«Україна захищає не тільки себе, а й увесь цивілізований світ», ― о. Сергій Бережной

Боротьба за Україну в різних контекстах для отця триває з 2014 року ― від Революції Гідності. З УПЦ МП до ПЦУ Сергій Бережной перейшов на наступний день після об'єднавчого Собору в Софії Київській у грудні 2018 року. За його словами, було кілька основних причин,через які прийняв остаточне рішення. Це й надумана проросійська пропаганда про так звану «неканонічність» рішень щодо надання Томосу, яка поширювалася в середовищі МП, і штучний збір підписів серед вірян і духовенства УПЦ МП проти надання Томосу на спеціально заготовлених бланках, де вже були готові рішення проти автокефалії.

Отець каже, що ним керувало бажання бути у визнаній канонічній Помісній Православній Церкві України, у Церкві, яка проповідує Христовий мир, а не штампи російської пропаганди про «адін народ», «русскій мір», «трієдіную Русь». Лише поза межами московського патріархату бачив можливість вільно служити Богу й українському народові без російського впливу.

— Як Ви зрозуміли, у чому місія парафії у часі війни? Як оговталися в ті перші дні, коли треба було приймати рішення дуже швидко?

— Я з першого дня війни тут, у Києві. Єдине, вивіз дружину та сина в безпечне місце. У ніч з 24 на 25 лютого я повернувся назад, щоб допомагати. На Оболоні було досить гаряче, бо цей район межує з Ірпенем, Бучею. Відчути війну, бомбардування мені довелося дуже сильно.

І коли я побачив людей, то побачив і перші потреби. Вони звернулися до нашої церкви зі словами: «Отче, чи є у вас можливість гуманітарної допомоги?» І я сказав, що зроблю все можливе, щоб така нагода була. Тоді почав звертатися до міжнародних та українських інституцій, благодійних фондів, зокрема до Української освітньої платформи. Нам ніхто не відмовив. Я просто обходив бомбосховища, людей, запитував, що їм потрібно.

Також контактував з головами ОСББ. Ми вирішили діяти в кооперації. Голови ОСББ допомагали збирати запити людей. Потребували, наприклад, багато різноманітних ліків, а вони були недоступні. У перші дні війни деякі аптеки працювали, деякі ― ні. У людей була паніка. Це стосується також їжі. Я співпрацюю з усіма активними людьми. Спільно зробили аптечний пункт, закупили ліки. Наші люди сформували пакети допомоги, де були крупи, олія, консерви, сухі супи, солодощі й ліки теж.

Також у Києві вдалося побудувати співпрацю з бойовими шпиталями, якщо їх можна так назвати. На Оболоні у 219 та 233 школах відкривалися пункти, де надавали допомогу і військовим, і киянам, які залишилися, і вимушено переміщеним особам. Ці тимчасові шпиталі дуже рятували, вони працювали цілодобово.

Я не лише священник, але й громадянин України. Тому своїм обов’язком уважаю допомогти не тільки цивільним, але й тим, хто забезпечує мирне небо над головою, можливість жити й битися нашим серцям, радіти й навіть сваритися одне з одним. Це життя. І перше, що я зробив, ― хотів вступити до лав ЗСУ або територіальної оборони. Але мій знайомий командир сказав: «Батюшка, ваше діло ― молитися за нашу перемогу, займатися гуманітарною допомогою, підтримувати нас, військових, утішати людей. Оце ваша зброя й ваша місія».

Кожен на своєму фронті. Тим не менш, зараз я займаюся отриманням дозволів, щоб уже офіційно продовжувати службу як капелан і здійснювати подальшу гуманітарну місію для наших військових.

Коли вже були деокуповані Ірпінь і Буча, ми збирали гуманітарну допомогу цим містам. У супроводі військових і охорони спочатку поїхали у найвіддаленіші куточки, куди не могли потрапити інші волонтери. Там досі небезпечно. Ми поїхали в Іванків під Чорнобилем і в села за Іванковом. Були в селах навколо Гостомеля, Катюжанки. Далі заїхали в Бородянку. Тут у мене волосся дибки стало від того, що я побачив. Усі говорять про Бучу. Шановні, ви не бачили Бородянки. Там неможливо порахувати постраждалих. Багатоповерхівки складені, як купа будівельного сміття. І скільки там під завалами… Майже вся Бородянка вигоріла вщент. І там деякі люди надалі живуть, вони харчуються на вулиці. Їм потрібні одежа, їжа, спальники, захист від дощу й вологості. Щоб була можливість вижити.

Допомогу ми постійно роздаємо і цивільним, і військовим. Немає чужих людей.

— Людям потрібно не лише на чомусь спати та щось їсти. Після тих жахів, які вони пережили, дуже важко психологічно й духовно. Як Ви говорите з людьми про те, що відбувається? Як підтримуєте їх морально?

— Шкода, що я себе не можу копіювати чи клонувати, щоб все встигати. Зараз у нас на парафії зросла кількість людей. Вони потребують психологічної та духовної підтримки, не тільки гуманітарної. У Києві я допомагав людям цілодобово, я завжди онлайн. Спати неможливо було, бо гуркотіло дуже сильно. Ми з парафіянами започаткували читання псалтиря. Кожна людина молилася за рідних, за захисників, імена яких передавали. Можливість у біді допомагати іншим людям давала сили. Людина існує не просто так, вона знаходить сенс життя в допомозі іншим. Спираючись на свої скорботи, ми знаходили сили допомагати й бачити скорботи інших людей. Я спілкувався з усіма: мусульманами, юдеями, кришнаїтами. До мене на сповідь приходили декілька греко-католиків, які хотіли поспілкуватися й отримати підтримку.

Психологічна й духовна допомога під час війни має надаватися разом з матеріальною. Віра без справ мертва. Коли священники (незалежно від конфесії) роздають допомогу, то для людей це можливість по-новому почути слова Христа. Коли Церква допомагає ― це, по суті, Євангеліє в дії. І люди бачать не тільки те, що треба вірити у спасіння й життя вічне, а й утілення того, як готуватися до життя вічного: через справи милосердя та любові, через допомогу в цей важкий час. Це дієва практична молитва, це вимір наших християнських справ. Це іспит який має скласти кожен священник і вірянин у час війни. Поєднання духовної та гуманітарної допомоги має потужний сенс. Християнська віра не йде врозріз з нашими справами, вона свідчить про справи. Ми як Церква представляємо Христа, Його вчення про любов і милосердя.

— Легко бути люблячим і милосердним до своїх ближніх, які зараз страждають внаслідок агресії росії. Люди пережили насильство, більше не мають дому, бачили своїх родичів убитими. Як можна до ворога відчувати не те що прощення, а просто не відчувати ненависті?

— Я говорив про це з військовими, вони ставили мені таке питання. Християнська віра, християнські якості, які притаманні всьому цивілізованому суспільству й зумовлюють нормальне життя, неможливі без справедливості. А справедливість буде відновлена тоді, коли зло буде покаране, а добро ― захищене. Лише тоді можна говорити про прощення ворога, встановлення миру.

Так, ми не повернемо людей і мусимо про це відверто говорити. Але треба розуміти, що цих людей не повернемо також, якщо зруйнуємо у відповідь усю росію. Єдине, як ми можемо відновити справедливість і вилікувати рани людей ― захищати нашу країну, покарати ворога через українське законодавство, міжнародні суди, Гаазький трибунал, притягнути винних до відповідальності й будувати Україну по-новому. Щоб не було корупції, нехтування своєю державою, законами, мовою, вірою, традиціями. Коли ми зможемо йти в цьому напрямку, тоді нам не буде соромно дивитися в очі тих людей, які були зґвалтовані, закатовані, говорити про тих, які були вбиті росіянами. Це невинні жертви, які сталися через російську агресію, але за які Бог обов’язково відплатить.

У людини є бажання помсти в час злості, але ми маємо все ж дотримуватися законодавства. Ми європейська країна, тому маємо реагувати згідно з цивілізованими нормами й карати зло відповідними інструментами, якими є наша армія, український і міжнародний суди. Після несправедливості та страшних убивств ми маємо відповісти як дорослі цивілізовані люди. Наше військо знищує ворога, який іде вбивати. Людей заарештовують і карають за колабораціонізм. І найголовніше ― наш народ повстав проти цієї несправедливості. Українські воїни борються не тільки з цивілізаційним злом у вигляді російської агресії, яка знищує наш український народ, а й з тими, хто це благословив: з російською пропагандою і «русскім міром», який викривляє християнство і пропагує інше ― насильницьке християнство без Христа.

Щоб подолати лють, яка виникає в наших душах, ми маємо згуртуватися навколо Євангелія та людських цінностей. А одна з них ― справедливі судження та дії навіть щодо ворога.

— Напевно, це одна з рис, яка нас відрізняє від росіян.

— Абсолютно. І ця річ є богоугодною. Якщо ми будемо триматися справедливості, то отримаємо перемогу, Бог нам допомагатиме. Що ми вкладаємо, те отримуємо в підсумку. Якщо ми закладаємо цивілізовані норми нашого життя, навіть якщо щодо нас ворог чинить не по-людськи, то маємо згуртуватися навколо людських цінностей, бо саме їх захищаємо. А отже, ми не можемо вчиняти, як росіяни, інакше будемо такі самі. Довірмося Богові й нашим Збройним Силам. Вони нас захистять.

Як священник я постійно надаю воїнам підтримку й благословення на захист нашої Батьківщини. А людей, щоб їхні думки й лють конвертувати в правильне русло, у коефіцієнт корисної дії, яка б могла принести перемогу, а не розбалансування нашого суспільства, перескеровую на допомогу військовим і суспільству. У цьому є зцілення від люті, ненависті й наслідків того, що росіяни принесли на нашу землю. Коли люди приходять до мене з травмами, то я їх залучаю до активної діяльності. Вони в допомозі іншим знаходять відповіді на свої питання й духовне лікування від тієї проблеми, яка занурює їх у депресію й змушує втрачати сенс життя.

— Ви вже зазначали про те, що зараз збільшилася кількість парафіян. Багато людей через біди й страждання знову знайшли до Бога, прийшли до Нього з проханнями, молитвами й повірили більше. Але є й ті, хто після всього, що побачили, зневірюються, не розуміють, як може існувати справедливість і добро у світі, де відбувається таке. Ми не знаємо скільки ще часу нам треба тримати оборону фізично й духовно. Як діяти? Як не зневірюватися?

— Ми маємо враховувати те, що кожна людина створена на образ і подобу Божу. Господь наділив нас можливістю свобідно обирати вірити чи ні. Це вибір кожного, за який не маємо права засуджувати. Ми маємо поважати його. Зрозуміло, якщо це не вибір убивати чи щось подібне.

Питаєте, чому така несправедливість? Я запитую людей назустріч: ми живемо в раю чи у світі після гріхопадіння Адама та Єви? Господь сказав, що ми народжуватимемо дітей у муках, бур’яни проростатимуть на нашій землі, людина буде в поті чола здобувати хліб, будуть хвороби, важка праця, війни. Ми знаємо історію того, як людство жило після гріхопадіння. Зараз абсолютно нічого нового немає. Чи в кожного з нас сяє німб, чи ми є святими й не мали бачити наслідків гріхопадіння, у яких ми зараз живемо? Ми неідеальні, на жаль, грішні люди. І це відбивається у всіх площинах нашого життя. Хіба наше суспільство не давало хабарів, люди не чинили не по правді, не ображали ближніх, хіба не нехтували законами суспільного життя, хіба деякі люди не підтримували сепаратизм? Ми ж маємо шанувати Батьківщину, землю, де народилися, хліб, який вона нам дає, річки, які тут є. Хіба ми не забруднювали це? Хіба не вчиняли щодо до дару Божого погано? Ми нехтували ресурсами, порядками, які тут є. І в тому, що відбувається, є і наша вина, бо ми не дбали про оборону, про коректну роботу всіх структур, які забезпечують життєдіяльність нашої держави. Те ж відбувалося й у християнському середовищі. Ми сварилися між собою, з’ясовували відносини, кому має належати та чи інша церква.

— Я розумію, про що Ви. Однак і в людей може виникнути зустрічне питання: невже в усьому світі люди святі, якщо тільки в нас це відбувається?

— Правильне питання. Подивіться на весь світ. Хіба тільки в нас війна? Палестина, Ізраїль, різанина в Сребрениці, геноциди в Азії, де вирізали цілі поселення. У Північній Кореї люди страждають. Увесь світ страждає. Наша країна страждає від недолугості російської агресії. Але для нас це шанс переосмислити життя, будувати нове суспільство з новими принципами, без відхилень, які були до цього. Чим швидше ми почнемо розбудовувати його, тим швидше буде наша перемога. Ми боремося за право жити в нормальній країні, обирати, сповідувати свою віру без політичних домішок «русского міра», за те, щоб нікого не вбивали, не ґвалтували. Бог нас не залишив. Він бачить несправедливість, але й дає нам засоби її подолати. І перший інструмент віруючих і невіруючих ― об’єднатися, якщо не навколо Бога чи християнства, то навколо всіх цінностей нашої Батьківщини. Це спільний вчинок для всіх.

Я допомагав командиру батальйону, який чітко заявив, що має язичницькі вірування. Він далекий від християнства, у нього свої правила, принципи. Але він поважає нашу Церкву. Люди бачать, що Церква ― поряд, вона займається гуманітарними питаннями, підтримує армію, волонтерів, діє в інтересах своєї нації, свого суспільства. Богослов’я в добрих справах і проповідь через добрі справи ― це можливість достукатися до людей, які думають, що Бог нас полишив, що Він допустив таку війну. Це шанс для всіх Церков відновити віру в Бога, хоч і через страшні події. Можливо, саме через них ми приходимо до Нього. Навіть є приказка: як тривога, то до Бога.

— Є думки, що не варто спонукати російськомовних українців говорити українською, бо конкретно зараз це не на часі. Як Ви вважаєте, чи може бути не на часі щось, що стосується України, в умовах боротьби з «русскім міром» і нашими «визволителями»?

— Я вважаю, що все, що стосується України, її відновлення, об’єднання суспільства, перемоги військових, будь-яка допомога й будь-які закони, які будуть сприяти цьому, є на часі. Що стосується мовного питання, я сам ― людина з Донбасу й виховувався в російськомовному середовищі. Зараз для того, щоб правильно популяризувати українську мову і якнайшвидше зробити перехід для тих, кого ті «визволителі» прийшли «визволяти», щоб допомогти російськомовним громадянам говорити українською, насамперед маємо їх навчити мови українського серця, українського милосердя. Щоб вони полюбили Україну, її традиції, маємо правильно її презентувати. Я знаю, що це важко.

Єдиною державною мовою має бути українська. Маємо зробити все на рівні законодавства, що б унеможливлювало появу російської в офіційних документах, офіційному обслуговуванні. У всіх українських сервісах, на мою думку, російська мова має мати такий рівень заборони, щоб вона стала просто непотрібна в спілкуванні. Для цього маємо показати красу нашої мови, традицій, адже є певний ризик у заборонах. Коли людині щось забороняють, вона іноді робить навпаки. Не тому, що вона цього хоче, а просто через особисті образи. Тому має бути напрацьований метод боротьби з російською пропагандою, «руcскім міром» і з усіма категоріями, в яких він подається. У тому числі ― з російською мовою. Потрібен комплекс засобів з нашої сторони, нормативні акти, закони, які унеможливлюють використання російської.

— Чому ми маємо людей, які живуть в Україні, у яких тут батьки, у яких тут народжуються діти, вчити любити Україну, її традиції, історію? Як вчити людину любити те, у чому вона живе?

— Я поясню. Звісно, для людей, які живуть в інших країнах, це дико: як так, ти живеш в Україні, а не розумієш своєї мови, не розумієш, чому маєш нею говорити? Узагалі, як можна говорити іншою мовою? На мою думку, людям треба донести, що знати рідну мову ― їхній громадянський обов’язок. Має бути закон, який чітко обмежує вживання і вплив російської мови на наших землях.

— Чи цей закон не призведе до нових розмов про так звані «утиски російськомовних»? Ідеться про любов до мови, а закон її прищепити не може.

— Є такий вислів: уміли готувати, та не вміли подавати. Треба не тільки приймати закони, але й мудро їх впроваджувати, правильно доносити. Як приклад, можу розповісти, як пояснював своїм парафіянам, чому варто любити рідну мову. Бог дав нам цю землю, цю країну, ці річки, рідну українську мову, якою ми маємо спілкуватися один з одним і славити Його. Якщо людина не навчиться жити на земній батьківщині, яку їй дав Господь, у земному суспільстві, де є своя мова, традиції, правила й порядки, то як їй потім жити на небесній батьківщині?

Пояснити, чому потрібно любити свою мову, можливо лише на власному прикладі: розмовляти українською, співати, здійснювати нею гуманітарну діяльність, проповідувати, робити добрі справи. З необхідними законами й такою подачею досягнемо успіху. Маємо показати свої джерела ― те ж Пересопницьке Євангеліє, яке написане прадавнім варіантом української мови. Треба говорити про історію нашої мови, її генезис від Київської Русі до наших днів, її еволюцію. Коли дитина маленька, ми їй пояснюємо, як ложку тримати, як ходити. Ту саму розмову треба проводити з людьми, які є немовлятами в українській ідентичності. Це важко. Ти народився в Україні й маєш знати, звісно. І дитина має ходити. Але допоки вона вчиться, її треба вести за руку. Потрібен час. Суспільство має виховати цих людей. Звісно, ті, хто свідомо не хотітимуть цього, мають обрати: або бути в Україні й бути громадянином своєї країни, або, якщо хочуть Росії, хай їдуть туди, але не плюндрують держави, якої не люблять.

Ми маємо підтримати намагання людей повірити у свою Україну, мову, владу, Церкву, повірити, що це їхній дім і його треба захищати. З цього починається любов до країни. Людські серця запаляться, якщо побачать, як ми вболіваємо за них. Хтось говорив російською і, може, української не любив. Але після «денацифікації» і «деукраїнізації» почали переходити. Може, через слово, суржиком, але люди почали розуміти, що це мова їхньої країни.

Має бути еталон українського громадянина, до якого будемо всі прямувати. Це порядна людина, яка дотримується законів, людина європейська, яка має відкритий розум, комунікує зі світом, вірить у Бога або, якщо не вірить, поважає почуття інших людей, любить свою Батьківщину, розмовляє українською мовою. Наприклад, ми асоціюємо американця з тим чи іншим набором якостей. Ми знаємо також, хто такий росіянин. Так само нам треба працювати над колективним образом українця та популяризувати його.

— У нашій перемозі сумніватися не випадає. А якою ви бачите нашу країну опісля?

— Я бачу її лідером Європейського Союзу. Бачу не просто перемогу у війні, а й перемогу здорового глузду над нездоровим, людських цінностей над нелюдськими. Наша країна стане лідером у всіх сенсах: цивілізаційному, політичному, моральному. Ми це доводимо сьогодні ціною життів українських воїнів, жертовного служіння наших волонтерів і благодійників. Чомусь інше на думку мені навіть не спадає. Ми будемо прикладом для інших. Я не просто в це вірю, я це знаю.

До нас приїжджають перші особи різних країн, нам допомагають, нас підтримують, нашу думку й думку нашого президента беруть до уваги. Ми хоч і не в НАТО, але нас підтримують. Ми ще на шляху повноцінного членства в ЄС, але наші прохання задовольняють. Ми вже стали лідером справедливості. Європейці зрозуміли, що сьогодні Україна захищає не тільки себе, а й увесь цивілізований світ.