Вчителі з берегів Дніпра
Духовні зв’язки Києва з південнослов’янськими народами у XVIII столітті
Сьогодні, в пору відновлення Української незалежної держави, коли нарешті починають зникати з історії України «білі», «чорні» та криваві плями, коли долається нав’язуваний українцям протягом століть комплекс «молодшого брата» та «малоросійства», дедалі вагомішого значення набувають раніше замовчувані офіціозною прислужницькою історичною наукою події то факти. Вони свідчать про те, що Україна, з її розвиненою мережею освіти та друкарства, здавна заслужено вважалася своєрідною «освітницькою Меккою» для інших слов’янських народів. Сини їхні набували знань на нашій землі, зокрема в Києво-Могилянській академії, у Києво-Печерській лаврі. І це відбувалося саме тоді, коли в житті московському були «...церковный фанатизм, вражда к науке, упрямый застой, нравственное одичание и ожесточение». Так оцінює тогочасні звичаї російський історик початку XX сторіччя академік А. Піпін, що його цитує щойно перевидана «Історія української культури» Івана Огієнка.
Процес культурного розвитку на Україні відбувався у тісній взаємодії з культурами споріднених слов’янських народів, що мали багато в чому спільну історію. Серед міст, що відігравали важливу роль у розвитку міжслов’янських зв’язків, почесне місце належить Києву. Високий рівень освіти в Київській академії, наявність монастирів — давніх осередків культури, розвинене друкарство, діяльність київських вчених-богословів, проповідників і художників сприяли перетворенню Києва у визначний освітній і науковий центр слов’янської культури. Ролі Києва у міжслов’янських культурних зв’язках присвячено ряд досліджень. Нові цікаві факти знаходимо, зокрема, знайомлячись з документами фондів Київської духовної консисторії, Києво-Печерської лаври та інших релігійних закладів, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві України.
Духовні й культурні зв’язки з південнослов’янськими країнами здійснювались переважно через їхнє духовенство, яке отримувало в Києві грошову допомогу, церковне начиння і книги, кошти на освітні та добродійні потреби (ЦДІА України у м. Києві. Ф. 59, оп. 1, спр. 326, арк. 4, 7 зв.; спр. 390, арк. З, 8; спр. 1496, арк. 37; ф. 127, оп. 1024, спр. 1985, спр. 1002, спр. 3851).
Історичні документи свідчать, що представники південнослов’янського духовенства лишались іноді й на постійне проживання в київських монастирях. У 1759 році далмаційський єпископ Симеон Концаревич із священиком, двома дияконами та чотирма служителями були поселені в Києво-Печерській лаврі (там же — ф. 127, оп. 1020, спр. 3190). У 1752 році ієромонах із Сербії Гавриїл Михайлов отримав дозвіл жити в київському Видубицькому монастирі; 1767 року з проханням оселитися в одному з монастирів Київської єпархії через переслідування з боку турків звернувся чернець Зографського монастиря Серапіон.
У XVIII ст. Києво-Печерська лавра була центром книгодрукування на Україні. Крім релігійної літератури, тут видавались підручники, наукова література, переклади з інших мов. Книги, надруковані на Україні, були дуже популярні в південнослов’янських країнах. Так, у 1761 році далмаційському єпископу Симеону Концаревичу з друкарні Києво-Печерської лаври, крім канонічної церковної літератури, було видано: «Псалтырей учебных» — 13, «Алфавитов» — 6, «Часословцов учебных» — 30, «Букваров с толком» — 10, «Букваров учебных в досках» — 40.
В інвентарній книзі Ораховицького монастиря (Словенія) зазначено 17 книг київського друку XVIII ст. На ораховицькій книзі «Служба со акафістомъ Св. ХР. Ніколая і житіє съ чудесъ єго», виданій у Києво-Печерській лаврі в 1746 році, зроблено запис: «1747 года посилаю я, ієромонах Дмитрій Михайлович у монастир Хораховицу на службу святому Миколаю сію книгу правилник, що своєю рукою здєлав у Києво-Печерской Лаври, храма Успєнія пресвєтия Богородиці, гді обучался книги оправлять, ієромонах Димитрій, місяця мая 13».
Книги, що надходили з Києва, сприяли розвиткові культурно-національної свідомості південнослов’янських народів, підтримували грамотність і просвітництво. Українська література та історіографія XVII-XVIII ст. слугувала діячам південнослов’янської культури джерелом конкретних історичних відомостей і гуманітарних ідей. Відомо, що «Синопсис» Інокентія Гізеля й твори Дмитра Ростовського (Туптала) використовувались Паїсієм Хилендарським (1722-1773) для обгрунтування ідеї єдиного походження слов’янських народів.
Велике значення мав також обмін книгами, іконами та церковним начинням між ченцями афонських монастирів: болгарського — Зографського, сербського — Хилендарського й російського — Пантелеймонівського, де були й вихідці з України.
Як відомо, значну роль у духовних і культурних зв’язках зі слов’янськими народами у XVII-XVIII ст. відігравала Києво-Могилянська академія, того часу — перший вищий навчальний заклад на Україні і в Росії. Це був важливий центр підготовки культурно-освітніх кадрів для всього слов’янства: за висловом Івана Франка, академія «в значній мірі була інституцією інтернаціональною, вплив якої розповсюджувався далеко за межами України».
У 1736-1738 роках в академії навчались 240 місцевих і 127 іноземних студентів. Цікаво, що вони не користувались жодними привілеями. У донесенні (1765) про Київську академію генерал-губернатор Глебов повідомляв: «Все шляхетские казацкие и часть заможных священников дети содержатся собственным отцов их коштом, а прочие живут в воспитательном доме сиротинном, иждивением преосвященного митрополита киевского Арсения на уступленной от Киево-Печерской лавры и купленной земли построенном доме, питаясь и одеваясь от подаяния щедрых людей. С ними, сиротами и бедными, живут, питаются и снабдеваются многие для наставления во благочестии приходящие иностранные, то есть: волохи, молдавцы, сербы, греки, поляки благочестивого исповедания» (тобто вихідці з Правобережної та Західної України й Білорусії. — Авт.)
Балканські церковні діячі не раз зверталися до Києва з проханням надіслати вчителів. У 1733 році для подання допомоги в розвитку освіти й культури до південнослов’янських країн з Києва виїхали Мануїл Козачинський, Петро Падуновський, Трохим Климановський, Синезій Залуцький. Вихованець Київської академії Мануїл Козачинський став організатором народного шкільництва в Сербії. Серед документів про його життя та діяльність привертає увагу грамота Белградського митрополита Вікентія Іводиновича, якою він призначив Козачинського префектом слов’янських і слов’яно-латинських шкіл у Сремських Карлівцях. Повернувшись на Україну, Мануїл Козачинський у 1739 році став префектом Київської академії, а згодом — ігуменом Гадяцького й Слуцького (Білорусія) монастирів.
Вихованці Київської академії заснували школи і стали вчителями в Белграді, Осієці, Вуковарі. Вони були провідниками російського та українського мовного й культурного впливу.
Чимало вихідців з південнослов’янських країн опановували в Києві малярство, граверне мистецтво, друкарство.
1763 року при Києво-Печерській лаврі відкрилось училище живопису, де в процесі викладання поєднувались елементи середньої й вищої художньої академічної освіти. Як відзначав Д. В. Степовик, один з дослідників цієї проблеми, «вчилися тут росіяни, білоруси, поляки, серби, болгари, греки, які опановували унікальний експеримент пристосування вироблених за тисячу років засобів «візантійського» стилю живопису до нових стилів — ренесансу, барокко, рококо і класицизму». З 1763 по 1768 роки в училищі навчався болгарин Нікола Тодоров, у 1765 році — серби Іван та Федір Поповичі. Студіювати образотворче мистецтво в Києві можна було не лише в Лаврській майстерні, а й в академії, митрополичій майстерні, у приватних художників. З київських художніх майстерень у живопис південнослов’янських країн проникали старозавітні мотиви, Христові притчі, алегорична емблематика в західноєвропейському дусі.
У 1746-1747 роках ієромонах із Сербії Афанасій «обретался во дворе кудрявском ради изучения художества малярского в почтенных господ Григория и Петра иконописцев». У 1751 році ієромонах Захарія із Свято-Миколаївського Ораховицького монастиря у Словенії навчався іконопису в Катерининському грецькому монастирі на Подолі, а ієромонах цього ж монастиря Іоанн вдосконалював свою майстерність іконописця в Києво-Печерській лаврі.
Живописці з Балкан, отримавши художню освіту в Києві, ставали відомими в себе на батьківщині. Це, зокрема, Іов Василович — талановитий майстер монументального живопису, про що свідчить його розпис Крушедольського монастиря в Сербії; Димитр Петров, який виконав високохудожні розписи у болгарському Калоферському монастирі.
У 50-60 роках XVIII ст. український художник Василь Романович, який розписував у Києві церкву Миколи Набережного, працював у Сербії, Словенії, Хорватії — «...писал тамо темпла по церквах» (тобто іконостаси).
Духовний вплив Києва на південнослов’янські церкви у XVIII ст. давав поштовх до національного відродження південних слов’ян у часи османського гніту, сприяв міжслов’янським зв’язкам.
Людина і світ. — 1992. — №7-8. — С. 45-57
Володимир УЛЯНИЧ,
кандидат історичних наук
