Львівському музеї історії релігії тим часом відкрилася виставка «Дух Львова», присвячена 80-річному ювілеєві папи Римського Івана Павла II. Майбутній понтифік замолоду бував у місті Лева, а в селі Вижомля він разом з іншими семінаристами будував дорогу, яка збереглась і дотепер.
Серед подій, пов’язаних з діяльністю Верховного понтифіка, відзначимо його звернення до прочан з Львівської архиєпархії Римо-Католицької церкви на чолі з архиєпископом Мар’яном Яворським під час генеральної аудієнції на площі Святого Петра в Римі. Говорячи польською, Іван Павло II підкреслив: ви, тобто українські католики латинського обряду, «десятиліттями платили за Вашу вірність Богові різного роду стражданнями й приниженнями. Вас піддавали дискримінації, ви випробували на собі жахливі за своєю силою гоніння. Я з хвилюванням думаю про багатьох мирян і духовних осіб, які мали сміливість і сили вистояти до кінця поруч із Христом та Його Церквою, попри в’язниці, депортацію в табори й каторжні роботи... За це Церква дякує вам і вашим братам східного обряду». В заключній частині свого звернення до прочан з України папа довірив Львівську архиєпархію заступництву Пресвятої Богородиці.
З папським ювілеєм був пов’язаний і колоквіум, присвячений папській енцикліці «Віра й розум» в Інституті філософії Національної Академії наук. Особливу увагу до колоквіуму привернула участь у ньому голови Папської ради у справах культури кардинала Поля Пупара, який виступив з доповіддю «Від релігійного досвіду до віри в Бога Ісуса Христа». 70-річний кардинал, автор численних праць з філософії, теології, культурології, перекладених на десятки, без перебільшення, мов світу, є однією з найпомітніших постатей в Апостольській столиці. Він реально розробляє стратегію діалогу церкви з культурами й національними традиціями, питання віднайдення рівноваги між вселенськістю й партикулярністю.
Серед наукових зібрань травня згадаємо також конференцію «Християнство — основа європейської цивілізації» у Львівському національному університеті, богословську конференцію «Духовність преподобного Паїсія Величковського і відповідь Православної церкви на виклик секуляризованого світу» в Полтаві, семінар «Давня галицька ікона: сучасний стан збереження» у Львівській богословській академії.
У День Києва було освячено Михайлівський Золотоверхий собор, який знов став окрасою міста. На церемонії освячення були присутні керівники держави, безліч посадових осіб, киян і гостей столиці. Сподіваємося, що чудові розписи й мозаїка відтепер залишаться в цьому храмі назавжди.
Якщо дискусії навколо відбудови Михайлівського Золотоверхого були не надто гострими і сторона, яка висловлювалася за його відтворення, переконливо брала верх, то з відбудовою Десятинної церкви суперечки можуть виявитися набагато більш гострими. Адже храм, будівництво якого візантійські та давньоруські майстри розпочали наприкінці X ст., був зруйнований під час татаро-монгольської навали. Та ж будівля, яка з’явилася на його місці у XIX ст., мала небагато спільного з давньоруською перлиною, з досягненнями у сфері сакральної архітектури взагалі. Відбудовувати ж храм, знищений понад сім століть тому, дехто з істориків і архітекторів вважає не кращим рішенням.
Та хоч би як там було, Президент України вже видав розпорядження «Про першочергові заходи з відновлення церкви Богородиці (Десятинної) в місті Києві». Згідно з ним церкву буде зведено впродовж 2001-2003 pp. Тож чекати лишилося не так вже й довго.
На жаль, поряд з віднайденням стародавніх шедеврів Україна продовжує їх втрачати. У травні в селі Стоянки на Львівщині за три години повністю згоріла унікальна старовинна церква, зведена 1657 р. Шість пожежних відділень ледве врятували дзвіницю. Причини пожежі з’ясовуються.
