"Уніатизм" чи пошук єдності: роздуми напередодні ювілею Берестейської унії
На 2021 рік припадають дві важливі пам’ятні дати з історії Української Греко-Католицької Церкви. У березні відбулася ціла низка наукових і громадських заходів з відзначення 75-ліття Львівського псевдособору – події трагічної, проте важливої, оскільки її осмислення та правдиве висвітлення потрібне не лише для самої УГКЦ, але й для цілого українського суспільства, яке стало на шлях подолання трагічного спадку радянського тоталітарного минулого. Другою річницею, до якої готуємося і будемо відзначати в жовтні цього року, є 425-ліття укладення Берестейської церковної унії.
Інколи ці події розглядаються у парі, мовляв, «події 1946 року були виправленням несправедливості Берестейського собору 1596-го». Проте чимала кількість якісних наукових досліджень, здійснених українськими й іноземними науковцями в останні три десятиліття, достатньо добре показують, що такі порівняння є анахронічними і не мають під собою історичних підстав. Порівнювати обставини повоєнного сталінського режиму з суспільно-політичними умовами Речі Посполитої часів короля Сигізмунда III — це як порівнювати яблука й ананаси (хоч обидва слова в англійській мові мають спільний корінь). Це кардинально різні ситуації, різні чинники, а тому й різні події. І такі порівняння насправді є спробою маніпулятивного використання історії, яка не контекстуалізує факти, а релятивізує їх, переводячи дискусію в емоційну оціночну площину, замість того, щоб говорити по-суті кожного з них.
На сьогоднішній день Берестейська унія і події, які її супроводжували, доволі вичерпно представлені в історіографії, причому з різних перспектив і різними дослідниками, які займалися цією проблематикою і в контексті кризи та прагнення до змін на християнському Сході й у Київській митрополії (Борис Ґудзяк, Наталя Яковенко, Леонід Тимошенко), і у зв’язку з поширенням Реформації та реакції на неї Католицької Церкви. На останній аспект особливо вказували у своїх працях російські науковці Михаїл Дмітрієв та Борис Флоря. І напевно, ніхто так не критикував ексклюзивістську позицію Риму та тогочасних єзуїтів щодо умов церковного поєднання, як сучасні представники Товариства Ісуса… Консенсус довкола того, якими були рушійні мотиви унії, як укладалися умови, де існували відмінності та виникли точки напруження, де були коливання, сумніви, зміна поглядів, де виявлялися корпоративні чи майнові інтереси, – всі ці та багато інших моментів непогано встановлено й описано.
Що більше, сучасна Українська Греко-Католицька Церква в особі її предстоятелів та на рівні офіційних текстів не боїться критично оцінювати окремі аспекти укладення Берестейського поєднання та категорично засуджувати метод «уніатизму» (Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства до духовенства, монашества й мирян Української Греко-Католицької Церкви та до всіх людей доброї волі з приводу 60-ї річниці Львівського псевдособору 1946 року). Під останнім розуміється такий спосіб об’єднання, при якому одна Церква зростає коштом поглинання іншої. А «унія, унійність», як свідчать зокрема ґрунтовні дослідження Юрія Аввакумова та інших науковців, це те, що було притаманне християнській цивілізації та європейській культурі від найдавніших часів аж до модерного періоду. Це прагнення єдності у багатоманітності. І Берестейська унія якраз була прикладом пошуку церковного поєднання, яке б зберігало специфічні особливості різних традицій, на відміну від інших способів, коли викорінювали саму традицію, а нерідко й знищували її носіїв. Ознаки саме такого «уніатизму», властиво, і мав Львівський псевдособор та ціла акція примусового «возз’єднання» греко-католиків після Другої світової війни не лише в Галичині, а й на Закарпатті, в Польщі, Словаччині та Румунії.
Без сумніву, Берестейська унія є однією з найконтроверсійніший сторінок у нашій церковній і політичній історії і пов’язано це з переломом і змінами, які стались у духовному та суспільному житті українців і білорусів у XVI-XVII століттях. Її наслідки були довготривалими і впливають на сьогодення. Найбільшою мірою це відчутно, коли ми розглядаємо її з перспективи існування різних сучасних церковних юрисдикцій в Україні, кожна з яких виводить своє коріння з Київської митрополії. У (пост)радянській історіографії, а також у науковоподібній пропаганді сусідньої держави (речником якої на днях несподівано став її правитель) міститься низка стереотипів стосовно Берестейської унії, а, зокрема, й уявлення про неї, як подію, внаслідок якої була створена нова Церква. Насправді ця унія була лише спробою єрархії Київської митрополії, що існувала з часів Володимирового Хрещення, налагодити свої стосунки із Римської Церквою. Якщо ми почитаємо уважно документи того часу, то побачимо, що бажанням єпископів було відновлення єдності з Римом, усунення нерівності та припинення ворожнечі із Латинською Церквою в Польсько-Литовській державі, але аж ніяк не коштом зриву стосунків із матірною Церквою, якою для Києва був Константинополь. Більше того, промотори Берестя вважали, що чинять те, чого б хотіли і «греки», але не можуть здійснити через політичний тиск османських правителів, а своє рішення наважитися на такий крок, пов’язували з надією, щоб з часом й «інші, які ще вагаються, побачивши, що нам усе наше збережено непорушним, тим швидше до цієї святої єдності прийшли». Те, що ця ідея не вповні зреалізувалася на практиці, не означає, що від самого початку хтось планував якусь «зраду», «розкол» чи «створення нової Церкви». Дозволю собі одну аналогію, хоч відомо, що всяка аналогія «кульгає», але іноді дозволяє краще зрозуміти сутність порівнюваного явища. Відомо, що люди укладають подружжя, тому що кохають одне одного і бажають бути разом, одним цілим. Але статистика свідчить що кожне друге нове подружжя розпадається і то досить швидко. Хтось може зробити висновок, що половина подружь укладається з метою розлучення, але насправді так не є. Більшість сімей розлучаються через те, що подруги по-різному уявляють собі, як бути щасливими. Тому, коли ми сьогодні оцінюємо такі події, як Берестейська унія, важливо не плутати причини і наслідки та не підміняти результати намірами.
Єрархи Київської митрополії ранньомодерного часу усвідомлювали себе пастирями помісної Церкви, яка може вести переговори із Римською Церквою (формулюючи свої вимоги, відправляючи делегатів до Риму, соборно ухвалюючи рішення вони засвідчують свою суб’єктність у цілому процесі, чого й близько не було у 1946!). Єпископи не вважали обрядові традиції «латинян» кращими чи гіршими, а просто – іншими, а догматичні суперечки між Церквами пояснювали небажання двох еклезіальних спільнот зрозуміти одна одну. Слід сказати, що такий погляд на стосунки між Церквами-сестрами, при якому між ними можуть бути розходження у формулюваннях віровчення, які при цьому не спотворюють саму віру, вважається сьогодні досягненням богословської думки і екуменічного діалогу другої половини ХХ століття. А наші єпископи сформулювали таке бачення ще наприкінці XVI століття, як живі носії тієї пам’яті про нерозділену Церкву Христову, яка зберігалася в Київській митрополії упродовж віків і сьогодні може бути підставою для пошуку нових моделей церковної єдності як в Україні, так і в цілій християнській Ойкумені.
