Українці на службі "русского міра": стовп почаївського чорносотенства Віталій (Максименко)

Народився цей діяч у селі Глафирівка неподалік Таганрога. Варто відзначити, що в Таганрозі на той час проживало чимало українців. Ще більше це стосується сіл навколо цього міста. Інша справа, що місцеве населення зазнало русифікації. А одним із головних русифікаторів була Російська Православна Церква.

Віталій походив із бідної родини сільського дяка. Він втратив обох батьків у ранньому дитинстві. І його разом із шістьма братами та сестрами взяв до себе дядько. Незважаючи на бідність, Віталій зумів отримати хорошу освіту. У 1893 р. закінчив семінарію в Катеринославі, а в 1894 р. вступив до Київської духовної академії. Це був один із найбільших і авторитетних вищих навчальних духових закладів Російської імперії. Щоправда, за участь у студентській демонстрації Віталій був виключений з академії без права навчання в інших освітніх закладах. Тому йому довелося влаштуватися на вчительську роботу в селі Прявдівці Катеринославської губернії (зараз це село в Дніпропетровській області), де він залишався до 1896 р. Однак йому вдалося поновитися на другий курс у Казанську духовну академію за сприянням єромонаха Андрія (Ухтомського), який згодом став єпископом Уфимським. У академії він познайомився й зблизився з тодішнім її ректором Антонієм (Храповицьким). Під впливом останнього в 1899 р. прийняв чернецтво, отримавши ім'я Віталій. Його Антоній (Храповицький) висвятив на диякона, а пізніше – на єромонаха. Тоді ж Віталій захистив дисертацію з богослов’я.

Після закінчення академії його призначили викладачем Олександрівської місіонерської семінарії в селі Ардонське під Владикавказом в Осетії. Згодом Віталій став місіонером та проповідником в Україні.

Після того як Антоній (Храповицький) очолив волинську єпископську кафедру, він у 1902 р. перевів Віталія в Почаївську лавру для керівництва друкарнею. У 1903 р. Віталій був возведений у сан архимандрита і став одним з керівників монастиря. Холмський, а потім Волинський єпископ Євлогій (Георгієвський) у своїх спогадах писав: «Головну роль у лаврі відігравала Почаївська друкарня та її керівник архимандрит Віталій. Друкарня об’єднувала 30-40 монахів і разом зі своїм головою творила щось як державу в державі. У них була своя церква, ченці мали окреме спільножительство, мали окремий корпус для проживання. З іншими ченцями «друкарщики» не сходилися, вважали себе місіонерами, аристократами, а інших звали мужиками й дармоїдами, що займаються лише добуванням їжі та грошей… Лаврські ченці їх також не любили й сміялися з них. Між двома таборами була незгода й ворожнеча» [1].

Отже, Почаївська друкарня була автономною в лаврі установою. І займалася вона політичною пропагандою в дусі російського шовінізму. Віталій же редагував низку видань, у яких пропагувалися ідеї чорносотенців. Зокрема, це «Почаевский листок». У цих виданнях велася боротьба з католицизмом, «гнилим Заходом», єврейством, українським рухом, т. зв. «мазепинством», тощо. Агресивний російський шовінізм почаївського архимандрита навіть відштовхував від нього деяких єрархів Російської Православної Церкви. Згадуваний єпископ Євлогій (Георгієвський) так писав про діяльність Віталія й лаврської друкарні: «Призначення друкарні було не стільки поширення релігійної освіти в народі, скільки політична боротьба «друкарів» у дусі «Союзу російського народу» зі всіма, хто мислив інакше. На свята в лавру сходилися незчисленні натовпи народу, і цим користувалися «місіонери» для запеклої політичної агітації. Своїми промовами вони розпалювали народ проти «жидів», інтелігентів та ін. Такими промовами славився відомий єромонах Ілідор, вихованець Почаївського монастиря… Архимандрит Віталій поширював серед прочан чорносотенні листівки» [2].

Власне, з 1906 р. Віталій став провідником відділення «Союзу російського народу» на Волині й навіть своєрідним її ідеологом. У 1910 р. в Почаєві він видав роботу «Катехизис Союза Русского Народа». При цьому Віталій та його соратники діяли не лише з допомогою пропаганди. Заманювали вони селян у «Союз російського народу», вдаючись до підкупи. Для цього спеціально був заснований Почаївський народний банк. Він надавав позички селянам для купівлі землі. Але при цьому ставилася умова: позичальник мав прилучитися до чорносотенців [3]. У 1908 р. Віталій, очолюючи хресну ходу в Дубенському повіті, відкрито закликав віруючих до погромів. Учасники цієї ходи разом з портретами царя Миколи ІІ несли освячений у Почаєві хрест, який мали встановити на місці Берестечківської битви, що відбулася в далекому 1651 р. Саме тоді Віталій вирішив використати цю історичну подію для проросійської пропаганди.

Звісно, пам’ять про битву під Берестечком жила. Ще Тарас Шевченко, перебуваючи на Волині в 1846 р., ймовірно, відвідав поле цієї битви [3]. Й, схоже, рефлексією на ці відвідини став його вірш «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?» Селяни сіл Пляшева та Острів, біля яких і відбувалася ця битва, продовжували знаходити залишки зброї, амуніції, кістки й черепи вбитих.

Віталій запропонував спорудити в цьому місці релігійний меморіал на честь загиблих козаків, які в його інтерпретації боролися за православну віру. Це мав бути своєрідний пам’ятник російському православ’ю майже на кордоні з Австро-Угорською імперією, де переважали римо- та греко-католики. Далеко не випадково на спорудження цього пам’ятника цар Микола ІІ пожертвував значну суму – 25 тисяч рублів. Знайшлися й інші російські жертводавці. Зокрема, директор Морозівської мануфактури Іван Колесников передав на цю справу 50 тисяч рублів [4]. Сам же Віталій активно пропагував ідею побудови комплексу «Козацькі могили», написавши й видавши з цього питання дві брошури.

У червня 1910 р. відбулося врочисте закладення цього пам’ятника при зібранні величезної кількості народу. Тоді ж була встановлена пам’ятна дошка, де, зокрема, були слова: «…закладений цей святий храм… на могилах православних козаків, полеглих за православну віру й святу Русь у бою під Берестечком». Загалом же нав’язувалася думка, що українські козаки боролися за Росію. Сама ж побудована тут церква святого Георгія Побідоносця, освячена в травні 1912 р., будувалася в «неоросійському стилі» за проектом архітектора Олексія Щусєва, який, до речі, за часів радянською влади «перекувався» й став будівничим мавзолею Володимира Леніна. А в червні 1914 р., якраз напередодні Першої світової війни, на «Козацьких могилах» був освячений подарований російськими військовиками величезний дзвін вагою 855 пудів. При освяченні відбулася величезна маніфестація.

Щоправда, пам’ятний комплекс «Козацькі могили» на місці Берестечківської битви, який був задуманий та реалізований Віталієм (Максименком) і російськими шовіністами, з часом зіграв з ними злий жарт. У міжвоєнний період, коли Волинь входила до складу міжвоєнної Польщі, «Козацькі могили» почали сприйматися як український, а не російський національний пам’ятник. Останній став місцем паломництва проукраїнськи налаштованого люду. При цьому польська поліція намагалася не допускати масових походів на «Козацькі могили».

У часи радянської влади було намагання маргіналізувати цей пам’ятник. Принаймні якихось спеціальних дійств на честь загиблих козаків тут не проводилось. Хоча як пам’ятник-музей «Козацькі могили» функціонували. За часів української незалежності це місце стало одним із українських національних символів. Щорічно в день Берестечківської битви тут відбуваються велелюдні зібрання, які, звісно, мають виражений проукраїнський, а не проросійський характер.

Однак повернемося до діянь Віталія. Напередодні Першої світової війни російський уряд намагався активізувати діяльність москвофілів на українських землях в Австро-Угорщині. Звісно, на цю справу виділялися кошти – й немалі. Ставка робилася на розповсюдження тут проросійського православ’я. Віталій був залучений до такої діяльності. У 1911 р. він брав участь у зустрічі з лідерами галицьких москвофілів, під час якої була підготовлена широка кампанія з пропаганди православ’я серед греко-католиків Австро-Угорщини.

На початку Першої світової війни Віталій виїхав з Почаєва до Могильова й перебував серед військ Південно-Західного фронту. Після зречення царя Миколи ІІ продовжував молитися за нього. На вимогу солдат був вигнаний з армії. У травні 1918 р. Віталій брав участь у таємному монархічному з'їзді в Києві. Згодом він повернувся до Почаєва, де продовжував проводити проросійську пропаганду. У березні 1919 р. був заарештований військами УНР. Однак у серпні того ж року був звільнений і повернувся до Почаївської лаври, де став її настоятелем. Перебував на цій посаді до 1921 р., поки не був заарештований за наказом польської влади за антипольську діяльність. До 1922 р. перебував у в'язниці в м. Демблін. Після звільнення деякий час служив у Гродненській єпархії. Потім виїхав до Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. ця держава почала іменуватися Югославією). Саме сюди подалося багато російських емігрантів. До 1923 року Віталій жив у різних монастирях Сербської Православної Церкви. Потім перебрався до Чехо-Словаччини на терени Пряшівщини, де в селі Ладомирова заснував монастир святого Йова Почаївського, що входив до юрисдикції Російської Православної Церкви Закордоном. Там же він облаштував друкарню, випускаючи різноманітну проросійську православно-пропагандистську літературу. Також закликав місцеві русинські (українські) греко-католицькі громади переходити на православ’я. І навіть добився певних успіхів. Словом, Віталій у Ладомирові продовжував робити те, що колись робив у Почаєві.

У 1934 р. в Белграді цього діяча висвятили на єпископа в РПЦЗ. Хіротонію здійснили Антоній (Храповицький) та Євлогій (Георгієвський). Він став єпископом Детройстським і почав керувати парафіями цієї церкви в Сполучених Штатах Америки. Його резиденцією став Свято-Троїцький монастир в селі Джорданвіл у штаті Нью-Йорк, де він заснував духовну семінарію й друкарню. Останні роки його життя пройшли в Північній Америці, де намагався поширювати російське православ’я.

Безперечно, Віталій (Максименко) був дієвою людиною. Але для українців він став «пропащою силою». На жаль, таких «пропащих сил» у нас було і є доволі.

Примітки:

1. Евлогий (Георгиевский) Путь моей жизни. Париж, 1947. С. 246.
2. Там само.
3. Виталий, архиепископ. Мотивы моей жизни. Джорданвил, 1955. С. 180-182.
4. Кралюк П. Волинь та Поділля в житті Тараса Шевченка. Луцьк, 2007. С. 61-62.
5. Огієнко І. Свята Почаївська лавра. С. 297-298.

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".