Уніатські церкви

26.08.2010, 14:40

Розкол християнства на східне й західне в 1054 р. мав одним із наслідків виникнення унійного руху — руху за об’єднання церков. У православних колах це об’єднання бачилось як повернення католицької церкви до Нікео-Царгородського символу віри й рішень перших семи Вселенських соборів, спільних для католиків і православних, тобто передбачалась відмова римських пап від претензій на першість у християнському світі. Католицька сторона традиційно пов’язувала можливість подолання розколу з неодмінним наверненням православних церков під зверхність папи. Лише у XX ст., об’єднуючись навколо екуменічного руху, християнські церкви зробили спробу посунути на другий план споконвічні взаємні претензії та незгоди, згадавши про те, що їх єднає, аби саме на цій основі творити спільну політику соціального служіння в сучасному світі.

Уніатство (від лат. unio — союз) — це союз католицької церкви з однією із східних християнських церков. Ідучи на поступки в питаннях другорядних (збереження за церквою, що приймає унію, традиційної обрядовості, богослужіння, календаря, мови, елементів національної символіки і звичаїв), католицька церква на шляху укладення такого союзу досягала головної мети — беззастережного визнання другою стороною католицької догматики. Визнання ж догмату про філіокве, тобто про походження св. Духа не тільки від Отця, але й від (або через) Сина, ставило церкву, що вступала в унійний зв’язок з Римом, під зверхність папи. Історично католицька церква розглядала уніатські церкви як проміжний етап на шляху їх подальшого повного поєднання з Римом, як один із засобів поширення сфери свого впливу і посилення позицій на Півдні та Сході християнського світу.

Подвійна природа уніатських церков, католицьких за своїм змістом і православних з елементами національних впливів за формою, спричинилася до того, що жодна з них так і не інтегрувалася в католицизм. До того ж внутрішній розвиток цих церков характеризується перманентним загостренням протистояння між прибічниками їх латинізації і наближення до класичного католицизму (т. зв. «латиністами») та захисниками православних традицій (т. зв. «пуристами»).

У сучасному світі діють близько 30 католицьких церков східного обряду (грецького або слов’яно-візантійського, вірменського, маронітського, сірійського, коптського, халдейського та ін.). У 1990 р. для них перше був затверджений кодекс канонічного права. На його основі кожна із східних католицьких церков зобов’язана розробити свій власний кодекс, що враховував би специфіку й особливості її розвитку та функціонування.

На шляху розвитку унійного процесу найбільшого значення набули Ліонська (1274 p.), Флорентійська (1439 р.) та Берестейська (1596 р.) церковні унії, спонукою до творення яких були переважно політичні інтереси й цілі учасників унії. Даючи згоду на підписання Ліонської унії, Константинополь розраховував на підтримку західного світу в боротьбі проти татар, а через Флорентійську унію — на співдію з Римом у боротьбі з турецькою навалою. Несподіваним для укладачів наслідком Флорентійської унії стало те, що, будучи дуже скоро зірвана Візантією (1440 p.), вона на довший час прижилась на українсько-білоруських землях.

Більш складними й неоднозначними були причини підписання Берестейської унії папського престолу з Київською (Литовською) митрополією. І хоча в ній тісно переплелися політичні інтереси Польщі, Риму, ієрархів православної церкви краю, вони так і не були реалізовані в усій повноті, жодна із сторін не досягла своїх цілей. Берестейська унія довго лишалась явищем, зітканим із суцільних компромісів, доки поволі не еволюціонувала в одне з традиційних віросповідань українського населення західних областей.

Уніатські католицькі церкви слов’яно-візантійського обряду виникли на українських землях як результат укладення Берестейської (1596 р.) та Ужгородської (1 646 р.) уній. Ці події відіграли в історії України неоднозначну роль. Розкол нації за конфесійною ознакою — на православних і греко-католиків — надовго став однією з головних причин, що стояли на перешкоді консолідації сил народу в найвідповідальніші періоди його історії. Це утруднювало розв’язання соціально-політичних, економічних, культурних питань загальнонаціональної ваги. Трагізм розколу наочно виявився вже в період національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, коли відсутність єдності всередині українського суспільства значною мірою вплинула на те, що потенційна можливість створити в той час українську національну державу не була реалізована.

З плином часу, однак, відбувається певна історична трансформація уніатства. Змінюється склад його соціальної бази за рахунок окатоличення і денаціоналізації української земельної аристократії, навернення до унії досить широких середніх верств українського міського й сільського населення. За умов польського панування українські греко-католики в соціально-політичному й культурно-релігійному безправ’ї практично зрівнюються з православними.

Стосовно українського народу загалом уніатство було інструментом його дезинтеграції за ознакою віровизнання з усіма негативними наслідками такого становища. Але водночас для корінного населення західноукраїнських земель, що впродовж віків було об’єктом гноблення з боку тих чи інших іноземних завойовників, ця церква об’єктивно виконувала національно-інтеграційну функцію. Вона сприяла збереженню національної самосвідомості, мови, культури, народних традицій, надавала підтримку національним кадрам у сільському господарстві, промисловості, допомагала виховувати національну інтелігенцію. Така роль греко-католицької церкви посилилась у XX ст., коли значна частина населення краю з різних причин змушена була емігрувати. Саме церква стала на чужині одним з головних чинників консолідації етнічних українців.

Трагічно склалася доля української греко-католицької церкви (УГКЦ) у нинішньому столітті. Австро-угорська, польська, німецько-фашистська окупація — всі ці важкі етапи разом з українським населенням краю пройшла й уніатська церква. Щоразу пристосовуючись до нових історичних обставин, вона намагалася не втрачати власних соціально-політичних і релігійно-церковних орієнтирів.

Але найстрашнішого удару зазнала церква в період сталінізму. В 1946 р. ініційований режимом Львівський собор РПЦ скасував Берестейську унію. Аналогічні свавільні рішення було прийнято щодо Ужгородської унії (1949 р.), УГКЦ у Румунії (1948 р.) та Чехо-Словаччині (1950 p.). Напередодні другої світової війни в межах Львівської митрополії нараховувалось більш як 4 мільйони греко-католиків, 5 дієцезій і 3040 парохій, 4400 церков і каплиць, 5 духовних семінарій і богословська академія, де навчалось 540 студентів. Тут працювали 11 вищих ієрархів церкви, 2950 священиків, понад тисячу членів чернечих орденів. У повоєнні роки ця структура була повністю знищена, греко-католицьке духовенство разом з тисячами вірних зазнало жорстоких репресій і переслідувань. Вцілілі рештки вчилися працювати в нелегальних умовах, таємно сповідуючи віру, що в масовій свідомості асоціювалася вже з «вірою батьківською».

Зарубіжна Українська католицька церква (УКЦ) була створена на противагу рішенням Львівського собору в 1959 р. на III конференції греко-католицьких єпископів. Фундамент її становили існуючі на той час поза межами України парафії т. зв. «східної католицької церкви слов’яно-візантійського обряду», або української уніатської церкви. Сьогодні, за даними Ватікану, УКЦ поза межами України налічує близько 1,1—1,2 мільйона вірних, а структурно складається з 3 митрополій (дві у США, одна у Канаді), 13 єпархій, 4 західноєвропейських екзархатів, двох вікаріатств; має близько 30 навчальних закладів, розгалужену мережу чернечих орденів. В Римі працює Українське богословське наукове товариство, що веде велику роботу по вивченню і виданню першоджерел з церковної історії.

З 1963 по 1984 pp. УКЦ очолював Верховний Архиєпископ. Львівський (з 1963 р.) кардинал (з 1965 р.) Й. Сліпий. За його ініціативою єпископська конференція 1969 р. прийняла рішення про утворення Києво-Галицького патріархату УКЦ, а сам кардинал з 1975 р. почав іменувати себе патріархом. На той час з канонічних та політичних причин ці дії не знайшли підтримки з боку керівництва Ватікану.

У 1980 р. папа Іван Павло II надав УКЦ право синодального устрою. Надзвичайні синоди УКЦ скликалися в 1980, 1983, 1985, 1987 роках. Синод 1990 р. підтвердив канонічність єпископів відновленої восени 1989 р. на Україні УГКЦ. Синод 1991 р. обговорив релігійну ситуацію в Україні, прийняв рішення про переїзд на батьківщину ієрархії зарубіжної УКЦ і зробив спробу обрати коад’ютора М. І. Любачівського.

У травні 1992 р. вперше після ліквідаційного собору 1946 р. засідання синоду українських греко-католицьких єпископів відбулося у Львові.

За роки, що минули після легалізації УГКЦ, церква пройшла ряд важливих етапів структурної розбудови та значно зміцнила свої позиції в Україні. На сьогодні тут налічується 3 єпархії, що об’єднують понад 2,7 тис. парафій, 33 монастирі, 5 духовних навчальних закладів. Розбудова церкви не є безпроблемною. Вона відбувається в умовах затяжного міжцерковного конфлікту та дії відцентрових сил у самій УГКЦ, зокрема в Закарпатті.

Поза межами України греко-католицизм представлений рядом автономних церков. Найбільша і найавторитетніша серед них УКЦ. Поряд з нею діє заснована Берестейською унією ГКЦ в Польщі, підпорядкована католицькому примасові країни, а також ГКЦ в Чехо-Словаччині (унія 1646 р.) та Румунії (унія 1700).

Людина і світ. — 1992. — № 11-12. — С. 40-44